Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 39)

«Дякую тобі», — пишу я у відповідь.

Він пише мені адресу. Пропонує зустрітися з ним там о третій годині.

 

СІМНАДЦЯТЬ

Зараз

 

—Ні, — кажу я по гучному зв’язку в автівці. — Мені шкода, але я не можу у вас бути.

Це правда. Я хотіла, щоб це був сеанс із особистою присутністю. Але якщо перериватиму поїздку зараз, то ніяк не встигну до Ґуннара вчасно.

—Ми можемо перенести... — Голос Нур відлунює крихітним фіатом. Я тягнуся до важільця звуку і приглушую його. — Коли ви повернетеся до міста?

— Ні. Я готова зараз. — Перш ніж Нур встигає почати розводитися про безпечні простори та неквап, я наполягаю: — Там була святкова вечірка. У гуртожитку. Напередодні ввечері. Це була ідея Ді...

— Шарлі, мені доведеться...

—Усе стало дивним, — кажу я, — після Дня Подяки.

 

Тоді

 

Кейт ніколи йому не вірила.

— Просто друзі? — гмикала вона. — Просто друзі? Ні. Ти бачила, щоб я надсилала напівоголені фото своїм друзям?

— Вони справді друзі, — сказала я їй, з усією впевненістю двадцятитрирічної, яка визначила для себе, що її

хлопець (а ми вже називали себе хлопцем і дівчиною, що було новим і чудовим) їй не бреше.

«Еліс потрібен друг на кшталт Джордана», — ледь не казала я. Але обіцяла йому, що не буду. Після Дня Подяки, після двох днів, проведених у крижаному ігнорі, коли Кейт практично ковбасило від люті, Джордан розповів мені правду: Еліс переживала горе. За кілька тижнів до того, як вона почала навчання у Керролі, її хлопець Метт помер від передозу. Його тіло знайшли у кімнаті мотелю в Атлантик-Сіті. Джордан хотів її підтримати. Звісно, Еліс напивалася, надсилала дивні повідомлення, але усе це було частиною того, крізь що вона проходила.

«Слава богу, слава богу», — подумала тоді я, і в полегшенні поклялась нічого не казати, навіть Кейт. Еліс хотіла, щоб усі у Керролі вважали її ексцентричною, трохи не в собі. Насправді ж вона мала справу з горем, провиною та коктейлем із заспокійливих та седативних, що вели її крізь день. «Тож ти розумієш, — сказав Джордан, — що їй потрібен такий друг, як я».

Хтось стабільний.

Чесний. Добрий.

Добрий самарянин, якщо хочете.

Від такої думки про нього Д жордан подобався мені ще більше. Еліс подобалася мені ще більше, коли я знала, що вона жертва. Що у нас із Джорданом — взаємність, але Еліс потрібна підтримка.

— Шарлі, дівчинко моя, — казала Кейт, чухаючи розсічення у себе на чолі (її шкіра зараз була зашита і скажено свербіла), — ці двоє — не просто друзі.

Якби я їй розповіла.

Якби ж я тільки їй розповіла.

Святкова вечірка Ді. За два дні до Різдва. Святкова вечірка для залишенців, назвав її Ґуннар, бо інші студенти вже роз’їхалися на свята. Але наші проекти першого семестру потрібно було здати — фізично, вкинути у скриньку наших наукових керівників — у Святвечір. Тож ми залишились.

Атому Ді влаштувала вечірку.

Чи питала я її, чи принце Ліам?

Мабуть. Коли ми не були у навчальних кабінках, працюючи над моїм проектом, Ді доручала мені пов’язані з вечіркою завдання: розмістити біля дверей оголошення, вмовити продавця ялинок виділити нам напівмертве деревце (Зак із Джорданом принесли його у гуртожиток; Зак весь час здавався сповненим надій щодо Стеф). Я точно питала про хлопця Ді. Але пам’ятаю лише (а я витратила місяці, роки, намагаючись розкопати спогади про Ді), як лопотіла про Джордана. «Чи слід приготувати йому різдвяний подарунок? Гадаєш, він поїде до Міссісіпі?»

Ді добре давала цьому раду. Слухаючи, усміхаючись, злегка киваючи. Вона, мабуть, думала, що я дурепа, наївна дитина із сердечками в очах до людини, яку знала лише кілька місяців. Але я мусила говорити про це з нею, бо не могла говорити з Кейт. Кейт була у гівняному настрої від Дня Подяки, одержима своїм проектом, і гиркала на всіх, навіть на мене. А говорити з Ґуннаром я не хотіла. Він був занадто реалістом — часом, гадаю, циніком. «Це все хімія, — сказав він одного разу. — Як коли вживаєш кокаїн. Така сама активність мозку. Це мине. — А потім підморгнув мені і спитав: — Як хоч секс?» — але я була роздратована на нього та Кейт і не відповіла.

