Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 45)

Вестибюль будинку, де живе Стеф, має такий вигляд, наче північний полюс вибухнув. Чотири ялинки по чотири метри заввишки. Скрізь розвішані гірлянди крихітних вогників, що шалено блимають. У кожному кутку тісняться блискучі подарункові коробки, усі в золотій фользі та срібних стрічках.

Ненавиджу цей період року. Ажіотаж щодня зростає — «свято наближається, свято наближається!». Увесь цей захват через зворотний відлік до найгіршого дня мого життя. Якби я ще перекушувала, то купила б собі шоколадний адвент-календар і зробила його офіційним.

—Вона готова вас прийняти, міс Колберт, — каже швейцар. На ньому стильний капелюх Санти і широка усмішка. Б’юсь об заклад, Стеф у цей час року дає непогані чайові. Вона розумна, знає, кого тримати на своєму боці. — Пентхаус.

—Де у вас сходи? — роззираюсь я.

Його усмішка блякне.

— Це двадцять два поверхи, мем.

—Я розумію. Де вони?

Хлопець хитає головою. «Расті», — написано на його табличці. — До пентхауса можна піднятися лише ліфтом. Правила будівлі.

Господи.

—Я тебе чую, Расті, — пробую, — але справді хотіла б...

Він тягнеться по телефон.

— Попрошу її спуститися...

— Ні! — Я не можу ризикувати, що щось піде не так. — Усе гаразд, гаразд. — Кажу це радше собі, ніж Расті. «Це найменша з твоїх проблем, Шарлі». — Усе гаразд, — повторюю я, задкуючи. — Дякую.

Швейцар проводить мене до кабіни ліфта, що чекає, і натискає кнопку «ПХ». А потім відходить, прикладає пальці до свого капелюха Санти, і, не встигаю я запанікувати, двері зачиняються. Ліфт труситься, я хапаюся вільною рукою за золотаві поручні, долоні одразу пітніють, а потім разом з ліфтом починає рухатися маленька стрілочка: 1, 2,3, 4...

Я не хочу це робити.

Але така зла, що мушу.

6, 7, 8, 9...

Ще не пізно, нагадую я собі. Стеф усе ще може врятуватися.

—Я передумала, — могла б сказати вона. Я могла б забрати підставку для торта. Вихопити мафій з її руки, якщо доведеться. — Яка я дурна, — видихнула б я, — от дурепа, пекла за родинним рецептом і зовсім забула про...

Але навіть фантазуючи про це, я знаю: Стеф не передумає.

Це нове відчуття. Умислу. Минулого разу було навпаки. Минулого разу я була дурненькою дитиною, шаленим маленьким торнадо, що носилося з кімнати до кімнати, поки не опинилось у тій, звідки не було виходу.

«Ти могла б знайти вихід, — нагадую собі. Я вже не дурненька дитина. — Ти вибрала їх убити».

Золотава стрілка ковзає праворуч: 12, 13, 14, 15...

Я дивлюсь униз на підставку з мафінами. «Ти вибрала убити Стеф теж». Якимось чином у моїй голові це вже минулий час.

19, 20,21, 22.

Двері розчахуються, я опиняюсь у квартирі Стеф. Квартира — не те слово. Це якийсь палац із відкритим плануванням: доглянутий, мінімалістський і такий дуже Стефівський — оніксові столики, кремові килими, криваво-червоні та бірюзові витвори мистецтва на стінах. І сама Стеф посеред усього цього, сідає на дивані у накрохмаленій білій сорочці та джинсах.

—Шарлі, — каже вона, жестом показуючи мені приєднатися до неї на дивані. Її обличчя м’яке, без макіяжу і нагадуєте, яким я робила своє обличчя для Ґуннара. — Дуже тобі дякую, що прийшла.

Коли я ставлю підставку на журнальний столик, вона кладе собі на коліна подушку. У її рухах відпрацьована вразливість, наче вона вже знає, навіщо я тут, і сподівається мене відмовити. Але це неможливо, бо у мене просто немає іншого виходу.

—Дякую, що запросила, — кажу на автоматі. — Я принесла мафіни.

—Так мило з твого боку. — Голос у неї теплий, той, що вона використовує на шоу для дітей і жертв злочинів. «Вона намагається тебе надурити», — нагадую я собі. Стеф нічого не робить випадково.

Але надурити мене заради чого? Усі ж козирі у Стеф. Вона це знає. Що я вбила людей і збрехала про це. Вона розуміє (повинна розуміти), що я страшенно боюсь пилу, який вона збирається здійняти навколо моїх злочинів. А коли він уляжеться, правда випливе назовні.

Її тепло дезорієнтує.

Вона намагається дезорієнтувати мене.

—Вона на це заслужила, знаєш, — лагідно каже вона. Я ошелешена її неочікуваною добротою.

— Знаю, — кажу я за мить. — Але Ді — ні.

Вона киває головою на знак згоди.

—Я не пам’ятала цього. Ще кілька днів тому. — Не знаю, чому я намагаюсь виправдатися перед нею. Але чомусь важливо, щоб єдина людина, яка знає правду, знала усю її. — У мене є психотерапевтка Нур, вона змусила мене... — Я прокашлююсь. — Ну, вона мене не змушувала. Я... Я хотіла згадати. «Через тебе».

