Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 31)
Це майже фізичний біль — думати про те, наскільки більше поганих днів у неї було через мене.
—Проте нема нічого, із чим би ми не впоралися, — каже вона. За цим так і чується: «Проходили і гірше». Вона робить таку добрі дні — нагадує собі, що маленькі неприємності не мають значення у порівнянні з втратою Адама. У погані дні немає нічого іншого, крім втрати Адама. — Крім того, стає краще. Фотографи вже дали Фел спокій, правда, люба?
—Вони мене більше не переслідують, — чую я тоненький голос Фелісіті.
Більше.
—І, знаєш, іноді доволі приємно вимикати телефон, правда? — Вона сміється густим глибоким сміхом моєї мами. У ньому є щось втомлене, завжди було. — Зараз ми хочемо, щоб ти весело провела час із Лів. Сходіть на якесь бродвейське шоу, можливо, знову на «Чародійку». Нам вона дуже сподобалася, так, Фел?
Я пам’ятаю той день. Тріпп тоді уперше зустрівся з моєю родиною. Він посмикав за мотузочки, щоб дістати місця у ложі, налив моїм батькам витриманого вина зі свого родинного льоху, скупив практично всю стійку із цукерками для Фелісіті. Мої мама із сестрою злегка усміхалися мені між піснями, тато перебільшено підморгував: «Усе добре. Усе чудово».
І раптом я повертаюсь у своє тіло, яке ховається у провулку біля Таймс-сквер, думаючи про те, як мені бути з убивством старої однокурсниці.
Довбане пекло.
—Мені час, мамо, — кажу. Я лише хочу забратися звідси: із цього богом забутого району, повернутися до будинку, своїх друзів, Тріппа та людини, якою вони мене вважають. Людини, яка б ніколи не зважувала «за» та «проти» отруєння того, хто стоїть у неї на шляху.
—Добре, йди. Повертайся до Лів. І міцно обійми її від нас.
Проте: струм у моїй крові, там нагорі, на одинадцятому поверсі. Просто перед тим, як я відключилась. Відчай, яку спійманої в пастку тварини. «Вона мене вб’є».
Проте: шрам Кейт, червоний та запалений, відколи вона впала зі сходів. Відколи я зіштовхнула її зі сходів. Я завмираю із цією думкою на пів секунди, занурююсь у неї. Вона не здається неправильною.
—Ми любимо тебе, ведмежатко Шарлі, — каже тато.
Проте: можливо, саме такою я завжди була.
ЧОТИРНАДЦЯТЬ
Тоді
Уривок з книжки Аарона Каца «Падіння: повний звіт про трагедію Керрола»
Одного Різдва, коли була маленькою дівчинкою, вона з батьками відвідала Нью-Йорк.
Вони побачили виступ Rockettes і дуже велику ялинку й трималися за руки на ковзанці. На ній було вишнево-червоне пальтечко та гарні кеди, і, коли до них підійшов фотограф спитати, чи не хотіли б вони пам’ятне фото, батьки цілували їх із сестрою в їхні рожеві щічки.
То був найкращий день її життя, — сказала вона подрузі через багато років.
Вона не згадувала, що намагалася викинутися з автівки, коли усвідомила, що вони ідуть на вокзал, збираються додому, залишаючи усе це.
Не згадувала, що на вокзалі втекла від своїх рідних, зникнувши серед тунелів і туристів, і, коли поліція знайшла її за дві години, батько вдарив її по обличчю. «Ти до чортиків нас налякала!»
Це було за п’ять років до того, як мама повела її до психіатра. «Одержимість, — сказала вона, —депресія і погрози сестрі та кузинам». Психіатр прописав ліки, порекомендував терапію, але її батько відмовився. «У цій дівчинці сидить диявол».
Можливо, це збіг, можливо, ні, але останнього вечора свого життя вона вдягла велику червону куртку та гарні туфельки, хоч у великому яскравому Нью-Йорку падав сніг. Вона вийшла з гуртожитку і написала батькам: «Я йду на ковзанку. Люблю вас!».
Зараз
— Вам треба пригальмувати, — каже Нур.
Я осяюю її своєю найкращою усмішкою із серії «усе чудово».
—День Подяки, — терпляче кажу я, — важливий. Якби не те, що сталося на День Подяки...
—Розумію. Але ми пройшли місяці лише за кілька сеансів. — Нур умисно говорить так повільно? — Ми навіть не почали розплутувати більшу частину того, що...
—Мені потрібно згадати. — Я дивлюся на годинник: залишилося сорок дві хвилини.
—Травма так не працює! — Ми сьогодні лютуємо, так, Нур? — Розумію, що у вас є своя ціль, Шарлі, але моя ціль — дати вам час і простір, щоб опрацювати це так, як вам не дозволили спочатку...
Ціль. Наче мені в біса просто цікаво ритися в закапелках свого мозку зі словами: «О, а що це в нас тут? ». Ось мої цілі: знати, що в біса сталося там нагорі. Знати, коли саме там була Стеф. Бонусні очки — якщо я зможу згадати, чи зіштовхнула свою найкращу подругу зі сходів. (Я отримаю правду про Кейт за п’ять сотень, Нур.)
Не можу собі дозволити відштовхнути Нур. Я це знаю. Проте.
—Щодо Дня Подяки, — кажу я, обриваючи й, — Кейт запросила нас усіх до Гринвіча.
Що вона зробить? Викине мене за двері?
