Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 29)

Він, мабуть, не знає, як ми з Ді були пов’язані. От тільки... він знає, бо має знати, як Ді загинула. І знає, що я була там. Я ж розповіла йому на нашому другому побаченні. Окреслила параметри цієї історії сухими чіткими термінами. Як завжди роблю, коли мене про це питають.

Тріпп зачиняє за собою двері, щоб Дів з Фредді не чули.

— Я намагався тобі розповісти, — тихо каже він. — Хотів тобі розповісти.

—Ти знав її.

—Так, знав.

У мене в голові клацає. Той перший вечір. Бальна зала готелю Marriott. Він сів біля мене і гучно зітхнув. Коли я не відповіла, він заговорив до мене: «На вигляд смачно. Гей, а ти британка», — поки я не продовжила розмову.

—Ти знав, хто я, — кажу. — Коли ми познайомилися.

—Так.

—Але ти ніколи нічого не казав! — Я усе ще застрягла на цій точці. Тріпп не має таємниць. Не від мене. Із самого початку — з того вечора у цьому особняку, коли він простягнув мені мій бурбон і сказав, що бачить у нас майбутнє, розклавши наше життя переді мною, наче карти таро, — Тріпп був відкритим, чесним, надаючи інформацію без жодних питань, розповідаючи мені, що для нього важливо, тож я ніколи не мусила гадати.

Ми познайомилися не випадково.

Не можу цього усвідомити.

— Я хотів тобі розповісти. Ти й гадки не маєш, як сильно. — Тріпп важко спирається на стіну. — Але усе, що нагадує тобі про Керрол, таке важке для тебе. Я не хотів стати черговим...

Черговим тригером.

Зверхній покидьок.

— Це була помилка, — висновує він, вічний мученик. — Мені дуже шкода.

Дивлюся на фото. На його щоку, притиснуту до щоки Ді. Її язик, націлений у камеру.

— Як ти взагалі з нею познайомився? Вона ж була на два роки старшою за тебе.

Тріпп сповзає по стіні й сідає на підлогу. Це умисно незагрозливий жест, якого я ще ніколи від нього не бачила: «Я нешкідливий, — каже це. — Клянуся». Це поблажливо, і він поблажливий, але він має рацію: я більше не почуваюся з ним у безпеці. Це знайоме відчуття, жахливе у його знанні: «Я ніколи навіть не уявляла тебе таким».

—Ми разом волонтерили, — каже він. — Наприкінці навчання у старших класах.

У мене в голові клацає. Її хлопець із Нью-Иоркського університету. От тільки...

— Вона називала тебе Ліам.

— Це скорочення від Вільям, — каже він.

Його повного, справжнього імені. Люди називали його Тріппом, раптом згадую я, коли він почав працювати на свого тата. Це означало Третій.

—Я сказав тобі... — ковтає він. — Сказав, що її звали Деніз.

О господи. Ді — це та Деніз. Колишня дівчина Тріппа. Любителька гірських лиж. Яка загинула в автотрощі.

— Якого... біса, Тріппе?

Тріпп різко тре очі.

—Ти ж пам’ятаєш її тата.

Хунара. Ді згадувала його лише кілька разів (зрештою ми знали одна одну лише кілька місяців), але я читала про нього після її смерті у присвячених їй замітках у журналах People та Us Weekly. Мама Ді померла, коли вона була ще маленька; Хунар виростив її сам. У Колкаті він був лікарем, але у Нью-Йорку не зміг потрапити на ординаторську програму, тому працював у будинку для літніх людей, щоб платити за навчання Ді. Він був більшим за життя, казала Ді, екстравертом, хоч я ніколи цього не бачила. Її найкращим другом, казала вона.

— Я йому не подобався, — говорить Тріпп. — Він вважав, що вона могла знайти кращого. І я... Я його не звинувачую. Я був молодий, дурний. Завжди ходив по вечірках. Мої друзі, батьки... Ну, можеш собі уявити, якою моя мама була з Ді.

Я здригаюся.

— Вони через це сперечалися, — каже він. — Ді та її тато, маю на увазі. Він вважав, що я її затримую, казав, що я маю успадкувати усі ці гроші та компанію і хочу просто домогосподарку. — Він кидає на мене цей погляд «Можеш у це повірити?», і я думаю про ті рази, коли він казав мені: «Ти не мусиш про це хвилюватися»:

імміграційні збори, лижне спорядження, мій психіатричний борг. Щедро. Шляхетно. — На якийсь час ми порвали. Вона звинувачувала його. Саме тоді між ними усе стало справді погано. До того часу, як ми знову зійшлися, вони не розмовляли, але Ді дуже хотіла усе виправити, і саме це... — Він видихає. — Що, коли вона померла, її єдиним бажанням було помиритися з ним. Але вони не помирилися. Через мене.

Вона тобі теж являється?

—Другого разу ми діяли інакше. Спілкувалися з людьми, маю на увазі. Жодних друзів чи родичів, лише ми двоє. Вона не хотіла, щоб її тато дізнався, не коли між ними все і так уже було погано. Це вона так хотіла, — захисно додає він. — Не те щоб я не пишався бути з нею. Я був.

Мимохіть зауважую, що це мало б боліти.

—Вона розповідала мені про тебе. — Тріпп масує шию. — Ти їй подобалася.

—Чому ти не говорив мені? — Не можу осмислити далі цієї точки. — Я з тобою тоді навіть знайома не була.

