Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 16)

—Як у нас справи? — запитує продавчиня.

Покінчи із цим, Шарлі. Я виходжу з примірочної на невеличку платформу із дзеркалами навколо. Вигляду мене вишуканий, класичний. Не зовсім як у нареченої і, можливо, здаюся трохи старшою, ніж насправді, але чудово. Продавчиня починає метушитися з тильним боком сукні, воркуючи про те, який у мене приголомшливий вигляд, сильніше затягуючи ліф кожним затискачем, що вона додає, а Джуд оцінювально оглядає мене з голови до п’ят. Не можу зрозуміти, що вона думає, насправді не хочу знати. Мабуть, про те, що я мала прихопити щітку для волосся. (Не уявляла, що у Нантакеті буде так волого.)

— Принесете мені ще, Рейчел? — Це й усе, що каже Джуд, простягаючи свій келих з-під шампанського. (Маю запам’ятати, що продавчиню звуть Рейчел.)

— Звісно, місіс Ґудман-Вест! — Залишивши затискачі ненадійно триматися на спині моєї сукні, Рейчел хапає порожній келих Джуд, а потім мій. Я розгладжую спідницю і гадаю, чи маю шанс відкараскатися, сказавши: «Оця!», щоб можна було вже поїхати додому, коли раптом один з келихів вислизає з руки Рейчел, падає на підлогу (гучно) і розбивається, зовсім поруч із місцем, де сидить Джуд.

— Господи! — скрикує Джуд.

По всьому обличчю Рейчел проступає щирий жах.

— Пробачте, пробачте, — белькоче вона, відчайдушно намагаючись зібрати з підлоги більші уламки. Її обличчя пломеніє. — Мені так шкода! Господи, мені дуже шкода.

— Усі цілі? — гримає Синтія, наче там бомба вибухнула, а не кришталевий келих з-під шампанського розбився.

— Мені д-дуже шкода, — затинається Рейчел, усе ще вовтузячись на підлозі. — Не знаю, що сталося...

Я добре знаю, як це — впустити щось дороге у найгіршу мить, і відчуваю хвилю співчуття до Рейчел, яка нагадує двадцятирічну мене.

— Будь обережна, — кажу їй, сходжу з платформи й нахиляюся, щоб допомогти, — ці уламки...

—Ні! — одночасно ревуть Джуд із Синтією.

Цей звук страшенно мене лякає, і, сама того не бажаючи, я стискаю в руці уламок келиха, який щойно підняла. Ой!

— Не торкайся їх! — горлає Синтія, але вже надто пізно.

Рейчел видає щось схоже на ридання.

Я інстинктивно розтискаю руку, щоб побачити ушкодження. Цівка крові — червона і зла, а я раптом така запаморочена, що ледь стою. (У мене ж зазвичай було добре з кров’ю. Я препарувала мишу на занятті з біології, не зморгнувши й оком). Я відсахуюся назад, якнайдалі від мерехтливих уламків, і намагаюся заспокоїтися.

—Не торкайся сукні! — кричить Джуд, але я, мабуть, уже торкнулась її, бо на ліфі видно кров, розмазану по мереживній оздобі.

—Мені так шкода, — гикає Рейчел, але я ледь чую її, дивлячись на себе у височенних дзеркалах. Кров на тканині кольору слонової кістки. Її яскраву червоність, що повільно розповзається білим. Мені перехоплює подих.

Іноді я дуже боюся виходити зі свого тіла, а іншим разом, як-от зараз, усе б відпала, щоб опинитися за межами себе, якнайдалі від своєї яскравої крові та голосного мозку. «Скажіть мені, який це номер», — чую я голос Нур у своїй голові, але не можу, не можу: усього цього забагато, забагато.

Вона була в білому. Білій шовковій сорочці. Без рукавів, трохи зім’ятій під чорним кардиганом. Кров швидко розпливалася і не зупинялася. Зникала під кардиганом. Я не пам’ятаю її обличчя в ту мить, чи кричала вона. Чи казала мені щось. Пам’ятаю лише, як кров просочувала шовк її сорочки і продовжувала текти.

—Шарлотто! — чую я, якхтось каже, і невиразно розумію, що упала навколішки, вчепилась у ліф сукні.

Там було тепло. У тій маленькій кімнатці було забагато людей. Опалення виставлено надто високо. Я мала б померти, думала собі, але натомість мені надто спекотно. Надто спекотно. Потім усередину полилося повітря, усе виморожуючи; кімната стала порожнішою і раптом застигла. На секунду мені здалося, що час зупинився. Я не рухалася — не знаю скільки. Думала, що, якщо час зупинився, його точно можна перемотати назад, ми точно можемо повернутися лише на п’ять хвилин. А тоді Стеф закричала, і я була така зла, що вона перервала цю нерухомість, така розлючена, що вона запустила час знову, що могла її вдарити.

Чиїсь руки хапають мене за плечі.

— Шарлотто, стоп! Стоп! Шарлотто, ти в нормі?

Я відводжу погляд вгору (від плями на сукні, від порваного ліфа, що усе ще душить мене), — на Синтію, що стоїть навколішки переді мною, стискаючи мої плечі.

—Дихай, —командує Синтія.

Дихаю короткими, швидкими ривками й відчуваю, чую кожну частину кожного здавленого подиху, наче коли пливеш під водою.

За Синтією бачу Джуд, яка вирячилася на мене, роззявивши рот.

