Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 14)

—Ти мене чуєш, Кейт? — спитала Ді. — Знаєш, де ти?

—Та-так, — гикнула Кейт. Я потягнулася до неї, але спіткнулася на своїх підборах і мусила ухопитися за руку Ді, щоб не впасти.

— Ти така ж п’яна, так? — гримнула на мене Стеф. Вона змістила вагу під сестрою. — Господи, Кейт, я думала, ти на дієті?

Ісусе. Вона була наче одержимою версією своєї сестри.

— Викликаю таксі, — сказала Ді діловим тоном. Вона розвернулася до мене. — Ти маєш перевіряти її вночі, Шарлі, щоб переконатися, що їй краще...

Стеф урвала її смертельно змученим зітханням.

— Господи, у неї кров.

Усі ми, включно з Кейт, простежили за поглядом Стеф: коліна Кейт були пошкрябані й скривавлені після блювання на тротуарі...

 

Зараз

 

— Залишайтеся зі мною, Шарлі, — каже Нур. — Її коліна були скривавлені.

Мені потрібно кілька секунд, щоб відповісти.

— Шість, — кажу я з деренчанням у горлі. — Це... це шість.

—Добре. Добре. Дайте собі це відчути.

Стискання горла — є. Оніміння кінчиків пальців — є. Шум крові у венах — є.

Я раніше не пам’ятала коліна Кейт (дотепер), її по-дитячому збиті коліна, які ми з Ґуннаром мазали антисептиком і заклеювали пластирем, наче знали її багато років.

Я не пам’ятала також її шви кілька тижнів по тому.

 

Тоді

 

Вони були чорними й тонкими, ці шви, наче її чоло було прошите, як у ляльки. Довелося зрізати їй трохи волосся, клаптик ліворуч від проділу, і шкіра навколо швів була рожевою та підпухлою. «Франкенкейт», — казав Гуннар.

Але Кейт це дуже подобалося. Це було темою для обговорення, центром розмов.

— Напилася до чортиків, — розповідала вона усім, хто питав, розмахуючи руками, коли говорила про вечірку «Шампанське й кайданки», чорничну горілку та дивовижну кількість крові, бо навіть незначна рана голови сильно кровоточить, ви знали? Наші однокурсники кривилися, але по-доброму, бо Кейт усі любили. Минув лише місяць, але вони одразу ж її полюбили.

У лікарні, сидячи на твердих пластикових стільцях, коли ми чекали, поки їй зашиють голову, Гуннар спитав:

— Ти це бачила? Вона просто... впала?

— Ґуннаре, вона була така п’яна... — позіхнула я.

 

Зараз

 

— На цьому ми зупинимось, — лунає голос Нур. Я чую її, але ледь-ледь.

Що я робила? Коли Кейт упала з гвинтових сходів Зака на вечірці «Шампанське й кайданки»? Я була п’яна, знаю, п’ючи завзято й бездумно, за що сама ж висміювала її того першого вечора. Кейт на вечірці зводила мене з розуму. Наш «медовий місяць» добігав кінця після чотирьох тижнів, проведениху кімнатах одна одної. Тоді вона відтягнула мене від Джордана, фиркаючи, бурмочучи та затинаючись, впиваючись своїми облупленими райдужними нігтями мені в лікоть, а потім нагримала на мене і роздратовано відійшла, а я пішла взяти ще випити. «Типова Кейт», — сказала я комусь із роздратуванням у голосі.

Чому я не пам’ятаю, що робила? Коли вона упала зі сходів?

Це була велика квартира, Закова, найбільша, яку я бачила у цьому місті за багато років, але це все одно була нью-йоркська квартира. Може, вісімдесят квадратів. Звісно, я чула крик Кейт.

Усі ці роки мене паралізувала можливість того, що я могла зробити того вечора на одинадцятому поверсі. «Я б цього не зробила, — гарячково казала я собі. — Я б цього не зробила». Але якщо зробила — це був перший раз, єдиний раз, коли я відключилась, і хтось постраждав.

А що як ні?

—Шарлі. Шарлі, —лунає голос Нур, уже наполегливіший. — Ми закінчили.

Я повертаюсь у своє тіло, запаморочена та нажахана.

 

ВІСІМ

Зараз

 

Стефані Андерсон стане виконавчою продюсеркою фільму про «Багряне Різдво» у Керролі

 

15 листопада — компанія Стефані Авдерсон S. Аnderson Media об’єднується зі студією Spire для кіноадаптації бестселера The New York Times «Падіння» Аарона Каца, що розповідає про трагедію у школі журналістики Університету Керрола. Головні ролі виконуватимуть Алісія Фланн та Кемерон Толедо, а Кац виступає як автор сценарію. Авдерсон, на сестру якої, Ке-трін, напали першою, буде виконавчою продюсеркою разом з ветераном Spire Лі Гаррісом.

