Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 35)

— Вони не використовуватимуть прізвище Ґудман-Вест, — каже Сеніор.

— Ні, — каже Філіп. — Вона усе ще буде Колберт.

Джуд видихає.

— Це здається надзвичайно... — починає Тріпп.

— Поговоримо про це пізніше, — відрізає Сеніор.

—Їм важливо знати, тату, — заперечує Тріпп. Він бере мене за руку і кладе її на стільницю. — Ми із Шарлі одружуємось у липні. Саме тоді вона стане Ґудман-Вест.

— Не зараз, Тріппе. — Голос Сеніора суворішає.

— Коли фільм вийде, вона буде Ґудман-Вест, — каже Тріпп адвокатам. До того вечора я ще ніколи не бачила його таким — лютим, запеклим, з блиском у темних очах. Чоловік, у якого я закохалася, був урівноваженим, нездатним на спалахи, і з їхніх облич я розумію, що не такого сина Джуд і Сеніор очікували на цій зустрічі. — Її прізвище не обговорюється, — каже він. — Я хочу прояснити це на цьому етапі.

Шарлотта Ґудман-Вест.

Це здається новим початком.

—Ми можемо використати більше часу на планування весілля, — додає Джуд. — Шарлотта ще навіть сукні не має...

— Ні. — Але Тріпп дивиться на батька, не на Джуд. — Я сказав: «Ні».

Бачу, що Сеніор розлючений. Як і син, він пишається тим, що завжди люб’язний і незворушний, особливо на публіці. На відміну від сина, Сеніор має вагу — плечі, яку напівзахисника, глибока продумана манера говорити, — що змушує більшість людей стискатися, зокрема й мене. Я ще ніколи не бачила, щоб Тріпп заперечував Сеніору. Я ще ніколи не бачила, щоб хтось заперечував Сеніору.

Моя рука усе ще лежить на столі, пальці Тріппа стискають мої, і я пробую її забрати, але Тріпп міцно її тримає.

—Вона буде Шарлоттою Ґудман-Вест, — каже Тріпп з викликом у голосі. — Частиною цієї родини.

Мовчання.

— Це все, що нам наразі потрібно, — за мить каже Сеніор адвокатам. — Дякую, Філе, за твою...

—Але ви нічого не можете зробити? — питаю у Філіпа. Голосу мене високий, пронизливий. — Щоб зупинити цей фільм?

Філіп дивиться на Сеніора, потім на Джуд. Нарешті обертається до мене — найменш важливої людини у кімнаті.

—Ми зробимо усе, що зможемо.

Тріпп хоче піти кудись пообідати. Лише удвох, каже він. Нам потрібно дещо «обговорити». Лів і Фредді усе ще в місті, гадаю, у Дитячому музеї чи десь іще, та він каже, що це важливіше. Тріпп хоче поговорити про наші «варіанти». Наші «наступні кроки». Піти до мерії до липня, можливо, навіть до Різдва, щоб зробити це офіційним, показати усім, що ми з ним — команда, і що я...

Не можу.

Я кажу це уголос:

—Я не можу.

«Мені слід було б знати». Ось про що я постійно думаю. Сама думка, що ми з Тріппом познайомилися випадково, закохалися, як нормальні люди, що наші стосунки базувалися на спільних цінностях, а не на травмі. Господи, я така наївна, правда? Вірити, що існував зв’язок між життям, яке я мала, моїм існуванням шаленого маленького торнадо, і тим, ким стане Шарлотта Ґудман-Вест. Вірити у майбутнє з Тріппом — у майбутнє як таке — що чекало безпечно по той бік, як величезний суходіл після довгих років, коли я тонула.

— Не можу, — кажу я знову. — Мені потрібно в офіс. Його обличчя кривиться, наче в дитини.

Торкаюся його вустами й відходжу, прямуючи на північ, наче іду до Chronicle, як зазвичай. Наскільки Тріпп знає, я з головою в роботі над нашим листопадовим номером, намагаюся закінчити його до середини тижня. Я усе ще не поспішаю казати йому правду про роботу, знаючи, що він скаже: «О, люба, мені шкода». Занепокоєно насупить брови й міцно охопить мене руками, а потім за день чи два: «Ти впевнена, що хочеш повернутися? З усім, що відбувається; з тим, як вони з тобою повелися...».

Він ніколи цього не казав. «Ти не мусиш працювати». Але хоче, щоб я подумала про це: тепленькі згорточки у моїх руках, молоко з грудей, що псуватиме зустрічі, крихітні ніжки, що чалапатимуть по горіховій підлозі будинку: «Матусю! Татусю!».

«Він вважає, що вона хоче дітей, — сказала Лів, — “лендровер” і довбаний маєток...»

Я стримую тремтіння. Не можу втратити журнал. Не заради Тріппа, наших уявних дітей і точно не Стефані довбаної Андерсон.

