Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 37)
— Шарлі, я тебе знаю, відколи ми були метр зростом. Немає жод ного бісового шансу, щоб ти когось скривдила.
— Вона вивільняється, встає. — Але у мене є ідея. Дай мені секунду, гаразд?
Ошелешена, виснажена, я даю.
Вона повертається з якимись паперами й розкладає їх на ліжку.
—Тріпп приніс це із собою. — Адвокатський видрук статті «Рік, якого не було». — Він сказав, що Стефані планує купити на неї права? Через опціон, так це зветься? Хай що це. Бо там усе про тебе. — Вона читає звідти: «Я покинув гуртожиток того самого дня. І більше не повернувся. Я мав би знати, що Шарлі залишиться сама...»
—Будь ласка, припини, — кажу я, намагаючись відштовхнути сторінки. — Будь ласка...
—Ні, Шар, слухай. Тут є уся ця інформація про тебе. Тут сказано, що ти була на диво беземоційна, розповідається про вас із Кейт, як ти...
—Припини це, — благаю я.
—Але ж ви з Ґуннаром були друзями! Я це пам’ятаю. Ти весь час про нього говорила. Він був твоїм найкращим другом після Кейт. Я пам’ятаю, бо ревнувала. Чи не тупо?
Я борюся з прагненням заткнути пальцями вуха.
—Ти любила його. А він любив тебе. Усе це тут. — Вона вказує на сторінки. — Я читала це і думала: «Він до неї не байдужий. Він до неї зовсім не байдужий». Це не зникає. Він не хоче, щоб ти була, — вона жестом показує на мене, — такою.
Намагаюся знизати плечима.
—Тож, можливо, ти не можеш зупинити її фільм. Але якщо Ґуннар не дозволить їм використати свою статтю? Що, як він передумає щодо цього? Можливо, усвідомить, що усе це була погана ідея? — Вона розмахує руками, уся в режимі «Олівія має план». — Тож уяви це: Ґуннар не дозволить їм використати матеріал про тебе у його статті, адвокати Тріппа діставатимуть, намагаючись змусити вирізати твою роль...
Це непогана ідея. Не ідеальна. Але непогана.
— Фільм вийде? Байдуже. Тебе там майже не буде. Це ж допоможе, правильно? — Її голос такий енергійний. — Це змусить тебе почуватися краще?
— Так. — Я ледве сідаю. «Майже не буде». Наче мене там узагалі майже не було. Наче я майже не варта інтересу. — Так, — повторюю я.
— Отак вже краще. — Олівія плескає мене по плечу. — Тож ось тобі план. — Мої мама й тато жартували, що це улюблені слова Олівії, відколи ми були дітьми: «Тож ось тобі план». — Ти п’єш свій чай і йдеш у душ. Я принесу тобі щось поїсти. А потім ти, — вона тягне за рукав моєї сукні, — вдягаєш щось нормальне, у чому не здаєшся п’ятдесятилітньою. А тоді ідеш на зустріч із Ґуннаром.
Я довго стою під гарячим душем. Лів чекає з великим пухнастим рушником і загортає мене у нього, наче дитину. Вона заспокійливо квокче: «Отак, молодець», веде мене до трюмо і починає розчісувати моє мокре волосся. — Ми щось вигадаємо, — знову каже вона, дряпаючи мені щіткою шкіру голови. Я відхиляюся від неї і — лише на мить — дозволяю собі почуватися м’якою. Захищеною.
Тук-тук-тук — стукає Тріпп у двері до власної спальні.
— Заходь, — гукає Олівія, продовжуючи розчісувати моє волосся.
Тріпп заходить і нахиляється поцілувати мене у мокру голову.
—Тобі краще, люба?
—Так, — чесно кажу я.
Бо Лів має рацію. Усе це починається і закінчується Ґуннаром. Він написав про той вечір найбільше, поширив більше інформації, ніж будь-який інший живий член нашої маленької компанії. Він — ключ. І, на відміну від Стеф, Ґуннар був моїм другом. Ґуннар мене послухає.
—У нас є план, — каже йому Лів.
—Чудово. — Тріпп усміхається мені згори. — У мене теж є трохи хороших новин.
— Справді? — Невже адвокати щось запропонували?
— Справді. — Тріпп знову зосереджений, очі мерехтять. — Я зробив кілька дзвінків. Мої батьки, гадаю, не розуміють. Вони — інше покоління, і мають інші уявлення про...
Нові адвокати. Кращі. Слава богу.
— Пробач за цей ранок, — белькочу. — Я була такою...
—Я знаю, люба. Знаю. — Тріпп тепло усміхається мені у дзеркалі. — Ти була під надмірним тиском. Але усе буде добре.
Лів сяє, зиркаючи на мене: «Бачиш? Бачиш?».
