Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 40)
— Ще одна жертва Медузи, — спробувала я після того, як Зак почвалав геть. Це був один з кількох наших жартів про Стеф, що її погляд перетворював людей на камінь. «Коли вона на мене дивиться, я клякну», — казала я Кейт.
— Кажи про мою сестру, що хочеш, — Кейт виділила «сестру», цокаючи коридором, — але вона б ніколи не дозволила якомусь хлопцю вибити її з колії. Моя сестра, — і у її голосі зараз була нотка прихованої гордості, — чітко знає, хто вона.
— І що це мало означати? — Я спробувала порівнятися з нею. — Я знаю, хто я, Кейт. Те, що у мене з’явився хлопець...
—Хлопець, який точно пов’язаний з іншою дівчиною...
— Шарлі! — То була Ді, що, сяючи, прямувала у нашому напрямку з якимось веснянкуватим хлопцем за нею. — Привіт, Кейт. Дівчата, це мій...
—Ліам, — ніяково сказав хлопець.
— Привіт, Ліаме. — Кейт навіть не пригальмувала.
— Зажди, — гукнула я, намагаючись не відстати від неї. — Привіт, Ліаме, вибач, Ліаме, я знайду вас пізніше...
— У них доволі дивні стосунки, — почула я, як Ді сказала Ліаму.
— Іди пошукай свого хлопця, — гримнула на мене . Кейт. — Чи не лежить він на Еліс?
—Чого ти така? — Я зупинилася. Здається, навіть тупнула ногою, як п’ятирічна.
— Бо ти... — Господи! — Кейт теж зупинилась, але лише тому, що в її сумочці задзвонив телефон. — Що? — плюнула вона у нього. — Ісусе, справді? Чудово. Чудово. Ця вечірка все одно відстійна. — Вона попрямувала до ліфта.
— Куди ти йдеш?
— Нагору. Ґуннар хоче один з моїх редбулів. — Ґуннар досі був у своїй кімнаті, закінчуючи проект першого семестру.
—Ти повернешся?
— Не знаю? — Кейт стукала по кнопці ліфта. — Сенсу небагато, чи не так? Крім того, я потрібна Ґуннару, це зветься бути доброю подругою...
— Я йду з тобою, — вперто сказала я. — Я теж його подруга.
—Як хочеш.
Зараз
— Отак ви й опинилися на одинадцятому поверсі. — Нур каже це майже гордо, наче вона розгадала загадку.
Я кліпаю.
їду на автопілоті по шосе з автівками, що пролітають обабіч. — Що? Ні. — Вона взагалі слухає? — То була не школа журналістики.
У вечір святкової вечірки ми були у гуртожитку. Це було до того.
—Точно. Звісно. — Нур здається присоромленою. Якою й повинна бути. — Тож ви пішли нагору і...
— І нічого. Ґуннар сказав нам повертатися на вечірку. Кейт залишилася з ним. — Вона охопила його руками за шию і подивилася на мене так, наче казала: «Ти нам не потрібна». — Я повернулася вниз. Довго ми не затримались, а потім було якось дивно. Джордан спав у моїй кімнаті. Ми пів ночі проговорили, і — зараз це, мабуть, здається таким дитячим, бо таким і було — саме тоді я усвідомила, що кохаю його.
— Йому ви це сказали?
— Ні. Господи, ми ж зустрічалися, типу, місяць. Хай там як, ми прокинулись і... був Святвечір. Ішов сніг. Мені здавалося, це так романтично.
«Ідеально, — думала я того ранку. Лежати в обіймах Джордана. Дивитись, як надворі падає сніг. — Це ідеально».
—А Кейт?
— Вона перепросила. — Зачекала, коли Джордан піде, а потім постукала у мої двері. «Вибач, — сказала вона, хоч і захисно. — Я була стервом».
«Усе гаразд, — відповіла я. — Давай щось поїмо».
—А потім? — питає Нур.
—А потім... — Я навіть не усвідомлюю, що закусила зсередини щоку, поки не відчуваю смак крові. — Настав час здачі наших проектів першого семестру. До півночі. Ми з Кейт і Ґуннаром... пішли і принесли пляшку шампанського. Moеt. Бо ж був Святвечір. Ми взяли його із собою до скриньок.
Тоді
— Готові? — спитала я. — Один... два...
—Ти усе псуєш!
— Це ж була твоя ідея, Кейт, — зауважив Ґуннар.
Ми стояли біля скриньок для проектів, приготувавши Moet і чекаючи.
Але щоразу, як ми були близькі до того, щоб опустити наші проекти першого семестру до скриньок наших наукових керівників, Кейт здіймала галас, наче зболений тюлень.
— Це ж лише одне завдання, — сказала я якомога заспокійливіше.
— Це половина оцінки!
— Програму магістратури складно завалити. — Ґуннар теж намагався бути заспокійливим. — Якщо ти здаєш завдання, навіть якщо вони — не... ой!
(Я копнула його.)
Перед тим, як піти того ранку, Джордан спитав:
— Що ти збираєшся робити на Новий Рік?
— Нам спочатку треба пережити цей день. — Воно було заразним, це квиління та завивання, наче банші, — навіть якщо, завдяки Ді, я закінчила свій проект першого семестру ще кілька днів тому; навіть якщо, завдяки Джордану, я ще ніколи не була щасливішою. — А взагалі, не знаю. Кейт збирається до Гринвіча. Вона сказала, що ми маємо поїхати, але... — Я думала про попередній вечір.
—Ми могли б залишитися тут. — Джордан дивився, як за вікном падає сніг. — Лише ми удвох. — У нас були плани на наступний день, Різдво... із Заком і Ґуннаром, але нічого на переддень Нового Року. — Затишно.
— Банально, — сказала я, бо не хотіла казати: «Я кохаю тебе, кохаю».
— Коли я з тобою, — сказав він, — то не знаю, чи не байдуже мені. — Він швидко крутнув головою, щоб глянути на мене, наче перевіряючи, чи нормально буде це сказати.
У моїх грудях роздувалося й квітло тепло.
—Я теж.
Він відвів погляд від телефона і сказав:
— Еліс буде сама на Різдво. Її тато мусив залишитись у Луїзіані. Можливо, нам слід...
Я не хотіла проводити Різдво з Еліс. Блискучою гарною Еліс, ідеально вдягненою та завитою, яка змушувала мене почуватися якимось тролем. Я хотіла вдягнути флісову піжаму, обійматися зі своїм хлопцем і дивитися різдвяні фільми по великому телевізору Зака. Я схопилася за першу ж відмовку у дорослих стосунках, яку тільки чула, як люди казали по телевізору:
— Це просто не здається... доречним.
— Без проблем, — сказав Джордан.
Я хотіла, щоб Ді була там, коли я здаватиму свій проект. Що, озираючись назад, було тупо — це ж були мінітези, а не ліки від раку. І Ді це точно знала, але все ж таки пішла мені на поступку.
—У мене вечеря з Ліамом, — сказала вона, — але він не проти, якщо я трохи запізнюся. Він все одно любить ресторани більше, ніж я.
—У нас є Moet, — гордо сказала я їй.
— Я прийду, — сказала вона. — Обіцяю.
Я звикла до лондонського снігу. Ріденького, хрусткого, недовгого. Снігова ковдра, що накрила того дня Нью-Йорк, була наче сон: пухнаста, іскриста і (принаймні ці перші кілька годин, коли більшість ньюйоркців були за містом) неторкнута.