Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 30)

— Я пішов шукати якісь фото. Кілька днів тому. Для, гм... — Він трохи смикає головою, його волосся стрибає по обличчю.

Я така дисоційована, така відірвана від реальності цієї миті, що на секунду бачу його як Джордана.

—Для Річарда, — каже він. — Приватного детектива.

Це висмикує мене назад.

— Приватного детектива?

— Через... приховування фактів. Що вони пропустили під час розслідування чи залишили осторонь умисно, не знаю, — зараз він говорить ще швидше. — Упевнений, що це пов’язано з Ді. Тим, як вона померла... це ніколи не мало сенсу. Я маю на увазі, які шанси...

— Зажди. Повільніше. — Намагаюся дихати грудьми, як учила мене Нур, але не можу загнати повітря достатньо глибоко. — Ти найняв приватного детектива? Щоб розслідувати...

—Щоб розслідувати приховування фактів! — Тріпп розхвилювався. — Джерела, що пішли до Times, а потім до Chronicle сказали, що було приховування фактів. Пам’ятаєш?

—Як... як ти про це знаєш?

—Ти розповіла мені, — каже Тріпп просто.

Уся ця брехня. А про це я сказала йому правду.

—Тріппе, не думаю, що...

— Вона заслуговує на правду. Ді. Вона заслуговує на краще. — Він говорить зараз так швидко, що я за ним ледь встигаю. — Це ніяк не пов’язано з нами, з нею, кохана, я люблю тебе, ти це знаєш, але її тато, Ді була усім його життям, ти пам’ятаєш, я послав йому грошей, але...

—Ти послав Хунарові гроші?

— Намагався! Назвався якимось другом. Він так і не зняв готівку за чеком. Можливо, щось запідозрив, не знаю. Але я хочу... хочу, щоб він знав, що насправді сталося з його донькою. Річард, приватний детектив, каже, що це не лише Times. Із цим тісно пов’язані продюсери Стефані Андерсон. Усі знають, що у звіті щось умисно приховали. Залишилось лише з’ясувати — що і чому...

Він усе ще крутиться, розмахує руками, говорить надто швидко, але я далі попереду. Я уявляю, як один з лакеїв Стеф риється у часових рамках, описах місця злочину, текстах допитів. І раптом знаходить: «Слухай, чуваче, — скаже він хлопцеві за сусіднім столом, — іди-но глянь на це».

Не зовсім уявляю, що буде далі. І не хочу. Усе це закінчується у тому самому місці: моє життя розсипається, кар’єра руйнується, родина знищується — цього разу назавжди.

АТріпп... Тріпп дізнається, що я зробила з його дівчиною.

Із цим, звісно, буде покінчено. Будинком. Сплатою боргу. Діамантом на моєму пальці. І ставатиме ще гірше.

«У вас багато адвокатів», — сказала я Джуд.

«Найкращих у своїй справі», — похвалився Тріпп.

«Адвокати знатимуть, що робити». Захистити мене. Або — якщо Тріпп та Ґудман-Вести тільки клацнуть пальцями — знищать мене.

— Я знаю, як важко це для тебе було, — каже він. — Розумію. Теж не хочу заново пережити той час. Але гадаю, що фільм Стефані Авдерсон... й усе, що він принесе... Гадаю, він нарешті принесе нам спокій.

Я не можу говорити.

—Ходи сюди, — каже він і встає на ноги. — Ходи сюди, — повторює він, і я ступаю в його обійми, вдихаю його запах, аромат мила Dr. Bronner’s і багатійського одеколону. Дозволяю йому гладити моє волосся, поки він говорить мені, що ми у цьому разом, ми вже через стільки всього пройшли, а тепер дізнаємось, що від нас приховували. «Ми», — повторює він, і я відчуваю заспокоєння у тому, що зараз у цьому є «ми».

Кладу голову йому на груди і нарешті знаю, що мені робити.

Торік Стеф давала інтерв’ю одному жіночому журналу: то була одна із цих історій «Проведіть день зі мною!» з тишком уплетеним усередину брендом, насиченою вітамінами водою чи ще якимось лайном. «Десята ранку: я йду на п’ятихвилинну прогулянку навколо кварталу зі своєю Litewater™. Використовую цей час, щоб зосередитися на собі, нагадати собі, чому займаюсь цією роботою і за що вдячна». Як можна рахувати свої благословення посеред Таймс-сквер — я не знаю. Але о десятій ранку в понеділок усе одно там: сиджу біля вікна Starbucks навпроти КВС, чекаючи на неї.

Я залишила Тріппа, Лів та Фредді в будинку, прикриваючись терміновою роботою. Коли корпорація заблокувала твій імейл і заборонила тобі контактувати з командою, нічого термінового бути не може, але про цю частину вони не знають. (Я збираюсь їм сказати. Вочевидь. Мені лише треба трохи більше часу). Мені краще дихається самій. Бути за кілометри від Тріппа, який спав, міцно обійнявши мене, приготував для усіх комплексний англійський сніданок і цілував мене так довго, що Фредді аж присвиснув...

Он вона.

Стеф одягнена у свій найкращий сливовий костюм зі спідницею і туфлі на підборах з багряними підошвами із «Сьогодні ввечері зі Стефані Андерсон». Кілька хлопців, що притулилися до будівлі, просять уваги (вони — фотографи, раптом усвідомлюю я, вже немолоді, із цими довгими об’єктивами), і вона ввічливо махає рукою, коли вони роблять кілька знімків. Я у низько насунутій бейсболці вислизаю зі Starbucks і переходжу на інший бік вулиці, метрів за сім чи десять від неї. Ці вулиці такі заповнені туристами, що вони мене не бачать.

Рухаюсь у ритмі Стеф, коли вона «зосереджується на собі», що здається жахливо схожим на те, щоб мотиля-ти гривою на камери. Люди обертаються і показують пальцями, коли вона манірно проходить повз, мабуть, не стільки тому, що вона — незрівнянна Стефані Андерсон, як тому, що вона явно достатньо важлива, щоб її переслідували папараці. Туристи не дивляться шоу. Можливо, тому вона не переймається спілкуванням з ними, натомість знаходячи причину крутити головою кожні пів метра, щоб фотографи могли зробити добрий знімок її профілю. Клац. Клац.

Мені було потрібно її побачити. Щоб переконатися, що я зможу це зробити.

Є щось таке пасивне у тому, щоб дозволити її тілу померти. Повна протилежність тому, яким активним усе це було (кров, крики, ніж) — там, нагорі, на одинадцятому поверсі. Для порівняння, дозволити горлу Стеф закритися, дати дарвінізму йти своїм шляхом...

«Дарвінізму?» — зупиняю я себе. Заради бога. Я — не та людина. Я не дуритиму себе цим супремасистським лайном. Стеф на це не заслуговує. Це не природа, що йтиме своїм шляхом. Це пряме вбивство.

Це просто, можливо, буде також єдиним варіантом.

Якщо цей фільм заглухне (якщо Стеф заглухне), решта зробить те саме. Шалений інтерес цього разу прийнятний, бо минуло стільки часу. Безперервний потік нових історій. Обговорення в інтернеті. Команда лакеїв, що посилатимуться на вимоги Закону про свободу інформації. Репортажі д ля історії Волтера. Моя подорож алеєю пам’яті з Нур. Чоловіки, що переслідують мою сестру. Рене.

Викриття Times (тепер викриття Chronicle) стоїть окремо, з ними я можу розібратися. Попри усі мої слова, що я не журналістка з великої літери, хай як мене можуть ідентифікувати як людину, що закінчила відому школу журналістики, — «Керрол, справді? Ви були там, коли...» — я вже надивилася репортажів, які про велику літеру могли лише мріяти. Якщо Times зволікатиме, якщо підуть місяці на верифікацію цього приховування фактів, то це тому, що: а) воно велике та б) позаяк воно велике, його потрібно перевірити та переперевірити. Джерела заново проінтерв’ювати, покази перевірити, попросити коментарів у винних та їхніх адвокатів. Десятки й десятки людей, що обертаються навколо однієї, можливо, двох осіб — це також не тихо. Волтер знатиме. Джуд і Сені-ор, мабуть, теж. Я знатиму.

Хай хто опиниться в центрі цієї історії, це буду не я. Не цього разу.

Але зараз дані публічні. А Стеф, вона любить дражнити людей, залишаючи їх пускати слинки: подробицею за подробицею, де кожна — власний новинний цикл. Слід з хлібних крихт. І якщо Стеф дізнається, що я зробила того вечора (про ті хвилини, яких я не пам'ятаю, і свідків, яких, на мою думку, не було), — це найбільший кавалок з усіх, правда? «Ти кажеш, що мене там не було, але я була, — написала вона у своєму повідомленні. — Я знаю, що сталося». Можливо, вона дасть мені ще один рік, перш ніж оприлюднить те, що знайде. Можливо, зачекає напередодні фільму, коли люди найголодніші й на максимумі фарисейства. У будь-якому разі Стеф знає, що від правди вона виграє більше, ніж будь-яка інша жива людина. З нею недомовитись. Я була просто подругою її сестри, просто знайомою, і на найгірші мої моменти вона випадково наштовхнулась.

І навіть якщо вона раптом мене помилує, світло, яке її фільм проллє на той вечір, моя брехня не переживе.

Я цього не переживу.

У моїй сумочці Chanel різко дзвонить телефон, і я пірнаю у провулок. Стеф точно мене не бачила (вона вже майже повернулася до КВС), але я не хочу, щоб мене помітили фотографи, і не можу дозволити собі послабити пильність навіть на секунду.

—Алло? — тихо кажу я у слухавку.

— Привіт, люба. — Це моя мама. — Сюрприз удався? Лів приїхала? — У її голосі ентузіазм, але вдаваний. Мама завжди погано вміла брехати.

—Так. Так, вона приїхала. Мамо, мені...

«Мені так шкода, — хочу сказати я. — Я не дам цьому вдарити по вас знову».

—Твій тато тут! І Фелісіті теж. — Я чую їх на задньому плані: м’яке «Привіт» Фелісіті і радісне «Привітики, дорогенька, у тебе все добре?» тата, а потім знову маму: — Слухай, люба. Я знаю, що Олівія розповіла тобі, що відбувається. Ця дівчина ніколи не могла нічого від тебе приховати. Зараз теж не змогла?

Я чую, що у мами один з її добрих днів. Коли вона миє голову, тихенько наспівує, пораючись у саду, вживає фразочки на кшталт «Саме так печиво й кришиться, чи не так?».