Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 20)

—Повертаєшся до своїх коренів, чуваче? — спитала Кейт, охоплюючи його руками за шию.

—Ти із цим запізнилася, подружко, — відповів Джордан приглушеним голосом в обіймах Кейт. — Усі вже висміяли мене за цю сорочку. А мені вона подобається.

—Мені теж, — почула я свої слова. (Як я й казала, ми мали вийти з гуртожитку на кілька келихів раніше.)

—Дякую, Шарлі, — широко усміхнувся мені Джордан.

—Агов, усі! — пролунав голос Зака з кухні, де він розмахував перевернутою бейсболкою і насолоджувався увагою натовпу. — Пора!

Кейт проштовхалася спекотною тісною кімнатою й охопила його руками.

—Дозволь мені це зробити, Заку! — гукнула вона йому в сорочку гучним і пронизливим голосом. — Дозволь мені витягнути імена!

Я вже знала, що Кейт — втілене шаленство: гучна та панівна на публіці, з тих дівчат, що рішуче підходять до незнайомців і виливають їм свою життєву історію. Потім, коли ми залишалися самі, її переповнювала паніка. «Повірити не можу, що я це сказала», — було її вічним рефреном. Іншим було: «Думаєш, вони мене ненавидять?». Моєю роботою стало заспокоювати її у тихих куточках: «Вони не проти. Ти не ідіотка». «Гаразд, дякую, люба, ти маєш рацію», — казала вона, а потім крокувала до когось нового і починала говорити. Ми з Ґуннаром тільки зачаровано дивилися, наче то був концертний скрипаль, що падає без сил за лаштунками після гри для тисяч слухачів, а потім повертається на біс.

Ґуннар був стриманішим, трохи настороженим — людиною, що змушувала тебе заслужити її увагу. Але нам з ним було комфортно зависати з Кейт, штовхаючи одне одного, коли хтось із американців казав щось особливо божевільне, поки наша подруга Кейт легко теревенила й сміялася своїм пронизливим сміхом. Вона втішно нагадувала мені Олівію, яка вдавала, що вона — альфа, а я — бета, з нашого першого дня у школі, коли підійшла до мене і заявила, що мій новий фартушок брудний. Коли я заплакала, Лів узяла мене за руку і повела до вбиральні, де змила бруд милом для рук. Спілкування з Кейт здавалося таким самим — наче ми були пов’язані у цьому дивному новому світі.

— Я хочу витягнути імена! — повторила Кейт. Обличчям Зака промайнуло роздратування, але потім він вигнув кутики рота вгору. — Кетрін, звісно, — промуркотів він, простягаючи їй бейсболку.

—Так! — Кейт порилася у купі папірців у кепці, похитнувшись, коли схопила декілька. Ґуннар посунувся ближче, простягнувши руку, щоб підтримати її. — Стеф та... Майкл! — вигукнула Кейт.

— Це так тупо, — пробурчала Стеф, але дозволила прикувати себе до Майкла, сором’язливого рудого хлопця з групи цифрових медіа.

—Ді та... Ґуннар! — проголосила Кейт. Ді хоробро вийшла вперед і дозволила Заку прикувати себе до Ґунна-ра. — Шарлі... та Джордан! — Зараз Кейт навіть не вдавала, що дивиться на папірець. «Хитро, Кейт».

— Схоже, що нам випало пити з тобою, Шарлі! — Джордан перекрикував натовп. Я помітила, що він знову був з Епіс. — Б’юся об заклад, першими ми не закінчимо!

— Б’юся об заклад, ти маєш рацію, — крикнула я у відповідь. — Я не можу пити шампанське надто швидко, бо інакше воно піде мені через ніс.

Ґуннар позаду мене фиркнув.

—Хочеш вийти на пожежний вихід? — спитав мене Джордан, коли Зак замкнув кайданки. — Краєвид там просто неймовірний.

— Зак та... Кейт! — вигукнула тим часом Кейт, розігруючи подив. (Кейт була жахлива брехуха.) — Гей, та це ж я!

Джордан підняв вікно і витягнув нас назовні, обережно, щоб кайданки не поранили наші зап’ястя. Під нами світилося місто: повзали мурахами таксі, мерехтіли мости, виблискували водою басейни на дахах.

— Неймовірно, правда? — повторив Джордан.

—Правда, — відгукнулась я. Чесно кажучи, це було схоже на фотографію із чийогось нью-йоркського альбому. Я усе ще не розуміла це місто так, як, здавалося, розуміли усі інші, але не збиралася казати це Джорданові. — Справу круто.

