Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 46)
—Так. Звісно. Я просто... — «Спробуй щось іще, спробуй щось іще». — Що як ти просто... залишиш мене обіч? Ти ж сказала, що насправді це не буде засновано на реальних подіях...
Стеф хитає головою.
— Це не спрацює. Люди хочуть знати про тебе, люба. — Від цього «люба» я здригаюся. — Мене питають про тебе у кожному інтерв’ю. Ти ж ніколи не говорила про це, а вигляд у тебе такий. — Вона вказує на моє обличчя. — Ти скоро станеш спадкоємицею імперії, заради бога. Керуєш журналом мод. Якби ти хотіла сидіти тихо, то мала б підстрахуватися. — Вона майже всміхається. — Вийти заміж за бармена, не знаю.
Потайки кидаю погляд на мафіни, що стоять на мармуровому журнальному столику. Якщо я тільки зможу вигадати, як її відмовити, якщо тільки зможу...
— Що якби я пішла в поліцію? — раптом питаю я. — Розповіла їм правду?
Навіть кажучи це, я знаю, що не змогла б. Мої батьки вже надто старі та змучені. Це б їх убило, а тоді що було б з Фелісіті?
— Вони б ніколи тобі не повірили, — каже Стеф. Її зелені очі застигли. — Після всієї твоєї брехні? Я ж і тобі даю вихід, Шарлі. Ти що, не бачиш?
—Так, але...
— Не думаю, — каже вона сталевим голосом, — що ти хочеш зі мною ворогувати. — Вона киває на мафіни. — Не знала, що ти випікаєш, — каже вона знову надто солодко.
Знімаю однією рукою скляну накривку, а другою беру мафій. «Я не змушую її нічого робити, — кажу я собі. — Просто їм». — Відкушую шматочок. Крихти важко лягають на язик, і я змушую себе проковтнути.
—Я вже піду, — кажу.
«Я нічого не роблю. Просто залишаю їх з нею».
—Я не жартувала, ти знаєш, — раптом каже вона. — Щодо поліції.
—Знаю. — Я встаю. — Не піду в поліцію. — Це правда.
—Добре. Добре. — Вона встає. — Поки ти не пішла. Я дам Тріппові спокій. Якщо хочеш. Він не потрібен.
Мені все ще складно встежити.
—Що ти маєш на увазі?
Вона смикає головою. «Ти справді ідіотка».
—Його видавничий дім. Я думала, можливо, домовитися про книжку. Щоб випустити її разом з фільмом. Справді повернути цю історію додому, знаєш? Йому ця ідея сподобалася, ми збиралися пообідати у четвер...
—Точно.
«Мені потрібно забиратися звідси».
—Але я можу зупинитися, — каже вона щедро. — Як я і казала, це не надто потрібно. Зрештою, він — твій наречений.
Невиразно зауважую, що вона намагається запропонувати мені оливкову гілку.
—Чудово, — розумію я. — Дякую.
— Це Tiffany?
— Що?
Вона бере вишукану скляну накривку підставки для торта. Підіймає її.
— Оце. Це Tiffany? Мені подобається.
— О. Гм... — Я мовчки беру накривку з її рук і перевертаю. — Я... Не знаю. Це був подарунок. На наші заручини...
Що відбувається далі, я не можу пояснити.
Це прокручується у моїй голові до того, як станеться, такий собі передпоказ. Не передпоказ, спогад. Келих шампанського, що вислизає і розбивається. Весільна сукня, вимащена кров’ю та зіпсована. Я дивлюся з-за меж свого тіла, як це відбувається знову.
Скляна накривка вислизає мені з рук.
Падає на мармуровий столик.
Розбивається — важко та гучно.
—Чорт! — скрикує Стеф, але я вже тягнуся по уламок, найтовщий, який тільки можу знайти. Товщий і гостріший, ніж у Нантакеті, і стискаю його пальцями...
— Якого біса! — Стеф робить крок від мене, високо піднявши руки до грудей.
Вона гадає, я збираюсь її скривдити.
Я ж прийшла, щоб її скривдити.
Розтискаю кулак, пальці кричать у протесті, і випускаю почервонілий уламок скла на журнальний столик. Кров — швидка і люта — вже тече моїм зап’ястям і крапає на оніксовий мармур. Мафіни зіпсовані, справжнє місце злочину за участю випічки. Я б засміялась, якби не була така щиро здивована. Одні лежать збоку, інші — на мармурі, усі вкриті уламками скла й подекуди кров’ю.
Тепер вона їх нізащо не їстиме.
Відчуття заціпеніння й відсторонення минуло. Мене накриває полегшення. Я помилялась. Я не можу нікого вбити. Як і сказала Лів. «Жодного бісового шансу».
От тільки... Я це зробила.
—Твоя рука! — зойкає Стеф. Вона тягнеться до неї (чорт, це боляче) й обертає її майже ніжно. Тепер, коли знає, що я тут не для того, щоб її скривдити, а просто якась пришелепкувата, Стеф каже щось про шви, найближчий травмпункт...
А потім моя кров крапає на зап’ястя її білої шовкової сорочки, і вона не відсмикує його.
Кейт.
На ній було біле. Біла шовкова сорочка. Без рукавів, трохи зім’ята, під чорним кардиганом. Кров розтікалася швидко і не зупинялася. Я не пам’ятаю її обличчя тієї миті, чи кричала вона. Чи казала мені щось. Пам’ятаю лише кров, як та просочувала шовк її сорочки й продовжувала текти.
Тримаючи мою порізану руку у своїх руках, усе ще говорячи, Стеф підіймає погляд на мене: її зелені очі такі схожі на очі сестри.
Я тікаю.
ДВАДЦЯТЬ ДВА
Зараз
Ніжно-сірий килим ліфта поплямований зараз бризками багряного.
21,20,19,18, рухається стрілочка.
Я облажалась.
Я облажалась.
17,16,15,14...
Не змогла...
Не можу...
13,12,11...
11...
11...
Ліфт зупиняється.
Ліфт зупиняється.
Я кажу собі, що двері зараз відчиняться, але вони не відчиняються, не відчиняються.