Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 24)
—Ми ще доопрацьовуємо деталі. Наші джерела дуже переймаються анонімністю. Вони досі працюють у федеральному уряді, розумієш? — Та він у захваті. Волтер у захваті. — Не кажучи вже про те, що ми отримали Стефані Андерсон на запис для цієї історії. Ексклюзивно...
— І що вона каже? Стеф?
Волтер трохи здувається, згадуючи, з ким говорить.
— Знаєш, я не можу це розкривати. Але причина, чому я хотів з тобою поговорити, Шарлотто, — крім того, щоб тримати тебе в курсі, звісно, — у тому, що, боюсь, це... загострить ситуащю. — Боїться він. Та він у довбаному захваті. — У нас було чимало скарг на фотографів зовні. — Трьох чи чотирьох, що чекають на мій приїзд та від’їзд. — Я мушу тобі сказати, Шарлотто, що кілька твоїх підлеглих згадували, що ти була... неуважна.
Що? Мій погляд знову зупиняється на ножі для відкривання листів.
— Перепрошую?
— Цього, звісно, слід було очікувати, але ж...
З якоїсь причини з усього цього — зради Chronicle, зверхності Волтера, причетності Стеф — це ранить найбільше. Цього останнього тижня я приходила в офіс раніше, ніж колись (присягаюся, інакше мене б зловили фотографи), і йшла пізніше, сліпо вірячи, що навіть якщо усе інше розвалиться, журнал, який я побудувала, — ні.
Неуважна?
— ...відпустку, — каже Волтер, але я пропускаю, бо зараз справді неуважна.
— Ви хочете відправити мене у відпустку?
— На вісімдесят відсотків твоєї зарплатні. Це краще за наш план декретної відпустки.
— О, добре! — Я нічого не можу вдіяти. — Волтере, не думаю, що ви розумієте...
— Це не порада, Шарлотто. Це дуже щедра пропозиція за екстремальних обставин...
Ніж для відкривання листів ніби підморгує мені під надвечірнім сонцем. Я думаю про слово «неуважна», про те, що Волтер усуває мене з дороги, перш ніж його дорогоцінна, потенційно Пулітцерівська історія постраждає від конфлікту інтересів.
Я думаю про ніж для відкривання листів у шиї мого боса, сидячого в кріслі.
Про Кейт, що лежала біля підніжжя сходів у квартирі Зака.
Про кров на снігу...
Ні.
— Я піду у відпустку, — кажу швидко, уриваючи його на середині речення. — Піду. Зараз же.
Волтер навіть не робить паузи.
— Будемо на зв’язку.
Відштовхую стілець і забираюся звідти — якнайдалі від блискучого ножа для відкривання листів і жаху того, що я могла б зробити. Від картини, де кров Волтера розтікається усіма паперами, які він наказав відділу кадрів підготувати ще кілька днів тому. Він, мабуть, увесь цей час знав, що...
Не злись.
Не знаю, чи почуватимусь я колись знову безпечно у власному тілі.
Через кілька годин я стою під душем, шкрябаючи себе пемзою так сильно, що на шкірі виникають червоні смуги. Починає сигналити телефон. Це незвично — і не лише тому, що друзів у мене не так вже й багато. Телефон завжди стоїть у беззвучному режимі, за винятком повідомлень чи дзвінків від купки людей: мами, тата, Фелісіті, Олівії, Тріппа.
Він продовжує сигналити.
Хапаю рушник із сушарки і виходжу. Телефон світиться повідомленнями від Фелісіті. Що теж незвично. Вона має спеціальний адаптований смартфон, але не любить ним користуватися, віддаючи перевагу натомість дзвінкам з домашнього телефона.
Є й інші, але я їх не читаю. Натомість телефоную сестрі, стоячи мокрою, з крапельками води, що стікають по спині й збираються калюжкою біля ніг. Її телефон просто дзвонить і дзвонить, тож я перериваю дзвінок й телефоную на домашній номер. Цього разу відповідає тато.
—Алло, оселя Колбертів?
—Тату, це я.
Я розповіла батькам про фільм кілька днів тому, коли історії почали множитися. Сказала, що хвилюватися немає про що, це дрібниця. «Усе гаразд, будь ласка, мамо, не хвилюйся», — повторила я два чи три рази, а потім Тріпп м’яко забрав телефон у мене з руки і сказав їм своїм сильним заспокійливим голосом:
— Філе, Кет, ми на зв’язку з нашими адвокатами і не хочемо, щоб ви переймалися...
Вони повірили йому. Вони довіряють Тріппові.
— Привіт, люба, — каже тато. — Як ти там?
Очі мені поколюють сльози.
— Зі мною все гаразд... Можна поговорити з Фелісіті?
Пауза.
— Вона щойно прилягла.
Я знаю свого тата. З нього жахливий брехун.
—Можеш дати мені маму?
—Ну... вона теж зараз трохи прилягла.
Моя мама не вірить у післяобідній сон. Востаннє вона спала вдень тоді, як у неї була пневмонія.
— Тату, — стискаю я телефон мокрими пальцями. — Що відбувається? Я отримала кілька повідомлень від Фелісіті...
—А, — так і чую, як він гадає, скільки може повідати. — І що там?
— Скажи мені, що відбувається! — кажу я, як п’ятирічна.
—Добре, добре. — Він раптом здається втомленим. — Річ у тім... ну, Фел раніше переслідували по дорозі додому кілька репортерів. Вони... кричали їй щось, припускаю. Вона засмутилася. Ваша мама, вона дуже засмутилася.
Ні, ні, ні.
— Це взагалі законно? — випльовую я. — Вона ж у біса неповнолітня*.
— Не лайся, люба. І я не знаю. Ваша мама цим зайнялася. Якщо чесно, я не дуже в курсі. Вони обидві, — він робить паузу, — засмутилися.
Сама думка про групу незнайомих чоловіків, що переслідували з камерами в руках мою сестру, кричали на неї, довели до сліз...
Як я забула про британські таблоїди, які вони кровожерливі? Як вони переслідували моїх рідних минулого разу, коли отаборились на нашій вулиці зі своїми супутниковими фургонами й телескопічними об’єктивами? Як вони смакуватимуть історію однієї з наших з-за кордону, особливо коли історія кривава і трохи розпусна, особливо коли ця одна з наших — біла і з верхнього середнього класу?
Скільки газет моє дурнувате обличчя продало минулого разу? Скільки ще вони думають витиснути з мене та моєї родини? Якщо я буду там, вони переслідуватимуть мене замість Фелісіті. Якщо я буду там, то зможу захистити її та маму...
—Тату, я їду додому, — пробелькотіла я. — Сідаю на наступний літак і...
—Я зовсім не думаю, що це дуже добра ідея, люба.
Він не хоче, щоб я приїздила додому.
—Ми намагаємося... не висовуватися. Зараз уже краще, ніж кілька днів тому, — бадьоро каже він. — Це був лише... єдиний інцидент з твоєю сестрою. Ми навіть не збирались його згадувати, бо ваша мама вважала, що це б тебе засмутило...
Чи не найняти мені охоронців? Двійників? Перевезти їх до готелю? Ні, ні, ні, вони ніколи на це не підуть... Я намагаюся дихати глибше.
—Тату, мені так шкода.