Але... журнал теж не може мене втратити.

Профіль Forbes: «Подейкують, що своїми гострими коментарями та іронічними зауваженнями “С” приваблює до імперії Chronicle свіжу аудиторію. “С” — молодша й крутіша сестра цієї газети, перепочинок від її сухого викладу подій». А ще: «Арбітром унікальних стосунків між “С” та його читачами виступає Шарлотта Колберт, тридцятидворічна головна редакторка “С”».

І ця врізка, яку я хотіла збільшити й повісити в рамочці у салоні. Тріпп сказав, що це було б «занадто». «Дорогоцінність у короні Chronicle — не її активне висвітлення політики чи викриттів, що закінчують кар’єри. Це “С” — недільний додаток газети».

Моя дорогоцінність.

У короні Волтера.

До одинадцятої я стою біля його кабінету. Закидаю секретарку Волтера Марлу запитаннями про її дворічного онука й неслухняного бігля. Об одинадцятій п’ятнадцять заходжу.

— Шарлотто? — Волтер здивований мене бачити. Його погляд блукає моєю темно-синьою сукнею, вигином моєї дупи. Він збирається з думками. — Ти ж...

— Випадково проходила повз. — Я без запрошення сідаю і ставлю лікті на стіл. «Владним жестом» — надавав би це мій журнал.

Волтер відкидається назад.

— Чим можу допомогти?

— По-перше, мушу попросити, щоб усе, що ми обговорюватимемо, залишилось повністю конфіденційним. — Я привертаю його інтерес, змушуючи думати, що ми — в одній команді. (Навіщо ми платимо кар’єрному тренеру за написання для нас колонки? Я могла б писати її уві сні.)

—Добре. — Вираз обличчя Волтера неможливо прочитати.

— Це складне питання. Таке... особисте. — На секунду я дозволяю своєму фасадові впасти. Щоб це спрацювало, мені потрібно вибрати правильний баланс між «панянкою в біді» та «страшенно компетентною». — Не брехатиму вам, Волтере, це виклик...

—Так, я знаю. Саме тому ти й у відпустці.

Мене це не зачіпає.

Мов куля, я рухаюся до своєї цілі. Не думаючи більше ні про що.

— Буду з вами відвертою. Є обставини, про які ще ніколи не повідомлялось. Щодо... щодо «Багряного Різдва». Обставини, що включають і мене.

Він чекає.

— Якщо їх висвітлять, — кажу я, — це буде надзвичайно згубно для «С».

— Гмм.

— Вихід цього фільму напевно спричинить новий спалах уваги. Ще до того, як джерела Times прийшли до нас, — я не можу пропустити цю шпильку про Times, — мене непокоїло, що там можуть виявити. — Я ще ніколи не казала цього вголос нікому, навіть Нур. — Про мене.

—Тебе турбують, — Волтер клацає по столу ручкою, — голослівні твердження?

Турбують? Мене турбує глобальне потепління, Фелісіті, таргани у нашій пральній кімнаті. Це не турбує.

—Мене непокоять наслідки того, що може виплисти, так. Нічого кримінального, — швидко додаю я. Це не зовсім правда. — Але для «С» і для мене це означатиме багато поганої преси. Можливо, навіть... мою відставку.

Це привертає його увагу. Волтер ніжиться у променях слави нового й покращеного «С». Він насолоджується блискучими новими рекламодавцями, яких я приводжу, своїми обідами з Gucci, ролексом, який він отримав на Різдво.

— Розумію.

—Якщо я буду змушена піти у відставку, — випалюю все, — «С» не функціонуватиме.

Волтер підіймає брову. Покидьок.

— Я говорила зі своєю юридичною командою. Зі своїм нареченим. — Волтер, звісно, знає, хто такий Тріпп. Наш список бестселерів всіяний книжками GW. — Якщо цей фільм піде напролом, у нас під рукою буде позов про наклеп. Тож ми згод ні, — я знаю, що ми звучить вагоміше з припущенням, що за цим стоїть армія білих чоловіків, — щодня всіх буде краще, якщо я і Chronicle будемо у цьому заодно.

Волтер знову клацає ручкою.

— Що ти задумала?

Я його зачепила.

— Ми працюємо над цим. Зрештою, це ЗМІ прагне знеславити головного редактора «С». — Я подаюся вперед. — Ми вбиваємо цю історію. Після цього долучимо наші зв’язки. Студії. Сестринські видання. Погрожуємо позовами, вимагаємо бойкоту. їхні стосунки з Chronicle означають для них більше, ніж якісь...

— Шарлотто.

—Ми багато що можемо зробити. Ніхто не захоче нас розлютити. Кожна людина, яка може зіграти у цьому фільмі, захоче на якомусь етапі висвітлення. Кожен рекламодавець...