—Ми дорослі, — каже Тріпп. — І маємо впоратись із цим як дорослі. Жодних адвокатів. Лише відкрита, чесна комунікація. Це одне з того, чого я навчився у тебе, Шарлі.
—Ах, — щасливо каже Олівія.
Жодних адвокатів...?
— Стефані погодилася приїхати. Обговорити це особисто. Лише з нами. Мої батьки розв’язують проблеми не так, але...
Стефані погодилася...
— Не поспішай. Як виявилось, у нас багато спільних знайомих. Вона дуже відкрита, знаєш, до співпраці. Не знаю, чому ми не...
Я різко підводжуся.
— Стеф... Стеф тут?
Тріпп гордо киває.
— Вона у салоні.
ШІСТНАДЦЯТЬ
Зараз
Стеф граційно витягнулась у шезлонгу, закинувши одну засмаглу ногу на іншу. За мить вона вже підходить до мене, різко притискаючи щоку до моєї.
— Шарлі, давно не бачились. — І я намагаюсь не зіщулитися, не сказати «Не зараз» і не позадкувати, бо не встигла вдягнути броню, вислизнути зі своєї футболки та легінсів, висушити феном волосся та розправити шию, щоб удавати із себе гідного противника.
— Привіт, — тихо кажу я і відчуваю її задоволення, розуміння, що вона спіймала мене, коли я м’яка, пригнічена й піддатлива.
— Вітаю, — звертається Лів, кидаючись у бій на моєму боці. — Я — Олівія. Найкраща подруга Шарлі.
Якщо Стеф і .думає: «Кумедно, колись це була моя сестра», вона цього не показує.
— Рада знайомству, Олівіє, — каже вона, опускаючись у шезлонг. Тріпп теж сідає, і за мить ми з Лів приєднуємось. — Я дуже рада, що ми це робимо, — каже Стеф, нахиляючись до мене. — Минуло, гмм, вісім років? Дев’ять?
— Щось таке. — Стеф швидко спіймала мене, наче метелика на папірці. Я не готова до цієї бійки, а вона має більш ніж достатньо, щоб пришпилити мене тієї ж секунди, коли я скажу: «Ми ж бачилися п’ять днів тому, ти, маніячко».
— Ще вина, Стефані? — Тріпп тягнеться до її кришталевого келиха (що належав його бабусі, ще один спадок, який залишили його батьки, коли перебралися до Вестчестера) і щедро підливає вина відпрацьованим плавним жестом. Стеф киває і приймає келих, захоплено нюхаючи.
— Пуліньї-Монтраше, — каже Тріпп.
—Мм. Так я і думала.
Вони знайшли спільну мову, Стеф і Тріпп. Ту, що походить зі старих грошей. Пасма Стеф кольору вершкового масла та Birkin пояснюють більше, ніж підігнані по фігурі костюми й бездоганні манери Тріппа. Але якщо знати, на що дивитися, можна сказати, що Андерсони та Гудман-Вести ростили своїх дітей з тим самим поєднанням дисципліни, очікування та грошей. Мені не слід було дивуватися, що Тріпп «зробив кілька дзвінків» і запросив її сюди у лічені хвилини. Такі люди, як Тріпп і Стеф, завжди сприймають інших собі подібних як дорогих друзів родини.
—Як я і казав, Стефані, — Тріпп огортає мене рукою, селючку в цій компанії з моїм мокрим волоссям і ненафар-бованим обличчям, — Шарлотта з моїми батьками занепокоєні тим, як вона буде показана у твоєму фільмі. Вона тоді вже стане Ґудман-Вест, а ти знаєш, як преса любить...
—Авжеж. Авжеж. — Стефані співчутливо киває. — Можу вас запевнити, обох, що моя ціль із цим фільмом проста. Усе прояснити. — Знову ці довбані слова. — Ми вживаємо заходів, щоб гарантувати, що до персонажів фільму поставляться з максимальною обережністю та максимальною повагою. Водночас до тих, хто ще тут, — вона киває на мене, — і тих, хто вже ні. — Вона схиляє голову в пошані.
— Стефані, чи можу я... — каже Тріпп лагідним тоном, — усе це здається трохи публічним. Ми ж — люди приватні. Ми із Шарлі...
— Роблю це не більш публічним, ніж необхідно, — рівно каже Стеф, — щоб випливла правда. У нас на шоу є приказка: «Ніщо не залишається прихованим». Не якщо достатньо натиснути. А нам треба натиснути. Мені потрібно натиснути. Щоб дізнатися, що тоді насправді сталося. — Вона дивиться на мене, лише на мить.
— Що тоді насправді сталося, — з інтересом повторює Тріпп.
Я тамую подих.
— Що ти маєш на увазі? — різко питає «Лів.
Стеф розтуляє рота, але, перш ніж встигає заговорити, Тріпп каже: