Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 6)
— Фелісіті, — сказала я.
—Ти зможеш і далі їй телефонувати, — сказала мама. — Скільки захочеш.
—Дитинко, — сказав тато, — ми так тобою пишаємось.
Єдиною людиною, якій я колись розповідала правду, була Ді. Що, якби не мокрі очі тата та тихий захват мами, я б залишилася саме там, де була. Що я не хоробра і не амбітна, а просто боюся їх розчарувати. Я думала, що Ді зрозуміє. Від цього зараз мене пересмикує. Я мала б знати, навіть у двадцять три роки, що сподівання моїх згорьованих батьків та мрії індійсько-американського батька Ді були різними.
Батько Ді, Хунар. Я бачила його лише раз. І спочатку не впізнала: бо бачила фото лагідного гіганта батька Ді, чула її розповіді про гучний сміх та спонтанні промови Хунара, але чоловік на її похороні був зігнутий і порожній, а коли він повторював за священником, на його очі набігла тінь. Я хотіла розповісти йому правду. Але гадала (й усе ще гадаю), щодня Хунара було добрішим прийняти публічну версію подій. Оскільки навіть того дня, стоячи у своїй цупкій білій сукні, поки Ді перетворювалася на попіл, я гадала, що знала. Що прощення мені не буде.
Зараз
«Я не можу — мушу...»
Двері вагона зачиняються, але я кидаюся між ними й наполовину падаю на платформу, судомно змушуючи легені дихати — мені бракує повітря...
А потім потяг рушає, а я надто близько до краю. «Не відключайся, Шарлі, бляха-муха», — і хтось хапає мене під лікоть (Боже, благослови ньюйоркців) і відтягує від колії.
—Ви збожеволіли, жіночко? Нумо!
—Вибачте, — давлюся повітрям я, — вибачте...
Повітря вже доходить до середини моїх легень, серцебиття сповільнюється, і я — о господи, я все ще тримаюся за скуйовдженого незнайомця.
—Вибачте, — кажу я знову і чалапаю до виходу.
«У безпечній та дружній атмосфері», — казала Нур.
Не у довбаному вагоні метро, Шарлі. Не влаштовуй цього лайна знову.
ЧОТИРИ
Зараз
Я повертаюся додому — вже майже дев’ята. Енергійно вішаю пальто у передпокої, відштовхуючи листя пальми. Ісусе, пальми. У моїй першій квартирі в Нью-Йорку був душ біля плити та вервечка мурах, що циркулювали між ліжком та сміттєвим відром, а зараз у моєму передпокої стовбичить бісова пальма.
—Привіт, люба, — гукає Тріпп з кухні.
Я не розуміла тягаря багатства Тріппа, допоки не побачила це місце. Насправді ледь не порвала з ним того вечора. Рояль, тепло каміна, очікування в очах Тріппа, коли він простягав мені бозна-який дорогий бурбон у кришталевому келиху, — усього цього було забагато. «Ти стаєш для мене дуже особливою, Шарлі», — сказав він мені того вечора, за місяць після нашого першого побачення. А мені хотілося плакати, хотілося встати і вийти, але я нічого із цього не зробила.
Ми познайомилися через Тео, сестру Олівії. Тео, яку тепер називали Теодорою, приїхала до Нью-Йорка на щорічні загальні збори персоналу у штаб-квартирі Goodman West у Сохо. Тео працювала (і досі працює) у Лондоні на маленький імпринт, яким володіла компанія GW — нью-йоркський видавничий гігант, заснований у 1906 році прадідом Тріппа. Ці загальні збори, розповідала мені Тео, були її улюбленою под ією року: Goodman West возив їх усіх бізнес-класом і селив у модерновому готелі в центрі.
Teo запросила мене супроводжувати її на коктейльну вечірку GIF. У принципі, супровід призначався для супутників життя, але Тео наполягла, щоб я пішла. У мене було відчуття, що Олівія попросила сестру наглянути за мною, хоч минуло вже два роки, відколи книжка Аарона розкрила те, що ми з Нур називаємо моїм «епізодом». Проте я відвідувала достатньо таких заходів у «С», щоб розуміти, що там можна об’їстися самими закусками, якщо захопитись, а я тоді була помічницею редактора, живучи на залишках локшини, тому думала недовго.
Вечірку влаштовували у бальній залі готелю Marriott у фінансовому кварталі. Тео я швидко загубила, але не переймалася. Там був відкритий бар та багато закусок, тож я умостилася в барі з келихом шампанського і брала будь-яку їжу, яку проносили повз мене. Я була виснажена роботою (я тоді приходила в офіс на шосту, а йшла близько дев’ятої, продираючись угору кар’єрними сходами), і це було чудово, бо не треба було ні з ким говорити. Мені подобалося дивитись, як люди снували навколо, схвильовано формуючи кола спілкування, що розсіювалися, коли їхні члени тягнулися до інших, гучніших кіл. Можливо, я була трохи п’яна.
