Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 32)

—Піду по сумки, — пробелькотів Джордан і вискочив з кімнати.

Кейт шкірилася, наче Джокер.

—Кейт, — загарчала я. — Що ти сказала батькам?

— О, гмм? — Кейт приклала пальця до губ, наче намагаючись згадати. — Ну, гадаю, я сказала... О так, сказала, що ви двоє — пара? Упс!

—Але ми... — Я зупинилася, бо повернувся Джордан. — Я приніс твою сумку, — сказав він трохи захекано.

—Чудово! — Голос у мене був різким. — А свою... приніс?

— Побачимося за коктейлями! — вигукнула Кейт, а потім зникла, мабуть, у тій частині будинку, яку С’ю називала «крилом близнючок». Джордан (який, безсумнівно, вважав, що ми з Кейт усе це спланували)з виразом обличчя людини у небезпеці заніс наші сумки до кімнати.

—Тож, гм, — почав він, як тільки ми зайшли всередину, і двері за нами зачинилися, — гадаю я спатиму на підлозі. Або із Заком, — відчайдушно додав він, хоч ми обоє бачили, що в кімнаті Зака ледь вистачало місця для односпального ліжка.

— У Ґуннара двоспальне ліжко, — слабко запропонувала я.

— Чудово! — Джордан був помітно втішений. — Б’юся об заклад, він не буде проти. Не тому, що він гей, вочевидь, — швидко додав він. — Лише тому, що він класний. Ґуннар, я маю на увазі.

—Авжеж. — Я знала, що Джордан, звісно, не поведеться, але мені все одно різонуло по серцю те, що він був радий втекти.

— Слухай, гм, перш ніж я піду. — Джордан заткнув пасмо волосся собі за вухо. — Я... сподівався поговорити з тобою про дещо. Це, мабуть, краще буде зробити після коктейлів, — додав він як запізнілу думку. — Але я н’знаю, чи буде у нас нагода...

О господи. Наче й так було недостатньо ніяково. Я змусила себе усміхнутись і кивнути. «Безумовно, погоджуюся. Нам краще бути друзями».

— Гм, тож. — Джордан свердлив очима портрет. — Тієї ночі, коли я прийшов до твоєї кімнати, я був дуже п’яний. Мені шкода, що я так завалився. — Він кашлянув. — Цей малюнок Стеф і Кейт якийсь моторошний, скажи? Як у «Сяйві»?

—Так. — Я лише хотіла, щоб це скінчилось. — І насправді усе гаразд. Ми не мусимо...

— З мого боку це було неприйнятно. — Це пролунало твердо, наче він репетирував. — Завалитися до твоєї кімнати, коли ти спала та... гм. Зовсім не круто.

— Усе добре, — роздратовано сказала я.

— Гм, чудово. — Він постукав своєю лаймово-зеленою кросівкою по килиму. — Річ у тім... якщо ти хо-хочеш. Ми могли б, можливо, гм, піти щось поїсти?

— Зараз? — Ми купили на вокзалі бейгли.

— Ні! — Він неначе запанікував. — Хоча, звісно, зараз? Якщо ти голодна?

У мене виникало найдавніше відчуття щодо цього.

—Я не зовсім розумію, Джордане, — чесно сказала я.

—О. Круто. — Він дозволив своєму волоссю впасти на обличчя, а потім відкинув його нервовим рухом, якого я не бачила з нашого першого тижня у Керролі. — Річ у тім, що... я дуже шкодую про те, що сталося у гуртожитку.

Я знала, що першого разу мала рацію.

—Але якщо ти хо-хочеш... Можливо, ми могли б, типу, кудись піти? Коли я не буду щойно після шотів з лижі Зака?

— Як... друзі?

— Якщо хочеш! — Він здавався дедалі більше втомленим. — Але якщо ти хочеш... може... Як побачення? — Він потер ніс. — Вибач. Гаразд. Я хотів запросити тебе на побачення. Якщо ти не проти. Але мені дуже шкода щодо того, як усе пішло, бо я не так це планував, — відчайдушно додав він.

—Як щодо Еліс? — Це було все, що я спромоглася сказати.

— Еліс? — Він здавався збентеженим.

—Я думала... — затнулася я. — Ви, типу, стільки часу проводите разом.

