Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 22)

От тобі, щоб Джордан не знав.

Але вона змінила тему:

—Ми грали у гру «Я ще ніколи не»!

— Кілька раундів, — додав Джордан з іншого боку від мене.

— Кілька раундів, — позіхнула Кейт.

—Тож ти буву вашій квартирі, — спитала я Джордана. — Але... пішов?

—Я ж повинен був провести Кейт додому! — обурено сказав Джордан.

—Точно, — погодилася Кейт. —Джордан —джентльмен. О господи, я так втомилась! — Вона драматично позіхнула. Кейт відмовилася від акторської спеціалізації, щоб вивчати журналістику. «Голлівуд кликав, але я передумала», і щоразу, як вона брехала, я розуміла чому. — Піду-но я спати! Люблю вас, друзі, — протріскотіла вона і вибігла.

Джордан схилив голову мені на плече.

—Як так сталося, що тебе там не було? — Його акцент був сильним — та-ам не бу-уло — і я відчувала щось у його подиху. Пиво?

— Я була на навчальному поверсі, — ніяково відповіла я. — З Ді. А потім... спала.

— Спала! — Джордан різко закліпав. — Спала — це добре. — (Ром. То був ром.)

—Ти, гм, хочеш води?

— Ні! Я ок. — Він раптом здався тверезішим. — Це дивно? Я лише сказав Кейт, що нам слід зайти побачити тебе після того, як я проведу її додому...

Гаразд, не настільки тверезим. Його очі злипалися.

— Гм, ні, усе гаразд, — відповіла я. — Ти... хочеш, не знаю... поспати тут?

— Це дивно?

Так.

— Ні.

— Не кажи нікому, Шарлі, але мені не завжди там подобається. У Зака. — Він гучно позіхнув. — Слухай, ти найкраща, Шарлі. Ти це знаєш?

—Так. — Я потягнулася через нього і вимкнула лампу.

— Найкраща, — пробурчав він.

Я підтягнула ковдру до пояса. За мить натягнула її також на нього.

— Благослови тебе боже, — сказав він, не розплющуючи очей. Те-ебе бо-оже.

—Добраніч, Джордане. — Він збирався залишитись з Еліс? Можливо, ішов туди й забув?

—Д’браніч, Шарлі.

Але я не могла заснути знову. Як виявилося, Джордан хропів, а його довге тіло випромінювало жар. Щоразу, як я відсувалася від нього (непросте завдання, враховуючи, що ліжко було не надто широким), він присувався, щоб заповнити простір між нами. Того вечора було дуже спекотно, а єдине повітря надходило від дешевого вентилятора у кутку, і незабаром я вилізла з ліжка, щоб принести трохи води. (Крім того, йому вранці вода знадобиться.) Пізніше це здавалось якоюсь смішною помилкою.

Мій перший шок: Еліс. Вона ходила туди-сюди коридором (була, мабуть, третя чи четверта година ранку), блукаючи уві сні чи, можливо, намагаючись зловити сигнал, бо у руці в неї був телефон. На ній усе ще була вечірня сукня, тонка, біла й довга, і її постать у тьмяно освітленому коридорі була такою блідою, що я ледь не закричала.

— О господи, вибач! — Вона здавалася наляканою. — Мені шкода! Я не думала, що хтось не спить!

— Ісусе! — ловила повітря я. — 3 тобою, з тобою все гаразд?

—Усе чудово! — Вона похитала головою, струснувши пасмами. — Мій дурний телефон, він зламався... — Вона відступила, наче боялася мене (наче це я тинялась коридором, як вікторіанський привид), і зникла у своїй кімнаті. — Вибач, — сказала вона знову, майже пошепки, і двері за нею зачинилися.

Мій наступний шок: Ді. Яка схилилася над раковиною у загальній вбиральні, бризкаючи водою собі в обличчя. На відміну від Еліс, вона хоча б лягала (була у топі та старих шортах), але теж здавалась одержимою: бурмотіла щось до себе і терла обличчя долонями.

—Ді? — спитала я, вже наполовину гадаючи, чи не сплю.

— О. — Ді замовкла, масуючи обличчя. — Шарлі.

— Я прийшла набрати води. — Підняла свою чашку, наче це був доказ. — Знаєш, Еліс, типу, тиняється коридорами? Налякала мене до срачки...

— Це яка ж Еліс? — Ді здавалася втомленою.

—Та, в якої тато — сенатор. — Я повернула інший кран, щоб наповнити свою чашку.

— О,— хлюпнула носом Ді.

Зблизька я побачила, що її щоки підпухли, а очі порожевіли.

— Гей, — сказала я. — Ти плакала?

Здавалося, що вона почне це заперечувати. А потім опустилася на кахляну підлогу, пальцями усе ще стискаючи край раковини.

—Лайно, — сказала вона. Ді не лаялась.

І знову я почувалася дорослою.

— Слухай, — сказала я, опускаючись біля неї. — Усе гаразд. Що відбувається? Раніше ти була в нормі...

— Мій та-тато, — гикнула вона. — Він... він повернув мого листа.

«Ми живемо окремо, — сказала вона мені минулого тижня в одній з навчальних кабінок. З усмішкою на обличчі, наче це було не надто важливо. — Ми взяли трохи часу побути не разом. Ми завжди були такі близькі, ледь не надто близькі. Це добре для нас».

—Ти написала йому листа?

Вона кивнула, і її щоками покотилися великі сльози.

Чому вони не спілкувались? Я порилась у пам’яті. Ліам — це якось пов’язано з Ліамом? Можливо, батьками Ліама. Вони були грубими з Хунаром. Чи щось таке?

— Я впевнена, що він відтане, — сказала я по-доброму, по-дурному.

Вона хлюпнула носом.

—Ти не знаєш мого тата. Він, типу, найупертіша людина у світі.

—Моя мама теж уперта, — сказала я. (Господи. Наче тато Ді — який, я це знала, забрав її зі школи у Колкаті, коли стало зрозуміло, що вона дуже розумна, посадив її у літак і відправив місяцями жити з родичами у Квінсі, допоки він не зможе до неї приєднатися — був точно як моя мама. Зараз мені нестерпно про це думати, моє вимучене співчуття.)

—Дякую, — тільки й сказала Ді. — Упевнена, ти маєш рацію.

—У мене в ліжку спить Джордан, — сказала я їй.

—Що?

— Знаю. — Я надпила зі своєї чашки. — Усе одно мала розібратися із... цим. — На цьому етапі я почувалася дуже дорослою, задоволеною своїм спілкуванням з п’яними, істеричними та бозна-якими в особі Еліс. — Усе буде добре, знаєш. З твоїм татом. Перемелеться.

—Так. — Ді зробила довгий тремкий вдих. — Дякую, Шарлі. Побачимось завтра.

Третій шок: Джордан. Саме коли я вже засинала. Торкнувся внутрішнього боку моєї руки. Так ніжно, що я знову гадала, чи не сплю.

Його пальці гладили ділянку шкіри всередині мого ліктя. Я повернула голову обличчям до нього. Його очі були заплющені.

Звісно, ні.

А потім він розплющив очі. Дуже повільно він перемістив свою руку з мого ліктя до обличчя, охопив мою щелепу.

— Гей, усе гаразд? — прошепотів він.

Я кивнула.

Він подався вперед, усе ще тримаючи моє обличчя, і його губи торкнулися моїх. Його поцілунок був ніжним, губи — м’якими. Від нього пахло ромом. Цілуючи, він потягнувся вгору іншою рукою й охопив моє обличчя. А тоді вже справді почав цілувати мене — спершу обережно, а потім дедалі глибше.