Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 41)

Ми з Кейт, Ґуннаром і Джорданом закуталися і пішли до парку на Вашингтон-сквер, де робили снігових ангелів і снігові замки, купували гаряченьку каву й пончики із засніженого фургончика.

Я тоді жила у Нью-Йорку вже чотири місяці, — довше, зневажливо гадала я, ніж будь-хто з інстаграмних діячів, що приїздили туди на три дні й постили оди «місту, де може статися що завгодно!». Але усе ще не була впевнена, чи він подобався мені. Я дізналася, що височенні будівлі з фільмів були повні бежевих килимів і непоказних дверей, як-от готель Holiday Inn, що знавав кращі часи. Задушливу серпневу спеку змінив холод, що забирався мені під шкіру.

Мешканці Нью-Йорка здавалися жорстокими й цинічними з їхніми гострими запитаннями, закочуванням очей і тим, як вони дивилися на мене, коли я підходила надто близько, типу: «Та як ти смієш». Але того ранку, коли місто було мовчазним і мерехтливим під півметровим шаром снігу, я на мить це зрозуміла.

(Якщо чесно, не знаю, чи зрозуміла б це колись. Якби не те, що сталося. Я дізналася, що Нью-Йорк відкривається тобі, коли ти у самому низу. Ти маєш пробиватися крізь день, щоб це місто визнало тебе одним зі своїх.)

Ми повернулися до гуртожитку. Джордан пішов до Зака. Ми з Кейт і Ґуннаром побували у гарячому душі й подивилися «Це чудове життя». Кейт приготувала нам макарони із сиром у своїй забороненій мультиварці. А потім ми закуталися знову, скористалися принтером Кейт, щоб видрукувати кожен з наших проектів першого семестру, і пішли до школи журналістики.

Будівля школи не була гарною. (Сьогодні вона має кращий вигляд. Коли ремонтували навчальний поверх, у них з’явилася можливість оновити фасад і перебудувати вестибюль). Але того вечора вона здавалася напрочуд готичною, з її заростями плюща й башточками, вкритими снігом. Хтось розчистив лопатою передні сходи і тротуар, проклавши по центру нешироку доріжку, якою ми прохрускотіли. Це здавалося проходженням крізь хмару. Сніжило так сильно, що медики потім добиралися до нас удвічі довше, ніж мали б. (Це було у звіті.)

Сніжило так сильно, що, якби ніхто не розчистив тротуар, їхні тіла впали б на півметровий шар снігу.

Цього у звіті не було, але я думала про це. Фізику цього. Якби вони впали на сніг. Чи не могли б вони врятуватися.

Можна було б подумати, що вони кричатимуть. Принаймні одна з них. Але (у сніговій тиші я неначе чула геть усе) там був лише звук кісток, що вдарились об тротуар. Що затріщали.

 

Зараз

 

Я з’їжджаю з дороги.

Закінчую дзвінок Нур.

Цю частину я озвучити не можу.

 

Тоді

 

Я відчувала його у своїх долонях. Цей тріск.

Довгий стогін засува.

Вікна, розчахнутого в ніч, наче воно було здивоване. Я знала про цей засув, той, що з наліпкою «Не відчиняти». Я чула цей стогін, бачила, як відчинялося велике вікно. Я вже відчиняла його раніше, під час того задушливого навчання з Ді.

Холодне повітря ринуло до кімнати. Наче відчинене вікно було ротом дракона, що видихав мороз і ліду той маленький простір.

Відчуття. Наче падаєш у палаючому літаку. Наче ти — риба, що задихається на палубі. Моє тіло пульсувало від цього, кожне з моїх нервових закінчень горіло знанням, що вони мертві, що я теж помру. Я знала, і це було найтвариннішим, що я колись відчувала.

— Не треба, — сказала вона.

— Шарлі, — сказала вона.

— Будь ласка... — сказала вона.

 

Зараз

 

Нур мала рацію. Цей спогад був там увесь час.

Стогін засува, коли вікно розчахнулося.

Холодне повітря. Що вривається. Заповнює маленький простір.

— Не треба, Шарлі, будь ласка...

Тріск кісток.

Тиша.

То ось що сталося.

Дідько, я знала це.

 

ВІСІМНАДЦЯТЬ

Зараз

 

— Мем?

Дивлюся на себе у дзеркалі за стійкою реєстрації. Я схудла, нижня частина обличчя гостра й напружена. Ключиці невесело стирчать з-під блейзера, а під очима — кола, які я навіть не намагалася запудрувати.

Вигляд у мене кепський.

Добре.

—Мем? — повторює швейцар Ґуннара.

Це не схоже на мою зустріч зі Стеф. Ґуннара не похитнути професійними аргументами. Він має думати: «Це її знищить». Він має думати, як сказала Олівія: «Я ж любив її».

—Ґуннар Коргонен, — кажу я. — 19F.

Швейцар з бурчанням перевіряє мої документи.

—Ліфт праворуч від вас.

Дивлячись у дзеркало, я ще трохи розмазую туш. Це надає мені вигляду старої мене.

—Я піду сходами. Дякую.

— Га-разд, — тягне швейцар останній склад. — Веселих свят.

Заради бога. Ненавиджу, коли люди це кажуть.

Після третього поверху мені доводиться зняти підбори. Це огидно, торкатися підлоги босими ногами, але вибору у мене немає. До того часу, як я виходжу на поверх

Ґуннара, по моїй спині тече піт. Згинаюся, намагаючись набрати в легені повітря.

— Привіт, Шарлі.

Тупо, але цей звук змушує мене підстрибнути.

Ґуннар стоїть у дверях однієї з квартир. За минуле десятиліття я бачила його на кількох подіях, але, навіть попри це, вражена тим, як мало він змінився. Він проміняв свої пишні сорочки на чорні гольфи, як у Стіва Джобса, а волосся стало натуральнішого білявого відтінку, але вираз його обличчя той самий — спокійний, зосереджений.

— Привіт, Ґуннаре. — Усе ще стискаю туфлі в руці. — Гадаю, ти маєш зайти.

Він відвертається. Я взуваю свої розпухлі ноги назад у Manolos і шкандибаю за ним до величезного приміщення в стилі лофт, з високими вікнами й рослинами, що звисають зі стелі. Він похмуро стоїть за кухонним острівцем, наче хоче тримати між нами дистанцію.

— Не знав, що ти проводиш час у Колумбії, — каже він.

—Я не проводжу, насправді. — Під поглядом Ґуннара почуваюся вразливою, позбавленою свого «я» із «С». — Я... приїхала зустрітися з тобою.

—Я ж багато років живу в Нью-Йорку.

— Знаю.