Святкова вечірка для залишенців таки вдалася. Ді заповнила зону відпочинку чайними свічками та мішурою, розвісила скрізь китайські ліхтарики, перетворила більярдний стіл на невеличкий хиткий бар. До того часу, як ми з Кейт спустилися туди, трохи напідпитку від «коктейлів», які Кейт робила з текіли та води з-під крана, у зоні відпочинку було повно народу, спекотно й тісно від п’яних тіл.

— Сюди, Шарлі, Кейт, — почула я, як Джордан кличе нас від бару. З розпашілим обличчям він притягнув мене до себе для поцілунку. — Ти така гарна.

—Ти теж нівроку. — Він справді був. Джордан не носив вузькі краватки та випрасувані штани, як більшість із цього натовпу. Натомість на ньому були темні джинси з блискучими брогами і чергова з його сорочок з прин-том. Ця була всіяна гаптованими — я придивилася — тиграми.

—Хочеш, типу, випити? — загорлала Кейт, хоч стояла біля нас. Вона знову була у гівняному настрої — попри, а може, й через згадані коктейлі з текілою.

—Так, будь ласка. Хай що у них є. — Я простягнула руку і вказала на одного з тих маленьких тигрів. — Мені подобається.

—А мені подобаєшся ти, — відповів Джордан.

— Господи, вас не нудить? — Кейт почовгала до імпровізованого бару і повернулася з двома пластинками. — Непоганий вигляд, Джордане.

—Дякую, Кейт.

Повз нас пройшла Еліс, якесь видіння у пурпуровій сукні, яку могли надіти лише Барбі та Еліс, із каскадом довгого волосся по спині.

Її волосся... іскрилось?

— Блиск для волосся? — пробурчала Кейт. — Оце так вибір.

— Припини, — буркнула я. А потім гучніше: — Зараз повернуся. — Я потягнулася вгору і поцілувала Джордана, достатньо сильно і довго, щоб Кейт зобразила блювання.

— Це за що? — спитав, усміхаючись мені, Джордан.

— Просто так, — намагалася сказати це кокетливо, як зробила б Еліс.

У вбиральні я якнайкраще розчесала пальцями волосся і витерла кульки туші з кутиків очей. Я тоді рідко почувалася невпевненою, але близькість Джордана збурювала щось у мені. Я не хотіла, щоб він вважав мене нечепурою. Щоб гадав, що може мати крашу.

«Припини це, — сказала я собі. — Ти ж йому довіряєш».

(Це ще одне, у чому я змінилася: зараз я довіряю лише собі.)

Кейт почимчикувала до вбиральні за мною.

— Господи, ти перестанеш? — Зітхнувши, вона боком посунула до кабінки. — Знаєш, — сказала вона лунким голосом, — я ніколи не сприймала тебе як одну з тих дівчат.

—Я не така. — Я не вдавала, що не розуміла, що вона мала на увазі. Дівчат, які змінюються, коли знаходять хлопців. І кидають своїх подруг, щоб існувати у маленькому всесвіті на двох.

—Мм-гмм. — Вона вийшла з кабінки і вимила руки, зустрівшись зі мною поглядом у дзеркалі. — Ти це собі кажи, дівчинко.

—Агов. — Я починала відчувати образу. — Ми ж щойно пили. Лише ми удвох.

—Ти хочеш за це медаль? — Вона обернулася до дверей.

Я вийшла за нею.

По вистеленому лінолеумом коридору крокували Зак зі Стеф — ні, коридором крокувала Стеф, а Зак плентався за нею.

— Облиш, — казав він. — Не будь такою...

Стеф зупинилася просто біля дверей вбиральні.

— О, чудово, — сказала вона повним сарказму голосом. — Моя сестра.

— Що вже я зробила? — Кейт теж зупинилась, обурена.

— Я ж казала тобі не запрошувати його на День Подяки...

— Вона просто була люб’язною. — Зак не переймався глянути у бік Кейт. — Ти б теж могла спробувати, знаєш, Стеф...

— Стефані! — Розізлившись, Стеф увірвалася до вбиральні, залишивши нас трьох тупцяти у коридорі.