Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 38)

—Часові рамки.

Лайно.

— Вони не сходяться. Часові рамки. Я завжди так вважав. — Тріпп говорить так швидко, що ледь слова розділяє. — Їхні ключ-картки, Шарлі та Кейт, як каже звіт, відчинили двері на поверх о восьмій двадцять вісім. Але нещасний випадок з Ді... стався після восьмої п’ятдесяти двох. Його зафіксувала камера безпеки. — Він здригається з болем на обличчі. — А це, це ж надто довго, правда? Це не могло зайняти... — Він замовкає.

—Так, — каже за мить Стефані. — Так. Це не має сенсу.

—Мушу бути з тобою чесним, Стефані... — продовжує Тріпп.

Я раптом розумію, що буде далі.

—Любий, — одразу ж кажу я.

Стеф ловить його погляд і нічого не каже. Цього ми навчились у Керролі: «Не говори, якщо не потрібно. Нехай вони заповнюють проміжки».

—Любий, — знову кажу я в ту саму мить, як Тріпп каже:

—Дхія Алувалія була моєю дівчиною. — Господи, дев’ять років мовчання, а зараз він розповідає тому, хто радо на це накинеться? — Я... Вона була там через мене, гадаю. їй потрібно було заїхати до університету, а я писав їй, квапив її... Вона запізнювалась на вечерю, завжди запізнювалась, і я писав: «Поквапся», я...

А мені він це вже розповідав? Не пригадую. Можливо, я не слухала.

—Тріппе, — каже Стеф м’яким голосом, — мені дуже й дуже шкода твоєї втрати.

Можливо, я такого не казала.

— Обіцяю тобі, — каже вона йому тим самим тоном, тепер вже з підгоном твердості, — ми докопаємося до дна усього цього.

Тріпп киває. Він дивиться на Стеф, наче це вона почепила Місяць. Наче вона має усі відповіді. Востаннє, коли я бачила його таким вразливим, він простягав мені коробочку з кільцем своєї бабусі.

— Я завжди вважав, — каже він, — що там було забагато збігів...

Стеф вигинає свої ідеальні риси у вираз збентеження.

— Чому вона була там? Просто там? — Голос Тріппа зараз хрипкий. — Це не міг бути просто нещасний випадок. Точно.

— У нас у всіх багато запитань, — погоджується Стеф.

— Я б хотів допомогти, — ляпає Тріпп. — Я хочу знати, що сталося. Що було приховано. Її родина заслуговує знати. Я, — і зараз він здається знову впевненим, впевненим і сердитим, — заслуговую знати.

—Так. — Зараз Стеф його вже просто під’юджує. — Ти заслуговуєш. І вони теж. Звісно...

— Шарлі, — каже Лів. Вона дивиться на мене. — Що ти думаєш?

Що я думаю? Навіть не знаю, де я. Я плаваю десь над меблями у салоні, пальці рук і ніг поколюють за три метри від мене, а мій далекий язик щільно прикипів до горла і нездатний ворухнутися.

Чи дихаю я? Чи я взагалі тут?

—Люба? — Тріпп, його гарячий дотик на моєму передпліччі.

Чекаю, що відключусь, бо знаю, чому плаваю: я не дихаю як слід, ледь отримую повітря, кисень не доход ить до мого мозку, — і готова до цього, майже вдячна за це.

Але не відключаюсь.

—Я... Я думаю. — І раптом згадую маленькі червоні туфельки, що належали Злій відьмі Сходу у «Чарівнику країни Оз», розчавленій будинком Дороті. Це відчуття, наче потреба постати з мертвих, скинути чийсь будинок. — Я... мені недобре...

—Ти сьогодні їла? — Тріпп, тягнеться рукою до мого обличчя.

— Я саме збиралася змусити її щось поїсти, — відбиває атаку Лів.

— Я піду, — каже Стеф.

Дозволяю Лів відвести мене із салону до спальні (чую, як Тріпп у коридорі каже щось Стеф про дзвінок, зустріч, вечерю, що біля його офісу є чудове місце, але його голос далекий і бляклий), вона відгортає ковдру і допомагає мені лягти. Лів нічого не каже. Я гадаю, чи не сумнівається вона у своїх словах. «Немає жодного бісового шансу, щоб ти когось скривдила».

Вона, мабуть, розуміє, про що я думаю, бо каже — хоч і з трохи меншим переконанням, ніж раніше:

— Ти нікого не скривдила, Шар. Я це знаю.

Я не намагаюся відповісти. Я — Зла відьма за секунди до того, як на неї впаде будинок. Як усе, на що вона заслуговує, вдарить їй просто в обличчя.

Я відвертаюся від Лів, натягую ковдру на плечі. Вона цілує мене у маківку. Потім зітхає. А тоді йде.

