Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 8)

—Люба, усе готово.

Зараз у голосі Тріппа чутно невдоволення. Йому подобається, щоб люди думали, що він безтурботний, мій майбутній чоловік. «Мій стиль управління заснований на довірі, — заявив він з яскравою усмішкою Harvard Business Review, коли очолив GW, — на тому, щоб давати команді простір та снагу виконувати роботу якнайкраще». Але він таємно дотримується правил щодо розклад ів та рутини і чогось заспокійливо чорно-білого. Це одна з кількох причин, чому я у нього закохалася. Це також одна з причин, чому я ніяк не могла розповісти йому правду.

—Майже закінчила! — гукаю у відповідь.

Іноді мені доводиться нагадувати собі, що це інше — те, як я з Тріппом, і те, як врешті вчинила з Джорданом. У двадцять три роки я зовсім нічого не знала про стосунки. Про кордони, багаж та частини себе, що не належать партнерству. Те, як я вчинила з Джорданом, було жорстоким, але рішення, які ухвалила про те, що казати і не казати Тріппові, основані на повазі. До нього, до тієї людини, якою я тепер стала, до майбутнього, яке ми будували.

— Іду, любий, — гукаю я, засовуючи свій макбук назад під диван.

 

П’ЯТЬ

Уривок з книжки Аарона Каца «Падіння: повний звіт про трагедію в Керролі»

 

В останній день свого життя вона прокидається й бачить сніг.

Одразу ж тягнеться по телефон. Він написав. Вона знала, що він це зробить. Вона читає повідомлення.

І ще раз. Перечитує його.

До її кімнати в гуртожитку не примикає вбиральня. Деякі інші дівчата їх мають, але не вона. Вона, як завжди, витягнула коротку соломинку. Вона мусить іти до загальної вбиральні по серветки, щоб промокнути сльози — вона ненавидить загальну вбиральню і завжди говорить іншим дівчатам, як жахливо та негігієнічно ділити душ і вмивальники. Там її бачить інша дівчина, знайома з програми. Питає:

—Усе гаразд?

—Зі мною все чудово, — відповідає вона. — Просто сумую за домом.

До півночі ця дівчина буде мертва.

Вона повертається до своєї кімнати. їй потрібно попрацювати над тезами — вони мають бути готові за кілька годин, — але вона цього не робить. Вона на академічному випробувальному терміні, хоч і нікому цього не казала. Її науковий керівник сказав: «Ти не встигнеш до січня, якщо продовжуватимеш у такому дусі».

Вона не встигає до січня.

Пише своїм батькам: «Веселого Святвечора! Люблю вас!».

Вони не відповідають. Але пізніше того вечора її тато зателефонує. Він бачив новини, студенток магістратури, які ридали, як діти, а інші стояли з мокрими очима і мовчали, чув, як описували кров, крики, сирени. Він залишить повідомлення: «Зателефонуй мені просто зараз». Його голос тремтітиме. «Просто зараз».

Вона, звісно, не зателефонує.

 

Зараз

 

Минув тиждень, а я нічого не чула від Стеф. Я залишила їй ще два повідомлення: «Стеф, привіт, це Шарлотта Колберт», «Привіт, Стеф, це знову Шарлотта». Цього ранку я навіть попросила Джулі зв’язатися з помічницею Стеф. Нічого.

Це не має сенсу. «Вона каже, що слід задіяти усіх нас, — писав Джордан. — Що це наша історія також». Я навіть скористалася своїм чудодійним засобом: обіцянкою обкладинки «С». На моїй обкладинці побували четверо лауреатів Оскара, двоє власників Нобелівки та один президент, усіх зі смаком зняв у чорно-білих тонах фотограф, якого я переманила з британського Vogue, а Стеф хоче ризикнути своєю, щоб помірятися владою?

Бо Стеф усе ще вважає нас рівними, нагадую я собі. Це добре. Стеф не знає, що вся влада — у неї.

«Вона доволі зациклена на всьому цьому, — писав Джордан. — Гадаю, через те, що сталося з Кейт».

— Шарлотто? — Кейша, помічниця Вік, просовує у двері голову. — Вона буде за кілька хвилин. — «Волтер», — артикулює вона. Я на роботі, на поверсі кадровиків, чекаю на обговорення бюджету з Вікторією — «Вік» Соловйовою, начальницею відділу кадрів Chronicle. — Ви не могли б... — Кейша вказує на мої лабутени.

Усвідомлюю, що стукаю носком по підлозі.

— Вибачте, — чую, як кажу.

У моїй голові спокійний голос Нур: «Назвіть три речі, які бачите. Дві речі, яких можете торкнутись. Одну річ, яку чуєте». Біля себе на мармуровому приставному столику я бачу віяло розкладених примірників Chronicle. І жодного примірника «С», що дратує. Це ж ми приводимо розкішних рекламодавців, Cartiers та Chanels, проте усі говорять лише про акції Chronicle на біржі, її скандальні викриття знаменитих чоловіків. Які, не зрозумійте мене неправильно, чудові та класні. Але як вони фінансують усі ці бюро у далеких куточках світу та статті про глобальне потепління на дванадцять тисяч слів? З наших рекламних доларів, ось як.

