Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 43)
Витираю ніс.
І знаю, що мені потрібно зробити.
— Це Стефані Андерсон, — каже вона.
— Це Шарлотта. Шарлі.
Мовчання.
— Я хочу перепросити. За те, як поводилась у твоєму кабінеті. — Я підпускаю в голос натяк на тремтіння. — Мені... важко. Заново переживати той вечір. Я намагалася залишити це позаду.
—Авжеж. — Вона усе ще здається настороженою. — Дякую, що перепросила. Зараз невдалий час, але ми з Тріппом розмовляли про те, щоб влаштувати...
—Ти сказала, що щось бачила, — перебиваю я. — Того вечора. У своєму повідомленні.
«Ти кажеш, що мене там не було, — написала вона. — Але я була. Я знаю, що сталося».
—Так. Сказала. — Вона здається зараз майже знервованою, і саме це мене переконує.
Стеф знає, на що я здатна. Завжди знала.
— Розумію. — Мої руки — бліді, кістляві, з довгими пальцями на кермі — здаються чужими. Тіло здається далеким, але я спокійна: дихаю повільно та рівно.
Який у мене вибір? Ґуннар має рацію. Це станеться. Якщо я тільки щось не зроблю.
— Я у справі, — кажу їй.
— Що?
— Фільм. Я у справі. Минулого вечора ти висловила кілька чудових думок. — Стеф завжди була слабкою
перед лестощами. — Ти маєш рацію. Ти увесь час мала рацію. Настав час усе прояснити.
—Ми вже...
— Препродакшн. Знаю. І знаю, що ти хочеш, щоб він вийшов на десяту річницю. Я можу допомогти. Я хочу... хочу бути частиною цього.
Ще одна пауза.
— Якою саме?
— Я можу допомогти. Зі сценарієм. Я ж була там. Знаю те... чого ніхто більше не знає. Можу допомогти простежити, щоб усе було... — Я важко ковтаю. — Точно.
—Ти усе пам’ятаєш. — Це запитання.
— Я усе пам’ятаю.
Мовчання.
—Ми маємо зустрітися, — різко каже Стеф.
Я наче пройшла перевірку.
—Можу знову приїхати до КВС...
— Ні. Ні, зустріньмося у моїй квартирі. Завтра вранці?
Я приголомшена тим, як ідеально це стало на місце. А також здивована.
Я думала, заскочити Стеф саму буде складно, знаючи те, що знає вона.
—Так, — кажу я. — Так, звучить добре.
— Я живу в Бруклін-Гайте, — каже Стеф. — Надішлю тобі адресу.
Я думала, що проблемою буде дістатися до Стеф. Як виявилося, справжня проблема в тому, що я геть нічого не знаю про алергію на горіхи. Я подумую з’їхати з траси і пошукати якусь маленьку бібліотеку з комп’ютером, погуглити щось, що не можна буде простежити до мене, але це вам не якийсь довбаний детективний серіал. Крім
того, це ж очевидно, чи не так — алергія на горіхи? Усе, що мені потрібно, — це горіхи.
Але це здається смішним — піти до продуктової крамнички й купити цукерки з арахісовим маслом...
Мій телефон дзвонить і змушує мене підстрибнути. Це знову мама. Щодо Фелісіті, я впевнена. Вимикаю телефон і засовую його у кишеню бічних дверей автівки. Я не можу дозволити собі відволікатися.
Випічка.
Я могла б спекти.
Я ніколи не була такою жінкою, що пропонує кукурудзяні мафіни замість слів. Але Стеф цього про мене не знає. Ми зі Стеф ніколи багато не знали одна про одну. Це, гадаю, допоможе.
Уже майже північ, коли я повертаюся до будинку. Тріпп швидко засинає долілиць на шовковій подушці, і я прокрадаюся в ліжко біля нього. Якось серед ночі він притягує мене до себе, колючи підборіддям у лопатку. Я дозволяю йому, бо це востаннє. Не востаннє, коли ми робитимемо це (я буду в цих обіймах щоночі усе своє життя), а востаннє перед тим, як усе знову зміниться. Це одне з того, що я пам’ятаю найчіткіше: бажання дозволити собі відчувати більше. Я провела роки, думаючи про ту останню ніч у гуртожитку з Джорданом після святкової вечірки, коли моє тіло було притиснуте до його тіла, поки він тихенько похропував. Те солодке задоволення. Коли майже ніщо не тягнуло мене вниз. Я тужила за цим, гадаю, більше, ніж за чимось ще.
Наступного ранку я печу. Розбиваю яйця, замішую тісто, подрібнюю банани. Подрібнюю повну жменю арахісу і підмішую його. Вмочую палець у суміш і пробую її,
наче гадаю, чи не потрібно більше, не знаю, цукру? Як узагалі мають смакувати бананові мафіни? Я не перекушую. Не роблю цього багато років. Я їм, бо голодна, бо мені потрібно це робити, а потім зупиняюсь.
Але мафіни виходять на вигляд добрими. Навіть я мушу це визнати.
Золотаво-коричневими, гладенькими.
У нас є підставка для торта, зауважую я (подарунок на заручини від когось, хто явно не дуже добре нас знає) і виставляю мафіни на цю підставку, а потім накриваю їх скляним куполом.
—Ти печеш?
Тріпп здається таким нажаханим, наче зловив мене на зраді.
— Що ти досі тут робиш? — питаю я. Уже майже одинадцята.
—Я трохи заспав. Був утомлений. З минулого вечора. — На обличчі Тріппа з’являється його, гадаю, страдницький вираз. — Я ж возив Лів з Фредді та малою до аеропорту.
—Дякую. — Я відвертаюся від нього. — Маю готуватися. У мене зустріч.
Тріпп іде за мною до гардеробної.
—Ти відпросилася на ранок? — Не встигаю відповісти, як він питає: — Де ти учора була?
—Учора?
— Похід?
— О. Так. — Я стягую спортивки й футболку. — У Колд-Спрингс.
Тріпп дивиться на моє тіло. «Тільки в біса не зараз, Тріппе...»
—Ти схудла.
—Весільна дієта. — Я не така жінка, але мені сьогодні пасує поводитись як хтось інший. Хтось, хто пече мафіни і худне для весілля. У дусі іншої жінки я тягнуся по двубортний блейзер у смужку, чорну спідницю, човники. Ніколи не робила так, яку серіалі «Божевільні», але це здається правильним. Можливо, довершу образ червоною помадою.
—Ти говорила з Фелісіті? — питає він. — 3 нею все гаразд?
Мій телефон усе ще вимкнений, лежить у кабінеті Тріппа, щоб мене не відстежили.
— Ще ні.
— Ну, а в мене сьогодні обід з жахливою парочкою. — Ми звемо так двох його братів. — Що буде цього разу, як гадаєш?
Сама думка про те, що Тріпп питиме ігристе біле з Трентом і Тобі, поки я це робитиму, розлючує. Але він продовжує:
— Упевнений, що Трент прагне більших часток...