Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 33)

— Ну, типу, ти, мабуть, мала про це знати. Задля власної безпеки. — Я бачила, що вона цим насолоджувалася.

— Знати про що? — повторила я.

—У передостанньому класі стався інцидент. З Кейт. І кількома іншими дівчатами, але Кейт була винуватицею. Усі знали, що це все була вона. — Дарсі закрила кран. — її вигнали. Могло бути гірше, але її тато, типу, — ліпший друг шефа поліції, тож...

— Серйозно? — Кейт ніколи не згадувала, що її вигнали зі школи.

—Так, це було погано. Батькам Кейт довелося сплатити медичні рахунки. Я чула, що вона так навіть і не перепросила в тієї дівчини. — Дарсі трохи похитнулася. — Вона... не хочу казати «небезпечна». Але точно, типу, токсична.

Кейт — токсична? Мені хотілось сміятись, але не так сильно, як піти.

— Звісно, так. Ну, дякую, що розповіла мені...

— Та дівчина була її подругою. — Дарсі замахала на мене пальцем. — Типу, однією з найкращих подруг. Як я і казала. Тобі слід бути обережною!

Я на це не купилася. Крім того, Дарсі здавалася пришелепкуватою.

—Дякую, — ніяково сказала я.

Вона відчинила двері і вивалилася назовні. Я теж вийшла, простеживши за тим, щоб піти в іншому напрямку. Що це було? Кейт би ніколи нікого не накачала. Господи, якби когось чимось і накачали, то це Кейт, яка будь-якої миті щось пила...

—Шар-лі! — жестикулювала вона мені від стійки. — Подруго, ми граємо у пив-понг! — Кейт підстрибувала вгору-вниз, і її волосся розліталося навколо обличчя. — Ми з Гуннаром вибиваємо лайно з Джордана та Зака!

Та перша вечірка у Зака — я була п’яніша, ніж мала бути: місто розпливалося, коли Ді закидувала Кейт запитаннями. Розрив часових поясів — вирішила я потім. Я весь день нічого не їла, крім піци. До того ж Кейт була у ще гіршому стані, ніж я. Крім того, Кейт би ніколи не накачала мене.

—Ми тобі піддаємося, Андерсон, — сказав Джордан.

Я злегка похитала головою, відганяючи цю думку. Нічого такого й близько не було.

—Не зрозумій неправильно, Шарлі, — сказав Ґуннар. — Але ж ти приєднаєшся до їхньої команди, так?

—До нашої приєднуватися не можна! — Кейт охопила мене руками з розпашілим обличчям. — Без образ, але ми перемагаємо?

—Перепрошую, — сказала я своїм розкішним голосом.

—Так, Шарлі, приєднайся до їхньої команди, будь ласка, — вставив Зак. Я примружилася на нього поверх плеча Кейт. Було кумедно, коли про моє просторове мислення чи його відсутність жартували Ґуннар з Кейт, а не бісів Зак...

—Чому б тобі не посудити, Шарлі, — доброзичливо сказав Джордан.

 

Зараз

 

— Не те щоб я думала: «Гаразд, вона мене накачала», — кажу я зараз. — Але після того я була насторожі. Усі ці вчинки Кейт... Я звикла думати: «Ну, це просто Кейт». До розмови з Дарсі. Але після неї...

Нур чекає.

—Я думала, — нерішуче кажу я, — що вони були червоними прапорцями.

—Це як?

—Типу... — Я облизую сухі губи. Це здається зрадою, навіть зараз. — Вона постійно до мене липла. Весь час. Іноді навіть спала у моєму ліжку, хоч її кімната була трохи далі коридором, і завжди обіймала мене, тримала за руку...

— Що іще? — підказує мені Нур.

—Ну, вона... захищала мене. Щодо Еліс, особливо десь у той час. — Я важко ковтаю. — Вона ненавиділа її. Не вірила, що Еліс із Джорданом просто друзі. А також дивно поводилася щодо Зака й Стеф, і після Дня Подяки я почала думати, що...

Нур заохочувально киває.

—Я думала: «Щось тут нечисто».

 

Тоді

 

Звісно, повернувшись до будинку Андерсонів після коктейлів, ми таки опинилися на веранді. Ми з Джорданом. Цілуючись, наче підлітки, — от тільки підліткою я ще ніколи не почувалася так, цілуючи когось. Мені знадобилось усе всередині (а ще вино, що плюскотіло у животі), щоб не дати собі зістрибнути з ліжка і побуцати повітря.

Джордан хоче піти на побачення. Я подобаюсь йому.

— Привіт, — м’яко сказав Джордан, цілуючи мене.

— Привіт. — Я не переставала усміхатись.

—Ти впевнена, що...

— Облиш. — Це пролунало різкіше, ніж я хотіла, і Джордан відсунувся. — Ні, я маю на увазі, ти просто... подобаєшся мені, — швидко сказала я. — Уже дуже давно.

Навіть у тьмяному світлі я бачила його напівусмішку.

—Ти мені теж. — Він потягнувся до мене знову, але було темно, а ми були п’яні, і його зуби сильно стукнулися об мої. — От лайно, — видихнув він. — Лайно, вибач!

Він здавався таким зніченим, що я не змогла втримати смішок.

— Годі сміятися з мене, — сказав він, але тепер уже сам широко всміхався. — Мені соромно!

—Ти такий дивний. — Я усе ще хихотіла.

—Знаю.

— Може, спробуємо знову?

— Ну, не знаю, Шарлі, а можна? — Він уже теж сміявся.

— Просто не вибий жодного зуба, добре?

— Слухай, не можу нічого обіцяти. — Усе ще сміючись, він нахилився донизу і поцілував мене. Якусь мить ми цілувалися, а потім знову сміялися. — Припини це, припини, — казав він мені в рота.

— Ти припини. — Я поцілувала його у відповідь, охопивши пальцями за шию. А потім відсунулася. — Слухай, цей портрет, він що...

—Слава богу, що ти це сказала. — Джордан знову плюхнувся на ліжко й узяв мене за руку. — Наче Стеф дивиться на мене, от тільки це, типу, моторошно маленька Стеф...

—Що вона сказала? — почувся із сусідньої кімнати голос Зака, гучний і агресивний.

Ми завмерли. Йому відповів чийсь голос: високий, гугнявий. Стеф.

—Ти в біса знущаєшся з мене. — Тепер Зак здавався сердитим. — І ти їй віриш? Це ж якась дурня...

Джордан притулився до стіни біля узголів’я.

— Не треба мені більше цього лайна, — прогарчав Зак. Стеф щось сказала, але він її перебив. — Вона одержима мною, ти це знаєш, правда? Правда? — Щось стукнуло.

Одним швидким рухом Джордан опинився у коридорі.

—Агов, — покликав він ясним і спокійним голосом. — Авдерсон, усе гаразд?

Кроки, майже біг. Це Стеф, подумала я, поверталася до крила близнючок. Голос Зака:

—А щоб тобі, Джордане. — Стукіт двох дверей підряд.

Джордан повернувся до веранди і сказав:

— Зак... він іноді буває...

—Ти не мусиш його захищати.