— Вдих. І. Видих, — повторює Синтія. — Зі мною, зараз. Вдих... і... видих.

Наче дитина, я копіюю її.

—Добре, — заохочувально каже Синтія. — Добре.

— Я... — видушую.

—У тебе була панічна атака, — авторитетно каже Синтія. — Це дуже поширено, особливо ближче до весілля.

— Сукня, — тихо каже Джуд позаду неї.

—Це можна виправити, — відповідає Синтія діловим тоном. — Зайнятися плямою якнайшвидше, і вона повністю зникне. А розрив невеличкий, — додає вона. — Рейчел, можеш, будь ласка, допомогти Шарлотті із сукнею і подбати про це?

—Авжеж, — каже Рейчел, швиденько допомагаючи мені стати на ноги.

У кабінці для примірянь дозволяю їй зняти з мене сукню і чую, як Джуд питає Синтію:

—Нам доведеться за це платити? — Відповіді Синтії я не чую, але хай яка ця відповідь, звучить вона заспокійливо й рівно. Я ще ніколи не любила Синтію більше. Чи взагалі, насправді. Але люблю зараз.

У мене таке приголомшене відчуття, яке буває після поганого епізоду, наче мій мозок віддубасили.

«Мені треба забиратися звідси».

Коли я була молодшою, могла випити, щоб пережити виснаження після сильної панічної атаки, і триматися. Не на роботі, звісно, а коли була з друзями чи сусідками у Вільямсбурзі. Вони припускали, що мої загальмовані відповіді та скляні очі були від спиртного, а якщо пили зі мною, іноді не помічали цього узагалі. Алкоголь зливався у хмару і залишав мене плавати, відірваною від усього й усіх, уже не такою стривоженою. Пізніше, коли мені прописали ксанакс, я впізнавала відчуття цих митей.

Пояснюю собі, що втратила зв’язок зі своїми тодішніми подругами (жінками, які у іншому житті стали б моїми дружками), бо зі мною було не надто весело. Але подруги, яких я мала потім, дівчата, з якими я жила у Брук-ліні через багато років після Керрола, схоже, були не проти. Справа була в мені. Мені більше не подобалося перебувати з людьми, тож я просто перестала це робити. Соціалізація запускала мікроепізоди — дивні періоди, коли я говорила, сміялась та їла, як нормальна людина, але цілковито за межами свого тіла, бачачи усе з холодною відстороненістю. І мене це бісило. Воно було того не вартим.

—Мені треба додому, — кажу я зараз.

Джуд здається роздратованою.

—Але ж ми нічого не обрали, Шарлотто. Нам доведеться повернутися.

—Мені шкода, — кажу з якомога більшою гідністю. — Я погано почуваюся.

Вона зітхає.

—Літак невдовзі буде готовий, — сухо відповідає вона, стукаючи по своєму телефону нігтями із червоним лаком, коли викликає «Убер».

— Будь ласка, надішли мені подробиці електронною поштою, — каже Синтія до Рейчел. — І скажи Донні, що ми побачимося з нею наступного разу.

— Звісно, звісно, — каже нещасна Рейчел, яка, маю таке відчуття, не затримається у цьому бутику.

Не усвідомлюю, що це наш сигнал іти, поки Синтія не кладе мені руку на спину. Це ще одне, що я помічаю після епізодів: загальмовані реакції, коли синапси у моєму мозку не контактують між собою.

— Ще раз дякую, — каже вона Рейчел. А потім мені: — Відвеземо тебе додому, так?

Наче дитина, я дозволяю вивести себе з бутика і посадити в автівку. Джуд навіть не відводить погляду з пасажирського сидіння, коли ми сідаємо.

—Їдьте, будь ласка, — сухо каже вона водієві, і ми від’їжджаємо від тротуару, я навіть не встигаю пристебнутися.

Панічні атаки почалися напередодні першої річниці. Через п’ять місяців після випуску, на який я не пішла, через три місяці після того, як Chronicle підвищив мене від стажистки до штатної співробітниці. Вони були лячними, сліпучими та задушливими, але я щосили ігнорувала їх. Я не думала, що вони були пов’язані з тим, що сталося у Керролі (звинувачувала свою нову, важливу, з великої літери «В», роботу), і навіть тоді була безнадійно закохана у те, чим займалась. Інші редактори ненавиділи сидіти допізна, пропускати випивку з друзями й побачення за вечерею, але я смакувала цим. Я хотіла, щоб моє робоче «я» замінило те, ким я колись була. Не хотіла проводити з тією дівчиною анітрохи більше часу, ніж мусила.

Але паніка не зникала, здіймаючись хвилею під час зустрічей, обідів, вечорів напередодні дедлайну. Я гуглила: «Як зменшити тривожність». «Фізичними вправами», — казали усі статті. Саме так тіло зменшує стрес. Тож я купила собі пару бігових кросівок і почала бігати, спочатку лише по кілька хвилин, а потім по кілька кілометрів. Знайшла місцевий стадіон біля моєї нової квартири у Вільямсбурзі, освітлений прожекторами, хай як пізно. Там завжди були бігуни, навіть о першій чи другій ночі. Це здавалося безпечним. Я ніколи з ними не розмовляла, але почувалася втішеною їхньою присутністю. Я думала, що вони теж, мабуть, погуглили «як зменшити тривожність» і вирішили, що це можна зробити таким чином.