— Ні, була, — тихо каже Тріпп.

Ще одна чорна діра. Мені крутить живіт.

—Ді познайомила нас на тій святковій вечірці. Ти була з Кейт. Вона здавалася... сердитою.

Тріпп зустрічав Кейт. Я різко виставляю руку.

— Стоп. Будь ласка. Дай мені секунду.

Він чекає.

—Хто про це знав? — нарешті питаю я.

— Ніхто. Коли вона загинула... — Він злегка стукає головою по стіні. — Коли вона загинула, усе стало... усе було погано, Шарлі. Ніхто не знав, як ми, як серйозно ми... — Він уриває себе. — Мені не хотілося, щоб хтось знав. Наче я зраджу її, якщо колись...

— Проте Деніз? Автотроща? Серйозно?

Він має гідність здаватися присоромленим.

— Я ж мав сказати щось мамі. Вона вже була готова здати мене до психушки. Думала, що я божеволію. — Він потирає чоло кісточками руки. — Я ж божеволів, трохи. Але, Шарлі... ніщо із цього не пов’язане з тобою, з тобою та мною.

Ти жартуєш?

Мені навіть не потрібно це казати. Він усе одно продовжує:

— Я знаю, що брехав тобі у певному сенсі, не розповідаючи. Я просто побачив твоє ім’я у списку гостей, так і не дізнавшись нічого конкретного про той вечір. Ми планували повечеряти, а вона не з’явилась, а потім я почув новини і... Мені треба було поговорити з кимось ще, хто її знав. До того часу здавалося вже, що я це вигадав. Усі наші стосунки. Мене це зводило з розуму.

Таблоїди ледь згадували Ді у своєму висвітленні. Це одне з того, про що кричали в інтернеті: індійсько-американська майбутня докторка філософії з яскравим майбутнім і коричневою шкірою ніколи не потрапляла на перші шпальти, як решта з нас. Її називали «останньою жертвою», наче це було її ім’я, а коли таки називали її прізвище, то неправильно його писали: «Алувалія» ставало «Алувалан», «Аллувал», «Алуен», наче хотіли, щоб воно було «Аллен», і не переймались іншим.

Тріпп усе ще говорить, і його слова накладаються одне на одне.

—Думав, що у ці погані роки ми мали щось спільне. Коли я зустрів тебе... Мені було цікаво, тільки й того. А потім ми почали зустрічатись, і я подумав... — Він дивиться угору на мене, широко розплющеними хлопчачими очима. Не розумію, чи зумисно це. — Я подумав, що ти дивовижна.

У ті перші кілька тижнів побачень з Тріппом мені було не надто цікаво. Він був увесь із цукерок і троянд, з хлопчачими усмішками й жестами уваги. Мені потрібен був... не зовсім Джордан («Точно не Джордан», — гадала частина мене), але хтось, чиє життя не було сонячним до того, коли я потрапила в пастку після. А потім, коли блиск потьмянів, я почала помічати димові сигнали травми: одержимість роботою, непохитну віру в правильне і неправильне, роки його життя, про які він не хотів говорити. «Ти стаєш дуже особливою для мене, Шарлі, — сказав він мені того вечора в будинку, коли простягнув бурбон. — Почуваюся так, наче можу бути чесним з тобою. У мене були серйозні стосунки з дівчиною, — сказав він. — Вона загинула. Це було раптово». — І тоді... Тоді я змогла побачити це. Нас.

—Ти стільки всього пережила, — каже Тріпп. — І ти... ти перетворила це на цей вогонь. Цей драйв. Ти точно знала, чого хотіла. Ти не потребувала мене, не потребувала нічого із... цього. — (Це правда. Мені було байдуже до грошей, статусу. До того часу, як я зустріла Тріппа, мені було байдуже на багато що) — Ти була такою сильною. Є такою сильною, — поправляє він себе.

Закоханість у Тріппа була світлішими роками, порівняно з тим, як це здавалося з Джорданом. Наче хтось накинув тобі теплу ковдру на плечі, коли стало зимно. «Це доводить, що я не розбита, — гадала я. — Що можу бути тут у безпеці». Тріпп не врятував мене; я врятувала себе сама — чи радше мене врятували Нур та американська фармацевтика. Але закоханість у Тріппа, створення життя з Тріппом, провело якусь лінію на піску. Моє життя стало іншим, ніж до Керрола. Я стала іншою. Але усе ще живою.

— Я усвідомлював, що не маю бути таким... Я міг більше займатися бізнесом, — каже він зараз. — Знайти ціль. Рухатися вперед. Як і ти. І... я хотів бути з тобою. Мені ніколи не хотілося провести день окремо від тебе. З миті нашої зустрічі. Я справді так вважаю...

Травматичний зв’язок. Так це називають? Це й усе, чим ми були?

— Ти брехав мені, — кажу. — Увесь цей час.

Ти дозволяв мені думати, що весь час був таким.

— Клянуся тобі. Я саме збирався тобі розповісти. — Тріпп виставляє руки. — Клянуся. Це фото не завжди було там. Ти це знаєш. Ти вже зазирала у цю шухляду раніше. Пам’ятаєш день, коли ми систематизували наші податки для цієї шухляди?

Я випливаю туди-сюди зі свого тіла, чуючи лише фрагменти того, що він зараз каже.

— Гадаю.