Якусь мить ми мовчали, спостерігаючи, а потім Джордан заговорив:

—Утім, б’юся об заклад, Лондон теж чудовий. — Він відкоркував пляшку — пух — і ковзнув донизу, щоб сісти на сходинки пожежного виходу. — Як там живеться?

Я незграбно сіла біля нього.

— Коли ти там, то гадаєш, що він надто гучний. Але порівняно із цим... — Я знизала плечима. — Ніколи не вважала лондонців недружніми, але потім познайомилась із ньюйоркцями. Вдома людей пізнаєш не одразу, розумієш? А тут люди усім розповідають історію свого життя. Ти не мусиш, — замислююсь я, — це заслужити. Розумієш?

Джордан кивнув.

— Я мав на увазі, чи дощить там увесь час, чи індійська їжа така смачна, як кажуть, щось таке...

Лайно.

— О.

— Я жартую, Шарлі, — засміявся Джордан. Він штовхнув мене плечем. — Це одне з того, що мені в тобі подобається. Ти не дуже вмієш теревенити ні про що. Ти, типу, не мислиш такими категоріями.

«Він говорить про мене як друг», — нагадала я собі, але мною все одно прокотилося хвилювання.

—Дякую, гадаю. — Вільною рукою я потягнулася по пляшку і зробила ковток. — У мене це від мами.

—Так?

—Так. — У добрі дні немає нікого кращого за мою маму — щиру та магнетичну, з глибоким сухим сміхом. У погані дні (а до народження Фелісіті їх було багато) вона взагалі майже не говорила. Складно було сказати, де починається мамина особистість і закінчується її горе, але я не хочу заглиблюватися в усе це із Джорданом. — Моя сестра теж така. Фелісіті. Вона просто каже те, що думає. Постійно.

— Це круто, — сказав Джордан. — Хотів би я, щоб мої рідні була такими.

— Вони у... Міссісіпі?

—Так.

—Ти не хотів там залишатись?

Він знизав плечима.

—А ти б залишилась у Міссісіпі? — У мене таке відчуття, що це було його спонтанною реакцією — пожартувати про Міссісіпі.

— Не знаю, — сказала я. — Ніколи не була у Міссісіпі. Мені б могло там сподобатись. — Відчуваючи сміливість, я додала: — Принаймні акцент мені подобається.

— Це ж треба, благослови-и тебе бог, — сказав Джордан з удаваним акцентом. — А я намагався його позбутися. Ніхто в окрузі Колумбія не сприймав усерйоз акцент вигодованого кукурудзою хлопця з Меридіана. Та коли я вип’ю, він знову посилюється. — Він дістав з кишені джинсів заяложений косячок. — Слухай, хочеш трохи цього?

Я зазирнула до квартири. Кейт жваво розмовляла із За-ком, виставивши підборіддя, але його тіло було відвернуте, а очі зосереджені на іншому кінці кімнати. Джордан простежив за моїм поглядом.

—Ти не мусиш, я не мав на увазі...

—Ні, ні, усе гаразд. Вибач. — Я узяла косячок, пихнула. (Минули роки, перш ніж я зрозуміла, що це лише змушувало мене нервувати.) — Я просто, — сказала я, жестом показуючи на Кейт із Заком, — хвилююся, що він їй подобається. Типу, дуже подобається.

Джордану, здавалося, було ніяково.

—Але ж як щодо нього та Стеф?

— Саме так. — Я простягнула косячок йому назад.

— Слухай, тобі тут подобається? — раптом спитав він. — У Нью-Йорку, маю на увазі.

Моєю шаблонною відповіддю було: «Я його обожнюю», але це була не зовсім правда.

— Не знаю. Ще не вирішила.

Джордан кивнув.

— Розумію. Я почувався так само у Колумбії. Іноді треба пристосуватися до чогось, щоб зрозуміти, чи твоє це...

—Твій акцент! — перебила я. — Він посилюється!

Джордан засміявся.

— Господи, це так тупо...

— Ні, це...

— Шарлі! — Кейт смикала вікно, щоб відчинити. Вона здавалася близькою до сліз. — Можеш, типу, повернутися сюди?

—Але ж ми ще не скінчили пляшку. — Це було все, що я надумала сказати.

Джордан обережно відстебнув моє зап’ястя від свого. Мною прокотилося розчарування, бажання допити ігристе.

— Іди, — сказав він. — Я доп’ю її.

—Дякую, Джордане, — хлюпнула носом Кейт. Вона потягнула мене крізь відчинене вікно назад у кімнату, темнішу, ніж раніше, повну черги до вбиральні. Я роздратовано мружилася на світло.

— Він розкував мене! — заквилила Кейт.

— Що?

— Зак! Ми були скуті, так добре проводили час, а потім прийшла Стеф і сказала, що йде, що усе це гвдота...