Страхітлива розповідь про те, як одна з молодих студенток стала вбивцею у Святвечір, була дворічним проектом Каца, який опрацював для свого дебюту більше сотні джерел, поспілкувався з майже всіма, хто вчився на тому курсі.

Серед тих, кого проінтерв’ював Кац, була й сама Андерсон — тодішня студентка Керрола й перша, хто побачив цю жахливу сцену.

«Я дуже рада можливості попрацювати з Аароном над цією важливою роботою, — сказала Авдерсон у своїй заяві. — Аарон завжди підходив до цієї трагедії зі співчуттям та повагою, на яку вона заслуговує, і я знаю, що він принесе ті ж цінності до цього фільму. Для нас важливо все прояснити».

У фільмі також використовуватиметься матеріал з відзначеної премією Вайнгарта статті «Рік, якого не було», яку написав колишній студент Керрола Ґуннар Коргонен. Школа журналістики Університету Керрола від коментарів відмовилася.

Коли телефонує перший репортер, я сиджу в душі.

Відколи Нур повернула мене подумки до тих перших днів у Керролі, я миюсь у душі двічі на день — уранці й увечері. Ще трохи, і Тріпп може помітити. Стаю під пекучу воду і методично проходжу крізь свою рутину: голю кожен сантиметр ніг, навіть якщо там немає жодної нової волосини; повільними колами втираю шампунь у голову; тру шкіру намиленою губкою, поки вона не стає рожевою й розпареною. Після того, як це сталося, я сідала на плитку в душі, огортала руками ноги і намагалася згадати, як дихати. Але я вже доросла, тому тепер просто роблю себе дедалі чистішою.

Душ Тріппа — апгрейд порівняно з тим, який я тоді ділила з трьома дівчатами у Вільямсбурзі. Насамперед є достатній напір води, щоб вимити волосся, — бо тоді я проводила там лише десять хвилин, перш ніж одна з них стукала у двері, лагідно, але твердо питаючи, коли я вийду. Тепер я можу проводити у душі хоч годину — в тиші та спокої, з єдиним звуком ритмічного плескання вод и по підлозі. Не те щоб я хотіла, аби Тріпп чи хтось інший прийшов стукати, але неначе чекаю чогось і не знаю, чого.

Пам’ятаю кожну мить свого перебування в душі того вечора. Мені довелося сидіти у тому одязі якийсь час, і навіть після того, як його зняли й запакували, я мала сидіти там у лікарняній піжамі з бризками крові на шиї та руках. Полегшення після того першого душу, споглядання, як кров стікає і зникає у водостоці. Я небагато пам’ятаю з того дня чи навіть місяця, але пам’ятаю величезне полегшення після того душу, відчуття, що змогла змити із себе те, що сталося, і вийти звідти свіжою, із запахом мила, новою.

Коли надходить цей перший дзвінок — за годину чи близько того після виходу анонсу на Deadline, уранці середи, точно як сказала Джуд, — я сиджу там, схрестивши ноги на підлозі, звівши обличчя вгору до води. Коли Тріпп кричить: «Люба?», я хапаюся за бритву, щоб ця «прикрість» могла зійти за привід «гоління ніг». Але він не заходить, тож я вимикаю воду й гукаю у відповідь: «Що?».

—Тобі хтось телефонує. По стаціонарному.

По стаціонарному? Ніхто й ніколи не телефонує по стаціонарному. Хто взагалі має номер цього стаціонарного? Мої мама й тато, усвідомлюю я з жахом. Якби вони не могли зв’язатися зі мною по мобільному, якби було щось термінове, вони б спробували стаціонарний.

Кидаю бритву і біжу в коридор, хапаючи при цьому рушник, ледь не послизнувшись на підлозі з твердого дерева.

—Алло? Алло? — захекано вигукую в слухавку.

—Алло, це Шарлотта Колберт? — Голос офіційний, діловий.

З лікарні? Поліції?

—Так, так, це я.

— Це Рене Кампос із Vanity Fair. — Маю мало часу обміркувати її слова, а вона кидається в атаку. — Телефоную, бо мені доручили написати про вас у контексті майбутнього фільму про...

— Вам що?

—Це не якась наклепницька стаття, — швидко каже вона. — Я таким не займаюся. Це ніби знайомство заново. Ви приватна фігура, знаю, але ви також публічна особа. І коли люди зрозуміють, що головна редакторка журналу «С» — одна з дівчат з історії в новинах...

— Я — не публічна особа! — Я редакторка, заради бога! — Звідки ви взагалі взяли цей номер?