—Ми з Еліс друзі, — твердо відповів Джордан. — Просто друзі. Вона була першим другом, якого я тут завів після Зака. — Він замовк. — Слухай, ти не мусиш вигадувати відмовку чи щось таке, я зрозумію. Якщо ти проти, я маю на увазі. Усе добре. — Він повісив свою сумку на плече. — Піду підселюся до Ґуннара, побачимось, гм, за коктейлями...

—Джордане. — Це була одна з найніяковіших митей мого життя, і я була така, така щаслива. — Я дуже хочу піти з тобою на побачення.

— Справді? Підеш?

—Так. — Я намагалася не шкіритись, як ідіотка. — Так, піду.

Я провела вечерю уДень Подяки, крутячись і підстрибуючи, наче щойно запалений феєрверк, намагаючись заспокоїтися вином і думкою, що побачення нічого не означає, що це просто побачення. Це не спрацювало. До того часу, як ми закінчили вечерю і прямували до підвалу когось, на ім’я Єшлі, я усе ще кипіла від захвату — «я йому подобаюсь, він хоче запросити мене на побачення» — і була добряче напідпитку.

«Підвал» Ешлі виявився величезним, мінімум шести-кімнатним і повнорозмірним спортзалом, де була більшість колишніх однокласників Кейт і Стеф. Він був гучним і тьмяно освітленим, а підлога була вже липкою від пива.

— Bay, — видихнув Джордан.

— Круте місце, — голосно сказав Зак. Він спробував обійняти рукою Стеф, яка її скинула. — Мені потрібно випити, — пробурчала вона і зникла у натовпі.

—Грейсі! — Кейт практично стрибнула в обійми золотавої білявки неподалік. — О господи, ти тут, ти тут! — Вона п’яно хиталася, охопивши руками обличчя дівчини. А потім потягнула її геть: — Нам треба потеревенити...

Джордан усміхнувся мені своєю напівусмішкою. Від цього у мене запаморочилось у голові.

— Принести тобі випити?

— О господи, це ж друзі Кейт з Керрола, — пробурмотів хтось. — Привіт вам, друзі Кейт!

Ця дівчина була помітно п’яна і трохи спітніла, з волоссям кольору десь між рожевим та пурпуровим. Вона хилилася вбік, а я інстинктивно витягнула руку, щоб її підтримати.

—Дякую, — сказала вона з гарячим подихом на моєму обличчі. — Ти гарна, хто ти?

— Я — Шарлі, — сказала я.

—Шарлі! Я так і знала, що впізнала тебе, — каркнула вона. — Кейт, типу, завжди про тебе постить, наче вона одержима, правда?

Ґуннар скосив на неї очі.

— Я йду пісяти, — пробурмотіла вона мені на вухо. — Хочеш зі мною?

— Гм...

Вона тицьнула мені в руку якийсь напій.

— Випий це! Мені ж правда не слід?

Я безнадійно відпила.

Напій був непоганий, щось тропічне з присмаком горілки.

—Ходімо, — сказала вона, хапаючи мене за руку. — Я — Дарсі, до речі. — По дорозі до вбиральні вона двічі спіткнулась, але не випустила мою руку. — Тож ти, типу, найкраща подруга Кейт, — пробурмотіла вона, зачинивши двері.

—Гадаю. — Я ніяково сіла на край раковини. — Тож, гм, ви-и разом вчилися? — «Ви-и». Підхопила це у Джордана.

—Звісно. З першого по останній клас. З нею та Стеф, з обома. — Вона закотила спідницю. — Ну, не до випуску Кейт, вочевидь.

— Випуску? — Я зробила довгий ковток свого напою. Мені потрібно було це у пастці з пурпурововолосою п’яною незнайомкою.

—Для більшості з нас, — фиркнула вона до себе. — Слухай, слухай, мені от що цікаво: як вона потрапила до Керрола? Її батьки, типу, пожертвували на бібліотеку чи

щось таке? Чи пожертвували Стеф? — Вона знову фиркнула, продовжуючи дзюрити.

—Як будь-хто з нас потрапив до Керрола? — спробувала пожартувати я.

Вона якось дивно на мене глянула.

— Вчитися легше, якщо нікого не накачуєш, люба. — Га?

—Ти що, про це не знаєш? — Вона спустила воду.

— Про що?

Вона зустрілась зі мною очима у дзеркалі, миючи руки.