Тоді
На залізничній станції батьки Кейт підібрали нас на поза-шляховиках: вона — у червоному авто, а він — у синьому. Гринвіч здавався матеріалізованим містечком з телесеріалу «Дівчата Ґілмор», але чистішим, зеленішим і з більшою кількістю автосалонів. Він був доглянутим і святковим, і я одразу ж його полюбила, так, як потім полюблю Нью-Йорк. Кейт стискала мою руку на задньому сидінні, поки її мама С’ю вказувала на святкові вогні, заміський клуб, крамницю Tiffany & Со з бірюзовими сніжинками у вітрині.
—Усе це таке прекрасне, — сказала я С’ю. І говорила щиро.
—Дякую, мила, — засяяла вона. — Ми дуже раді, що ви усі будете з нами тут.
Джордан теж був там, сором’язливо відповідав, сидячи на пасажирському сидінні, на запитання С’ю про Міссісіпі: «Скажи, милий, там дуже спекотно?». Минуло три тижні з нашого поцілунку в гуртожитку, який він, здавалося, цілковито забув. Він повернувся до своєї ролі приємного хлопця у школі журналістики, наче нічого й не сталося, приносячи нам каву та дражнячи Кейт, перш ніж завіятися до навчальної кабінки з Еліс чи Заком. Якщо він і пам’ятав той поцілунок, то намагався вдавати, що ні. Я не була впевнена, що гірше.
— Не треба забувати, що він з Міссісіпі — казав Ґуннар. — Там усе інакше.
—Я, наприклад, не пам’ятаю, що була у твоїй кімнаті, — весело сказала Кейт.
Поїхати на День Подяки до Гринвіча було її ідеєю. Спочатку лише для нас із нею та Ґуннаром («Клубу найкращих друзів», як Кейт називала нашу трійцю; Ґуннар від цієї назви закочував очі, але мені вона подобалась), а потім ще й Зака, бо вони розмовляли про День Подяки — і так просто сталося. А якщо їхав Зак, то, звісно, потрібно було запросити також Джордана. Не Ді, бо Кейт з Ді не ладнали (Кейт вважала Ді примхливою і нудною, а Ді вважала Кейт божевільною), і не Еліс, бо Кейт останні три тижні вела мовчазну кампанію проти неї. За словами Кейт, Еліс вчепилась у Джордана мертвою хваткою. «Твого Джордана», — обурено казала вона. І їй, мовляв, не можна було довіряти чи навіть розмовляти з нею, якщо можливо. (Еліс, зі свого боку, здавалося, була у блаженному невіданні про свого нового заклятого ворога.)
Ми з Ґуннаром робили припущення щодо Андерсонів (які люди виростили Кейт та Стеф?), але її мама була чарівною, рожевощокою та завжди готовою дозволити нам почуватися невимушено. Вируливши на під’їзну доріжку, вона вибачливо сказала:
— Сподіваюся, будинок не здасться вам завеликим. — І навіть у темряві я побачила, що вона мала на увазі. Будинок Андерсонів був радше заміським маєтком, ніж будинком, щонайменше з десятком кімнат і порослою плющем верандою, що його огинала. Але всередині він був теплим і затишним, з великим каміном, де гуло полум’я, та кремовими ковдрами, розкладеними по диванах і віконних нішах.
— Він просто пречудовий, — повторювала я, поки С’ю вішала мою куртку.
—Ти дуже мила. — Вона легенько стиснула мою руку. С’ю була наче Кейт без гострих країв, балакуча та повітряна від дружності. — Це здається справжнім Днем Подяки тепер, коли ви усі тут, правда, Ґреме?
—Так, — пробурчав Трем, тато Кейт, який не здавався великим балакуном.
Сходами прогупали два лабрадори, за якими тихіше йшла Стеф.
— Скаут та Ліса! — закричала Кейт, саме коли Стеф холодно сказала: — Усім привіт.
Стеф була розлючена, коли Кейт сказала їй, що запросила Зака. Що було дивним, бо Стеф плекала кожну нагоду виставити собачу закоханість Зака на показ перед сестрою («Хочеш їх? — питала вона у дверях кімнати Кейт, розмахуючи квітами. — їх прислав Зак, але ти знаєш, що я думаю про соняхи»). Увесь наш поверх чув сварку, що почалася з крику Стеф: «Ти повинна питати, перш ніж запрошувати людей до нашого будинку!» та відповіді Кейт: «Ти ж без проблем запрошуєш Зака до своєї...», а закінчилася тим, що Стеф затраснула свої двері так сильно, що мені на голову тиньк посипався. «Вона істеричка», — тільки й сказала Кейт, коли я її спитала.
Байдужа до напруження, яке випромінювала Стеф — чи, можливо, просто звикла до нього — С’ю повела нас нагору з лабрадорами назирці.
— Ґуннаре, милий, ти — тут... Заку — наступні двері, отут... А ви двоє — тут! — Вона вказала нам із Джорданом на веранду з великим портретом близнючок на стіні (ангелоподібна сяюча Стеф, можливо, шести чи семи років, з букетиком маргариток, та знуджена Кейт) та ще більшим ліжком. Тобто, одним ліжком. — А тепер ви усі просто влаштовуйтеся, добре?
Джордан наче закляк на місці. Я різко розвернулась обличчям до Кейт, яка мене ігнорувала.
— Коли будуть коктейлі, мамо? — проспівала вона.
— Гадаю, ох, о шостій тридцять? Попрошу Валері подзвонити у дзвінок. — С’ю чмокнула Кейт у щоку і попрямувала назад униз сходами, а собаки помчали за нею.