Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 12)

— Ну, я...

—Але мені знадобиться спеціальне видання, — нахабно каже вона. — Зі мною та кількома дівчатами. Тема: «Утвердження прав жінок».

—Я зможу це організувати. — На роботі здійматимуть брови, але мені байдуже.

— Воно має вийти того ж тижня, що й передача. Найімовірніше, на початку грудня.

—Чудово.

—Тоді добре. — Ще одна пауза. — Я можу в п’ятницю. Об одинадцятій. У мене буде година. Тобі доведеться приїхати до мене в офіс.

У п’ятницю. Через два дні після анонсу фільму на Deadline. Я хотіла спочатку дістатися Стеф, переконати її відмовитися від усього цього. — На початку тижня було б...

— Я надзвичайно зайнята, — перебиває Стеф. — Якщо ти не можеш у п’ятницю...

Усе буде добре. Фільми постійно анонсують, а потім тихенько кладуть на полицю.

— Я можу в п’ятницю, — швидко відповідаю.

—Чудово. Скажу Райлі усе підготувати. І Шарлі?

—Так? — Я зціплюю зуби.

—Якщо їхатимеш із центру, можеш привезти каву з льодом Azul? Трохи молока, багато льоду. У нас тут кава жахлива.

 

СІМ

Зараз

 

Це форма експозиційної терапії, — каже Нур. — Ми говоритимемо про те, що ви пам’ятаєте з того періоду, спочатку загально, а потім детальніше. Коли матимете якісь емоції чи відчуття, я хочу, щоб ви зупинялися на них. Навіть якщо це некомфортно...

— Чудово, — подаюся вперед на м’якій кушетці у кабінеті Нур, впираючись ліктями у коліна і стискаючи зуби. — Я готова.

— Коли виникатимуть небажані відчуття, тоді попрошу вас оцінювати їхню інтенсивність за шкалою від одного до десяти, як ми завжди практикуємо. «Це не довбаний відгук на Amazon, — думаю я, а потім: — Ох і ковбасить же мене. Це тому, що я нервую». Я ненавидим терапію.

— Коли вам буде потрібно зупинитися, ми зупинимось. Іноді я пропонуватиму, щоб ми зупинилися, навіть якщо ви бажатимете продовжувати, бо нам потрібно тримати ці сеанси під контролем. Правильно? — Вона усміхається мені, наче у захваті.

—Точно. — Я відмовляюся усміхатися у відповідь. Я сердита, ірраціональна і по-дитячому зла, що мушу це робити, що не можу отримати доступ до порожніх місць у своїй пам’яті без провідника. — А потім що, я згадаю частини, які зараз темні? Отак просто?

—Я не знаю, що ви пам’ятаєте і чого не пам’ятаєте, Шарлі, — м’яко каже Нур. — Ми з вами ніколи не говорили про те, що ви бачили того вечора. Знаю лише те, що тоді читала.

— І що ви тоді читали? — Це як зривати присохлу шкірочку.

—Я знаю, що там одна студентка, ваша подруга з довічними проблемами з ментальним здоров’ям... — каже Нур.

Я фиркаю.

—Думаєте?

Треба віддати Нур належне: вона не знітилась. Я ціную, що вона дозволяє мені бути сердитою. Що мені дозволено гримати.

— Знаю, що ця студентка принесла на заняття ніж. Виникла сварка. Кілька ваших друзів були поранені. Двоє з них загинули. Ви були там, але не постраждали. Це відповідає тому, як би ви описали той вечір?

— Вони не всі були моїми друзями, — бурмочу.

Нур чекає.

—Я розповіла неправду. — Мій голос ламається. Знаю, що Нур не може сказати поліції, що я їм збрехала, але ці слова роблять мене відкритою, беззахисною. — Я сказала поліції, що усе пам’ятала. Від початку до кінця. Я була єдиною людиною, яка бачила це, усю картину, тож вони... — Я важко ковтаю. — Тож вони мені повірили.

—Яка частина цього не була правдою? — питає Нур.

—Те, що сталося наприкінці. Я вигадала це... — Вона записує щось у своєму блокноті, і мені перехоплює подих. — Не пишіть цього! Будь ласка.