Вона знову киває, цього разу з інтересом.

—Ти справді не пам’ятала?

Це майже полегша. Розповісти правду.

—Знаєш, це цікаво. Я підозрювала. Саме тому збрехала тоді поліції. Це була майже... рефлекторна реакція. Але це була якась чорна діра. Так ми з моєю психотерапевткою це називали. Я лише пам’ятала, що вона, вона, — я плутаюсь у словах, — вона завдавала їм болю, а я сповзала по стіні. Це відчуття. Відчай. Оце й усе. Я отямилась, і там була ти.

—Так. — На її обличчі немає осуду, і на мить вона уперше подобається мені.

«Будь обережна, Шарлі. Саме цього вона й хоче».

— Чому фільм? — Я намагаюсь її розговорити, гадаю. Але, якщо чесно, просто хочу знати. — Після усіх цих років. Гроші тобі не потрібні. Я думала, ти, можливо, хотіла пом’якшити свій імідж...

Стеф фиркає, і її маска на секунду сповзає.

— Пом’якшити мій імідж? Шарлі, я — одна з д вох жінок, які мають шоу в праймтайм. Мені потрібно бути вдвічі крутішою за всіх інших. Одна сльозинка у прямому етері — і кінець моїй кар’єрі. Бляха-муха. Та увімкни ти мозок.

Вона свідомо полегшує мені роботу?

— Навесні я почула плітки, — каже вона, знову малюючи на своєму обличчі вираз співчуття. — Саме тоді й вирішила його зняти. Фільм. Це було правильне рішення, — каже вона, не давши мені відповісти. — Навіть якщо виявилося, що плітки були про нього. Не нас. Що було й не складно з’ясувати. Викривачі, як вони себе називають, не були в цьому обережними. Усі чоловіки, звісно, готові грати на тому, щоб більше не мовчати. Особливо зараз, коли він балотується в губернатори.

Я знала, звісно, що він балотувався в губернатори. Я стежила за його кар’єрою багато років. «Руки геть від нашої збройної ініціативи», головні принципи Ходи за життя. Щоразу, як я бачила його ім’я, мені стискало живіт.

—Тож він... він підкупив людей, залучених до розслідування?

— Підкуп. Залякування. Будь-що. — Вона справді знизує плечима. — Вони провели добру роботу, якщо подумати. Стільки років минуло, а всі досі зводять це до раптового психотичного зриву. Наче не було ознак. Ніби (у її очах спалахує біль) її не можна було зупинити. Її можна було зупинити, ти знаєш.

— Знаю.

—Хай там як. — Вона відкидає волосся назад. Вона постійно це робить, створюючи враження вразливості, а потім послизнеться на якомусь жесті. — Я, вочевидь, пам’ятала, навіть якщо ти ні. — Вона злегка морщить ніс, наче підкреслюючи «якщо». — Я знала, що, коли

вище стаття у Times — а тепер ще у Chronicle, правда? — це переверне весь наратив. Бо історія, яку їм усім розповіли — про дівчину, яка одного дня прокинулась і здуріла, — була неправильною. І тоді вони замисляться: «А що ще неправильне?».

Я наполовину стежу за її логікою.

— Звісно.

— Знаєш, як довго я вже знімаю шоу? — Вона тепер відкидає будь-яку нотку м’якості. — П’ять років, Шарлі. Я знаю, як це лайно працює. Якщо ти не розповідаєш історію по-твоєму, з твоїми фактами, хтось інший розповість її по-своєму. А ти, я та інші станемо супутніми втратами у наративі когось іншого. — Вона фиркає. — Я в біса не збиралася дозволити цьому статися, правильно?

Намагаюся зрозуміти її слова — Стеф намагається захистити мене? Захистити усіх нас? — та мені складно встежити.

—Але... фільм?

— Ну, це ж не могла бути якась документалка, так? — Вона дивиться на мене, наче на божевільну. — Особливість художніх фільмів у тому, що можна легко наліпити на нього ярлик «засновано на реальних подіях». Але усі, хто бачить цей фільм, гадають, що саме так і сталося. Бум. Жодних запитань. Особливо якщо люди, які були там, його просувають. — Вона гордо дивиться на мене, типу, розумієш?

— Ну, — кажу я. — Так. Маю на увазі, звісно. — Вона поводиться, наче я — її співучасниця, наче ми на одному боці, і я на мить гадаю, чи не може це зрештою закінчитися щасливо. — Проте проблема в тому, що ти цього не знаєш. Що хтось інший... вкраде наратив. — Мені складно навіть уявити, як це може бути. — Він міг би просто зникнути. Так уже бувало. Ми усі могли б просто... повернутися до нормального життя.

— Не будь наївною.

Я змінюю тактику.

—Твій план має сенс. — «На мед зловиш більше мух, ніж на оцет», як каже моя мама. — Це просто... Моя родина вже багато чого пережила. — Чи розіграю я цю карту? Ще б пак. — Мій брат Адам помер, коли був немовлям. А британські медіа, вони...

—Моя родина, — перебиває Стеф, — теж крізь багато чого пройшла, Шарлі.