Із задумливості мене повернув назад гучний і дуже самовпевнений чоловік, що сів поруч. Він замовив віскі сауер у бармена, який, мені здалося, так і кинувся його обслуговувати (це шампанське мені ніхто не доливав), і зробив гучний ковток, наче хотів цим щось продемонструвати. А потім розвернув свій табурет так, щоб теж дивитися на натовп. Я ігнорувала його на користь своєї крабової котлети.
— На вигляд смачно, — сказав цей чоловік чітко й виразно.
—Такі є, дякую, — відповіла я, взявши ще шматочок.
—Гей, а ти британка.
—Точно.
—Давно у Штатах?
—Давненько. — Я не переймалася тим, щоб розвернутись обличчям до нього. Я мала на цей вечір одну ціль, і вона була зосереджена на закусках.
—Тож ти тут працюєш?
—Ні.
— О. Тоді чому ти тут?
Ігнорування явно не спрацювало.
—Насправді не мала б тут бути. — Я глянула на нього лише на мить. Він був привабливим, якщо вам такі подобаються: широка усмішка, розсип веснянок. — Нікому не кажи.
Він здавався потішеним.
— Серйозно?
—Так, — сказала я. Підійшов офіціант, щоб запропонувати мені щось рожеве, загорнуте у прошуто, і я це взяла. — Я журналістка.
— Пишеш про Goodman West?
— Господи, ні, — сказала я. — Це було б так нудно. Без образ.
Чоловік засміявся, трохи загучно.
— Які там образи.
—А ти з Нью-Йорка? — спитала я. Чула, що люди, які народилися й виросли у цьому місті, були трохи неврівноважені.
—Так, — відповів він. У нього були добрі очі, помережані у кутиках зморшками від сміху. — Хоч і не в самому місті. Я виріс трохи далі звідси, у передмісті, Вестчестері.
—У нас удома теж є Західний Честер, — сказала я йому між поїданням мого загорнутого у прошуто... чогось. Шампанське починало п’янити. — Весь час чую назви містечок, що такі самі, як в Англії. Манчестер. Рочестер. Кембридж.
— Це все англійські переселенці, — сказав чоловік. Він не став розвивати тему, і це мені сподобалося. Чоловіки, які намагалися пояснити мені американську історію, були (і є) прокляттям мого життя.
Повисла пауза, після якої він сказав:
—Я — Тріпп, до речі.
—Шарлотта. — Я помітила ще одного офіціанта з їжею. — Гей, гадаєш, це реберця?
Він косив оком.
—Гадаю, смажена спаржа. Вибач, що розчарував.
Ми поговорили ще кілька хвилин. Офіціантів тягнуло до нього, наче магнітом, і я змогла скуштувати усе: смажених кальмарів, ананас на шпажках, бургери завтовшки з мій великий палець. Я розуміла, що він фліртував зі мною, але мені було байдуже. Мене вже багато років ніхто не цікавив.
Того вечора Тріпп запросив мене пройтися. Я відповіла: «Чому б ні» (це пряма цитата, на жаль; я подбала, щоб вона не потрапила в оголошення у Times). Без сумніву, підштовхувана невидимою силою, якою була Олівін, Тео напосілася на мене, щоб «закруглятися». Я подумала, що це відірве їх обох від моєї спини.
Відірвало. Пізніше того вечора Тео назвала мені повне ім’я Тріппа: Вільям Ґудман-Вест III.
Зараз, коли я плентаюся до кухні, він стоїть там: рукави сорочки засукані, обличчя насуплене у зосередженні, поки нарізає солодкий перець: чоп-чоп-чоп.
— Вечеря о двадцятій, — каже він, коли бачить мене.
Від думки про їжу мене нуд ить.
—Чудово, — кволо відповідаю.
—Ходи сюди, — каже він, витираючи руки рушником д ля посуду. Я дозволяю йому торкнутися губами моїх, огорнути сильною рукою талію. Дозволяю собі видихнути, лише на мить. — Сьогодні був якийсь довбаний жах, — каже він у моє волосся. — Тобі з Трентом знову взялися за старе.
Тобі з Трентом — інші двоє Ґудман-Вестів, другий та третій у черзі на престол. Ліниві та пихаті, вони поперемінно намагаються скинути Тріппа з посади голови GW або переконати його призначити їх віцепрезидентами — залежно від їхнього настрою.
— Що сталося? — змусила себе спитати.