Нур кидає ручку і підіймає руки у мовчазному вибаченні.

— Це якась чорна діра. Як я вам і казала. На нашому першому сеансі. Але я так боюсь, що... — Я зупиняю себе. І чую голос Лів, багато років тому, під час її навчання на психолога: «Якщо тільки людина не збирається завдати шкоди собі чи комусь іншому, усе, що вона каже, зв’язане лікарською таємницею». — Я боюся, що цей фільм вийде, й усі дізнаються, що я збрехала, — слабко закінчую фразу.

Як і все, що я розповіла поліції, це принаймні почасти правда.

— І я не хочу, щоб моїй родині довелося проходити крізь усе це знову, — додаю. — І я не хочу, дуже не хочу мусити миритися з... — Я заплющую очі, згадуючи спалахи камер, шепіт на вулиці. Мою сестру, що плакала в телефон. Ця частина теж правда. — Я ледь пройшла крізь це минулого разу. Ви пам’ятаєте.

Вона киває.

—Чому ви думаєте...

—Мені потрібно туди повернутися, — перебиваю я. У цьому мета, ціль, уся суть. Дізнатися нарешті, що тоді сталося, щоб ніхто інший не міг з’ясувати це раніше за мене. Дізнатися, що там сталося, перш ніж Стеф чи хтось інший зможе використати це проти мене. — Будь ласка. Просто почнімо.

Нур погоджується.

— Розкажіть мені про ваші перші тижні у Керролі.

—Мої, Кейт та Ґуннара, — кажу я. їхні імена стають у моєму роті чужими. Я роками не вимовляла їх уголос. — Спочатку ми були втрьох.

 

Тоді

 

Того першого вечора я прийшла до кімнати Кейт з її м’якою зеленою ковдрою в руках і нерішуче постукала. Почула сміх, але жодної відповіді.

Постукала знову.

І вона від чинила — боса, із широкою усмішкою, у завеликій футболці та шортах.

— Шарлі! — радісно вигукнула, наче ми були давніми подругами.

— Я прийшла повернути це, — сказала я, простягаючи ковдру, але Кейт уже махала, щоб я заходила.

— Заходь, заходь! — На її ліжку скручував косячок невисокого зросту хлопчина з платиновим волоссям та круглими окулярами. — Познайомся з Ґуннаром! — вигукнула Кейт. — Ґуннар, це Шарлі, пам’ятаєш, я казала тобі, що вона теж у журнальній...

— Привіт, — сказав Ґуннар. — Шарлі? Шарль — це ж хлопчаче ім’я, ні?

— Вибач за минуле, — сказала Кейт. — Мені здалося, ти була така: «Хто ця ципа?».

—Гм...

—Зі мною вона теж такою була, — сказав Ґуннар. — Я тільки за дві години до того зійшов з літака і був, типу, збіса втомленим. А Кейт, вона хапає мене і каже. — Він вмикає американський акцент: — «О божечки, Ґуннаре, ти ж з Осло, це так кльово!».

—Я не казала кльово, чуваче, — зауважила Кейт, але із широкою усмішкою. — Гей, Шарлі, хочеш піци? Шарлі з Лондона, — побожно додала вона Ґуннарові.

— В Америці дуже добра піца, — сказав Ґуннар.

—Я впевнена, що у Норвегії багато чого доброго, — прихильно сказала Кейт.

Я почала шукати привід піти. Кейт здавалася милою, енергійною та приязною, але вираз обличчя Ґуннара був порожнім та безпристрасним, і, господи, я була така втомлена.

—Я, мабуть, гм...

— Залишайся й розслабся! Будь ласка? — Кейт поплескала по вільному місцю на ліжку біля себе. — Ми з Ґуннаром полюємо на нових найкращих друзів?

—Ти повинна припинити так казати, — пробурчав Ґуннар.

— Також, також, — Кейт опустилася навколішки і заходилася шукати під ліжком. — Гадаю, у мене є... Точно, вона тут! — Вона тріумфально помахала нам пляшкою горілки.