Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 44)

— Чорт забирай, Тріппе!

Він здається зраненим.

— Що таке?

—Можеш просто дати мені спокій? Будь ласка? — Я багато років не була злою, щиро злою на того, кого люблю (принаймні після Джордана), але нічого не можу із цим вдіяти.

— Ісусе, добре, я йду, йду. Побачимося пізніше? — Бажання виправитись у голосі Тріппа змушує мене почуватися трохи хворою.

— Побачимося пізніше. — Відвертаюся від нього. Зазвичай ми цілуємося на прощання, але сьогодні — не зазвичай, і я не можу.

Після того, як Тріпп іде, я випиваю дві чарки його бурбона. Пляшка коштує більше, ніж наш телевізор, але він змушує мене закашлятися. З другою чаркою я закидаю до рота клопонін, бо досі почуваюся занадто собою, навіть у своєму образі в смужку та із червоною помадою.

А потім беру підставку для торта й викликаю таксі.

 

ДВАДЦЯТЬ

Зараз

 

Сніжить ще до того, як ми виїжджаємо з Верхнього Іст-Сайду. Сніг легкий і повільний, ледь на крок від дощу (без пишних швидких сніжинок того вечора), але це перший сніг сезону, і він має ту саму магічну і затишну властивість.

Це полегша, знаєте.

Не мусити сахатися від спогадів.

Я мала б поїхати з міста. Після того. Назад до Лондона чи, можливо, кудись далі, до Мельбурна чи Парижа. Почати заново. Надіслати Джорданові та Ґуннарові дружній імейл «Повідомте, якщо колись приїдете, буду рада зустрітися», — і ніколи цього не зробити. Але до того часу, як я про це думала, Нью-Йорк уже загострив мої краї, зробивши мене різкою й грубуватою, яка ліктями пробивається нагору. Я гартувалась у вогні, як усі ньюйоркці, і, як усі ньюйоркці, знала, що не приживуся ніде більше. Я була надто безцеремонною для Мельбурна, надто грубою для Парижа, надто напористою для Лондона. Мені це подобалося. Багато з того, ким я себе вважала, зникло, але відчувати себе мешканкою Нью-Йорку я усе ще могла.

Дивно, але це єдине, чого у мене не забрати. Те, як я закохана, занурена у це місто.

Опираю голову на шибку, дивлюся, як падає сніг, і дозволяю спогаду проковтнути мене цілковито.

 

Тоді

 

— Спробуймо знову, — сказала я Кейт і Ґуннару. Хотілося, щоб Ді була там, коли я здаватиму свій проєкт(бу-ла неабияк розлючена, що вона справді не прийшла), але ми не могли стовбичити там увесь вечір. — Один... два...

—Аргх, — простогнала Кейт.

— ...три!

Ми з Ґуннаром заштовхали свої стоси сторінок до скриньок. Кейт вчепилася у свої, випнувши нижню губу, як дитина. Я взяла її проект і твердо опустила його до скриньки професора Ковальські.

—Я його дістану! — потягнулася вона по нього.

— Кейт! — Ґуннар помахав Moet, наче дитину відволікають іграшкою. — Годі вже! — Він простягнув мені пляшку. — Зробиш нам честь?

— Якщо хочеш втратити око, — відповіла я на автоматі.

— Слушна думка. — Ґуннар завовтузився з корком. — Ну, за...

— Клуб найкращих друзів, — швидко сказала я, перш ніж Кейт знову не відволіклася.

— За нас. — Ґуннар крутнув шийкою пляшки шампанського. Воно потужно вистрелило, а потім запінилося. — Ой, — сказав він у тривозі, коли рідина потекла його пальцями.

—Доведеться пити швидко! — Кейт раптом стала уся ділова. — Бо змарнуємо!

Шампанське вже крапало на підлогу. «Ді принесла б, у що налити», — подумала я.

— Я піду по скляночки...

— Нема часу на скляночки! — Кейт схопила пляшку і зробила довгий ковток. — Оу! Воно класне?

Гуннар забрав його в неї і хильнув.

— Вуу! — вигукнув він. — Ми це зробили!

—Угу. — Я взяла пляшку.

Кейт озирнулася на скриньку професора Ковальські.

—Народ..

—Ні! — Я тицьнула Moet їй у руку. — Випий ще!

—Ходімо, — проголосив Ґуннар. — Досить цього місця. Ми закінчили!

—Поки що, — пробурчала Кейт, але дозволила відвести себе від скриньок.

Ми нетвердо спускалися припорошеними снігом передніми сходами (Кейт, чіпляючись за руку Ґуннара), коли у моїй куртці завібрував телефон. Це був Джордан: «Ти ще тут? Я у навчальній кабінці».

Я зупинилася достатньо надовго, щоб набрати: «Саме йдемо, усе гаразд? ».

— Поквапся, будь ласка, — пробурчав Ґуннар. Сніг і вітер набували сили, білі пластівці валили густо й швидко. — Я замерзаю!

Джордан одразу ж відповів: «Застрягзі своїм вступом.

Ти не могла б його швиденько проглянути?».

Те, що він питав моєї думки, моєї, зігріло мене гордістю.

— Я, можливо, повернуся на секунду... — Мені довелося перекрикувати завивання вітру. —Джордан хвилюється через свій вступ...

— О, хто б сумнівався. — Я мала б знати, що Кейт це збісить. — Пофігу Клуб найкращих друзів, Джордан хвилюється...

— Стули пельку. Ходімо зі мною. — Я жестом показала всередину. — Це займе дві хвилини. А потім можемо поїсти.

—Дзуськи! — Ґуннар приклав руку в рукавичці до серця. — Я бойкотую цю будівлю аж до наступного року. Це моя урочиста обітниця. — Він злегка вклонився.

Кейт реготнула, паруючи диханням на морозі.

—А ще я голодний, — додав він. — Крім того, я впевнений, що побачуся з тобою за годину, коли Кейт змусить нас виступити єдиним фронтом, щоб подивитися «Справжніх домогосподарок».

—Амінь, — сказала Кейт.

—А поки — до побачення. — Ґуннар помахав і похрускотів снігом геть, і його зелений шарф підхопив вітер. Я помітила, що він забрав пляшку із собою.

—Тільки не затягуй, — пробурчала Кейт, коли ми попрямували передніми сходами назад. За відсутності Ґуннара вона взялася за мою руку, і на секунду я дозволила собі повірити, що між нами усе ще панують мир і злагода. — Збреши і скажи, що його вступ чудовий, точно як ти зробила з моїм...

—Твій був чудовий, — заперечила я, перекрикуючи вітер.

—Ти — гівняна брехуха, Колберт.

Ми сіли в ліфт і поїхали нагору — на одинадцятий, навчальний поверх.

 

ДВАДЦЯТЬ ОДИН

Зараз