Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 18)

Якщо мені вдасться, усе це скінчиться.

— Вам допомогти? — агресивно питає хтось, і я усвідомлюю, що стою незручно близько до монітора незнайомки.

—Я шукаю Стефані Андерсон, — кажу.

— Туди, нагору, — відповідає жінка, вказуючи на сходи.

—Дякую.

Вона гучно зітхає.

Сходи ведуть до майданчика зі скляними панелями, дверей під захистом знудженого вигляду Райлі.

— Привіт, Шарлі, — каже вона, ледь відриваючи погляд від свого монітора. — Дай мені кілька хвилин. Вона саме закінчує дещо.

—Дякую, — оглядаю з майданчика армію робочих бджіл Стеф. На стіні намальована по трафарету цитата: «Коли люди з пристрастю сходяться разом, стаються дивовижні речі». — Стефані Андерсон. Господи, я наче у Лос-Анджелесі. Всупереч собі, усміхаюся. Атіван, який я прийняла у метро, почав діяти, згладжуючи гострі краї моїх почуттів щодо цієї зустрічі.

Раптом Райлі опиняється за мною, трохи ближче, ніж мені б того хотілось.

— Вона готова прийняти тебе зараз.

Вона підштовхує мене до величезної кімнати, всієї у дерев’яних панелях та з вікнами від підлоги до стелі. Стеф сидить за гігантським столом, швидко щось набираючи на блискучому макбуку. Шкіра у неї навіть краща, ніж здається по телевізору.

— Шарлі! Ласкаво прошу до ABC. — Вона продовжує трохи набирати, а потім киває Райлі. — Дякую, Райлс.

— Я принесла це. — Показую їй каву з льодом і маленький коричневий пакетик. — І мафій.

— Господи, дякую тобі. — Стеф бере каву та пакетик, а потім жестом показує мені сісти навпроти неї. Райлі виходить, двері з клацанням зачиняються. — Шарлі Колберт, — каже Стеф, наче трохи скептично. — Що ж, вигляду тебе нічогенький. — Вона оглядає мене: мої підігнані по фігурі слаксй, новий ніс і медові пасма. — Інший, — каже вона з ноткою захвату в голосі.

—Дякую.

Вона розгортає мафін.

—Це...

—Жодних горіхів. — Я пам’ятала епіпен Кейт, який вона завжди носила на випадок, якщо щось спричинить у Стеф алергію.

—Чудово. — Вона відкушує шматочок. — Господи, коли ми востаннє з тобою бачилися? — Надто пізно усвідомлює. — О, ну, справді. Гадаю, я пам’ятаю. Сумний час. Сумний час.

—Так. — Я дозволяю поважну мить тиші. — Справи, бачу, ідуть чудово?

— О, саме так. — Стеф клацає ручкою по столу. — А ти! Ти ж виходиш заміж за найстаршого Ґудмана Веста, так? Президента.

Я підозрюю, що Стеф єдина, хто згадає спочатку «С», а вже потім весілля.

—Так, виходжу.

— Зустрічалася з ним раз чи двічі на якомусь заході. — Ручка продовжує клацати. — Я гадала, ти саме тому так сильно хотіла зустрітися.

— Прошу?

— Ну, я могла б залучити його. — Коли я нічого не кажу, вона прояснює: — У передачі. Він би додав класу, ви обоє. Цей молодий Ґрегорі Пек? Динаміт. — Вона знову вивчає мене. — Вигляд у тебе справді добрий, Шарлі, знаєш. Жодних дітей?

—Жодних дітей. — Вона киває, наче я пройшла тест. Заради Тріппа я, наче папуга, повторюю те, що кажу у подібних ситуаціях: — Коли буде слушний час. — Бозна-коли це ще буде. — Слухай, Стеф... Стефані. Причина, чому я хотіла з тобою зустрітись, — я маю дещо на думці. Про твій... фільм.

Вона махає рукою, наче кажучи: «Продовжуй».

Я практикувала цю промову щоночі цього тижня, лежачи на спині, поки Тріпп хропів.

—Не можу не думати про те, як багато ми працювали, ти і я, щоб нас не асоціювали з... тією подією. Наші бренди, вони про блиск. Повагу. Владу. Проте, як далеко можна просунутися від... персонажа таблоїдів.

Стеф киває. Я її ще не втратила.

—Моя піарниця часто каже: «Не треба собі шкодити. Одна жахлива річ, про яку хтось думатиме, коли чутиме твоє ім’я, і з тобою покінчено». — У мене немає піарниці. —Для деяких з наших однокурсників цей проект був би великим переломом. Вони можуть отримати багато грошей з переказу того, що сталося, особливо з твоїм ім’ям поруч. Але з того місця, де саджу я, досягши певного успіху сама, — я дозволяю собі помірну паузу, — ну, я не можу втриматися від думки, чи це не крок назад?