Коли я була маленькою, у мене був чарівний трюк. Я клала голову на подушку, заплющувала очі, думала про час — четверта година, четверта година — і обіцяла собі, що саме стільки буде, коли я прокинуся. І це працювало. Не завжди, але достатньо часто, щоб переконати мене, що це якийсь особливий різновид сили, який зникне, якщо я колись комусь розповім.

Тепер я вже доросла. Я не можу поставити будильник на п’яту годину, щоб не розбудити свого нареченого і продовжити наше явне й мовчазне обговорення наступних кроків. Але думаю про себе, про всяк випадок: п'ята година, п’ята година — коли падаю зі скелі свідомості.

Коли я розплющую очі, годинник показує четверту сорок п’ять. Тріпп злегка похропує, тиснучи мені однією рукою на плече.

Це в біса спрацювало.

А потім згадую: у будинку була Стеф. Стеф втягнула Тріппа у свої чари. Стеф покінчить з моїм життям, яке я маю, — це буде ниточка, за яку потягнуть, що призведе до розкриття фактів, чи, гірше, повноцінне кінематографічне викриття. Адвокати мені не допоможуть. Chronicle не допоможе. Адвокати першими вчепляться мені в горло, коли Тріпп дізнається, що я зробила з його дівчиною; Chronicle видасть на першу шпальту все, що не використає Стеф. Мою сестру переслідуватимуть, як здобич, на батьків тиснутимуть сильніше, ніж їхнє здоров’я та емоційна стабільність може витримати.

«Ґуннар любив тебе, — сказала Лів. — А ти любила його».

Той партнер Філіп сказав, що нашою найбільшою проблемою є стаття. Що там забагато мене, забагато фактів про Шарлотту Колберт, які Ґуннар викинув у світ, а зараз може продати Стеф довбаній Андерсон.

Хапаю у темряві свій телефон і набираю імейл. «Ґуннаре, це Шарлотта. Мені потрібно поговорити з тобою сьогодні. Мій номер нижче».

У мої вхідні надходить відповідь. Мені перехоплює подих. Але вона лише автоматична з офісу Ґуннара: «Дякую за ваш імейл. Я проводжу дослідження в окрузі Колумбія і можу не одразу відповідати на повідомлення».

Я відкриваю нове вікно.

Й орендую автівку.

Завжди тримаю біля дверей спаковану сумку — як батьки в очікуванні дитини, хоч очікую лише на термінове відрядження. Там є все, що мені потрібно: бронзер, адвіл, чисті ліфчики, клопонін. Холоднішає, у повітрі зловісно висить обіцянка снігу, тож по дорозі на вихід я прихоплюю пальто.

Не залишаю записок. Ніхто все одно не розібрав би мій почерк. Надсилаю Лів повідомлення: «Поїхала до Колумбії зустрітися з Ґуннаром. Не кажи Тріппові, де я. Дай мені знати, коли приземлишся. Люблю тебе». Інше —

Тріппові, який, на щастя, тримає свій телефон у беззвучному режимі: «Іду на день на північ штату. Потрібно трохи свіжого повітря». Натякаю на піший похід чи принаймні довгу прогулянку. Тріпп у таке вірить.

Із зупинки для відпочинку в Нью-Джерсі, саме коли сходить сонце, надсилаю ще один імейл: «Ґуннаре, я їду до Колумбії. Будь ласка, подзвони, коли отримаєш це». А потім телефоную Джулі й прошу її пошукати у базі даних «С» номер мобільного Ґуннара Коргонена. (Вона здається збентеженою. Гадаю, тому, що зараз шоста тридцять, а я мала б бути у відпустці. Я ж прописала «доступність 24/7» у її посадових обов’язках.)

Телефонує Тріпп.

Я перемикаю його на автовідповідач.

Передзвонює Джулі. Піарниця Ґуннара тісно співпрацює з нашим книжковим відділом. Вона передає два номери Ґуннара: робочий та особистий мобільний.

— Раз ми вже говоримо, — каже вона, — у мене для вас кілька повідомлень від Рене Кам...

— Ні, — уриваю я її. — Скажи їй: «Ні». Хай чого вона хоче, відповідь буде: «Ні».

— Вона постійно...

— Я сказала: «Ні», — закінчую розмову і строчу Рене імейл: «Годі мене діставати. Я ж сказала тобі у ресторані, що мені не цікаво».

А потім надсилаю повідомлення Ґуннарові: «Це Шарлі Колберт. Мені потрібно тебе сьогодні побачити. Я їду до Колумбії».

Зупиняюся на бензозаправці просто біля Філадельфії, коли він пише у відповідь: «Привіт, Шарлі. На жаль, я сьогодні зайнятий. Приємної поїздки».

Я прошу касира зачекати й пишу: «Це терміново. Інакше б я не просила. Будь ласка. Мені потрібно тебе сьогодні побачити».

Повисає пауза.

«Будь ласка», — пишу я знову.

«Гаразд. Я скасую кілька інтерв’ю».

За мить ще одне повідомлення: «У мене тут є кабінет. Дай мені закінчити деяку роботу, і можеш заїхати».