Можливо, я скажу Вік, що «С» повинен мати почесне місце на цьому столику.

Кого я дурю? Я страшенно боюся Вік.

Ми добре од на одну знаємо. Вона не була тією, хто взяв мене на роботу стажисткою на самому початку — це нижче її рівня. Але коли зі мною стався так званий епізод, саме Вік сказала мені, що не може обіцяти, що моя робота усе ще чекатиме, коли «все знову стане чудово». Я ж була помічницею редактора із зарплатнею 35 тисяч доларів на рік. У мене навіть пенсійного забезпечення не було.

Не знаю, чи пам’ятає це Вік. Мабуть, ні. Коли через чотири місяці я повернулася, моя посада на папері справді зникла, але з’явилась інша: помічниця керівника у «С». Працюючи на Табіту, тодішню головну редакторку, я підлещувалася до кожного члена персоналу, бралася за роботу, яку ніхто не хотів, проводила покази мод, які не могли зацікавити навіть стажистів. Уже за рік мене призначили відповідальною редакторкою, а за два роки — старшою редакторкою. Коли Табіта пішла у декретну відпустку, я всіма силами боролася за призначення тимчасово виконуючою обов’язки головного редактора. За кілька тижнів до її планового повернення я домовилася про зустріч із батьком Волтера, тодішнім президентом Chronicle, і показала йому, що зробила за ці останні шість місяців. Дохід від реклами подвоївся. Цифрові сеанси незмінно росли. Ми опублікували статтю, що призвела до розслідування Конгресу, і ще одну, що лягла в основу телепередачі. Я сказала йому обирати: Табіта чи я. Розсипала натяки про перехід до недільного журналу-конкурента. Пішла ва-банк. І ні про що не шкодую.

Я не була б здивована, якби Вік вважала, що боязка помічниця редактора, яка благала про відпустку, і хитра помічниця керівника, яка видряпала собі шлях угору, — дві різні співробітниці.

«Назвіть дві речі, яких ви можете торкнутись». Я тягнуся по Chronicle на мармуровому столику. В око мені впадає заголовок: «Утрачений рай: Фіджі Коргонена».

Моє дихання прискорюється. Це буде огляд найсвіжішої книжки Ґуннара, про яку я чула розмови. Про те, як підвищення температури спустошує острови у південній частині Тихого океану. Це третя книжка Ґуннара чи, може, четверта. Після Керрола ми майже нерозмовляли, якщо не брати до уваги його імейла кілька років тому: «Дорога Шарлі, пишу, щоб представити тобі нарис про наш час в Університеті Керрола...». «Експлуататорська, — випалила я у відповідь, стукаючи по клавішах тремкими руками. — Експлуататорська, вбога історія, що вийде у Chronicle чи “С” тільки через мій труп». Ґуннар відправив свою статтю одному з наших конкурентів, і вона в результаті побила рекорди трафіку, принісши автору премію Вайнгарта і ще три номінації на нагороди. Ми з ним досі наштовхуємось одне на одного на різних подіях і не сваримось — це й усе.

Пробігаю очима огляд. Ґуннар зробив страждання Фіджі тривимірним, пише оглядач, розповівши історії «тих, що потрапив під перехресний вогонь битви між землею та людиною». Двічі використовується слово «постлапсаріанський». Це претензійний огляд, але книжка такою не буде. Знаю це тому, що до того, як відхилила статтю Ґуннара, прочитала чернетку його нарису. Він вправний, навіть кращий, аніж був у Керролі. Насправд і такий вправний, що я не могла дихати. Я була розлючена (усе ще розлючена), бо він очікував, що я зможу пережити це заново, видати це у моєму журналі. Яке нахабство.

А потім, не встигла я навіть усвідомити, що шукаю, бачу це: згадку, що з’являється у будь-якій статті про мій успіх, успіх Ґуннара, Стеф, навіть Тріппа. «Коргонен був студентом магістратури Університету Керрола на час трагедії, названої “Багряним Різдвом”, у якій загинули троє його однокурсників. Пізніше він написав відзначену нагородами статтю “Рік, якого не було” про свою одночасну близькість до нападника та жертв...».

Відчуваю знайомий ривок, коли починаю вислизати зі свого тіла. Мої пальці стискаються на папері, нога продовжує стукати — ні, ні, ні, тільки не на роботі. Я кладу руку на діафрагму і глибоко втягую повітря всередину, як показувала мені Нур усі ці роки. «Вдихайте на чотири такти, затримуйте на шість...»

— Шарлотто? — Кейша дивиться на мене зі стурбованим виразом обличчя. Мабуть, збоку видається, наче я колишу в животі дитину. Вагітності для кадровиків — наче ліфти для мене. — Вона готова прийняти вас зараз.

Я підводжуся.

—Дякую, Кейшо, — кажу, крокуючи повз неї до кабінету Вік. Навіть намагаюся усміхнутись.

Повернувшись до свого кабінету, я одразу ж перевіряю телефон, електронну пошту, повідомлення, бісову голубину пошту — на випадок, якщо там є щось від Стеф серед улесливих цидулок від рекламодавців та потенційних стажистів. Нічого.

—Джулі? — гукаю. — Хтось телефонував?