—Мм.

Я подаюся вперед.

— Не знаю, чи треба взагалі це казати. Але ми давно одна одну знаємо, Стеф... ані. Ми стільки усього подолали. Тож я просто скажу тобі, що це здається, — я удавано морщусь,— несмаком. Скористатися тим, що сталося з Кейт, з іншими, як приманкою для — я зображую пальцями лапки — «фанатів справжніх злочинів». Люди, що підштовхують до цього, вкладають у це гроші, вони не думають про твій спадок. Не зважають на негатив. —

Це чарівне слово, я знаю: для жінок нагорі їхніх галузей гірше негативу лише заперечення. Це має ефект палиці з двома кінцями: нагадування, що наш успіх може розсипатися на нас, розчавити нас від одного хибного кроку. Що чоловіки отримують другий шанс, а ми — ніколи. — Але це змусило мене замислитися. Ми можемо створити фантастичну команду, ти і я, враховуючи наші... ресурси. Тож. — Я не відводжу від неї погляду. — Я б залюбки попрацювала разом над чимось іншим. Спеціальним виданням, яке ти згадувала. Чи навіть чимось більшим. Чим ми зможемо пишатися, — закінчую я.

—Угу, — задумливо каже Стеф. — Точно, точно. Чекаю.

—Проблема успіху в тому, — повільно каже Стеф, — що тобі точно відомо, Шарлі... що тебе оточують підлабузники, які з усім згодні.

О господи, невже це спрацювало?

—Я вдячна, що ти прийшла до мене, щоб сказати це, — продовжує вона. —Для тебе це, мабуть, було нелегко. — Гаразд, трохи поблажливо, але чудово. — Розумію твої перестороги. Хочу, щоб ти знала: я чую тебе.

Це починає звучати знайомо.

—Теж про це думала. Я ще ніколи раніше не знімала фільм. А цей такий емоційно заряджений. Для мене, звісно, через Кейт. — Вона відпрацьованим жестом закушує губу. — Але й для усіх інших також. Але я навчилася, Шарлі, — вона подається вперед, — того, що успіх не приходить без страху. Без ризику. Це... це ризик, на який я хочу піти. Я вірю у цей фільм, Шарлі. Дуже вірю.

Я ледь можу осмислити те, що вона каже.

—Тож ти... ти збираєшся його зняти?

— Звісно, так, — каже вона просто. — Крім того, усе вже проанонсовано. Можливо, ти це пропустила? Але шляху назад немає, так би мовити.

Гаразд. Гаразд. Час для Плану Б.

— Стеф... Сподівалася, що до цього не дійде. Але, ти знаєш, я скоро стану Ґудман-Вест.

—Так. — Я розумію, що вона роздратована, що я не сказала «Стефані».

— У нашому розпорядженні потужна юридична команда. — Це я теж практикувала. — Ми готові втрутитись... якщо ти наполягатимеш на просуванні...

— Bay, Шарлі. — Вона відкидається назад. — Справді?

— Справді. — Я зберігаю твердість у голосі.

Вона зітхає.

— Цей фільм вийде. Хочеш ти того чи ні. Ти не думала, що я покажу його компетентним людям? Це було першим, що я спитала: «Що як інші родини подадуть позов?». Ми захищені. Ця історія, вона у публічному доступі. Публічному інтересі.

—Тебе ж там навіть не було! — виривається у мене.

— Ні, була. — Стеф підводиться. — Гадаю, ця зустріч закінчена.

—Тебе там не було! А я була!

Стеф не відриває від мене суворих зелених очей. «Я була там», — казали вони. — І знаю, що ти зробила».

—Дякую, що прийшла, — каже вона за мить. У виразі її обличчя є щось тріумфальне, наче вона вже перемогла. — Сподіваюся, ти передумаєш, Шарлі. Справді сподіваюсь.

Спочатку я гадаю, що натовп репортерів біля офісу КВС зібрався заради Стеф. Смикаю головою, дихання стає уривчастим, гарячим — чи не могла вона це побачити? Що я відключаюсь? — і намагаюсь прослизнути повз них.

— Шарлотто! — кричить один з них, і я ледь встигаю подумати: «О господи, будь ласка, ні», перш ніж починається клацання, спалахи білого світла.

— Шарлотто! Маєте якісь коментарі?

— Сюди, Шарлотто! Шарлі! Краще Шарлі?

—Хто, на вашу думку, має вас зіграти, Шарлотто?

Вони кидаються на мене, наче рій комах, з усім цим клацанням та гулом голосів. Хтось хапає мене за лікоть і тихо каже на вухо: