Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 5)

—Так? — Почухав обличчя прикордонник. — Який університет?

Я не відривала погляду від пістолета.

— Школа журналістики Університету Керрола, сер.

— Прикладіть чотири пальці вашої правої руки до сканера, — сказав прикордонник. — Правильно. Тепер зачекайте. Непоганий університет, Керрол. Чи не так?

Школи журналістики Керрола: журналістський Гарвард, можна так сказати. Є що відповісти, коли хтось зневажливо питає про твої вірчі грамоти. Ніколи не думала, що потраплю туди, ніколи навіть не планувала подаватись. Але після одного невдалого побачення виявила, що заповнюю онлайн-форми: з голови мені не йшло, як той хлопець сказав: «Чи не гадаєш, що тобі б уже платили за письмо, якби ти була чогось варта?». А потім я подумала: «Господи, це було тупо», і геть забула про те. Аж поки не прийшов лист, що мене прийняли.

Найважче було сказати моїй сестрі. Фелісіті була дев’ятирічним худеньким дівчам з довгими, яку Бембі, віями та службовим собакою, на ім’я П’ять. (Вона обрала це ім’я, бо їй було п’ять років, коли вона його отримала. Тоді це ніби мало сенс.) За рік до того, коли я закінчила університет і повернулася до батьківського будинку в Лондоні, вона була в захваті. «Тепер ми справлені сестри, — казала вона. Для Фелісіті переїзд до Америки міг так само бути переїздом на Місяць. — Але ж Шарлі тільки-но повернулася», — сказала вона мамі розгубленим голосом.

Я думала про приглушене скиглення Фелісіті в аеропорті, її маленьку голівку, притиснуту до моїх грудей, коли намагалася знайти магістерські гуртожитки серед листяного хаосу Вест-Віллідж. До того часу, як розгледіла будівлю Керрола, позначену великим прапором фірмового оливково-зеленого кольору, я ледь стримувала сльози. Сонна вахтерка простягнула мені комплект ключів з биркою «45» і провела до маленької темної кімнатки на четвертому поверсі. Там були пошарпана рама ліжка з матрацом, гардероб, крихітна вбиральня та — невже...? — тарган, що лежав на спині. «О господи», — подумала я. Поки дивилася на нього, одна з його лапок смикнулася.

— Стривай, ти тут! — змусив мене підстрибнути чийсь голос. — О! Цей великий.

Я озирнулась і побачила дівчину приблизно мого віку, що стояла у дверях. Протиснувшись переді мною, вона зняла свій пухнастий жовтий капець і штовхнула таргана.

— Схоже, геть дохлий, — підтвердила. Метнувшись до вбиральні, вона схопила шматок туалетного паперу і замотала його. А потім відчинила вікно і викинула трупик таргана на Третю вулицю.

—Дякую, — пробурчала я. (Чи він упав на когось?)

— О господи, ти британка! — Дівчина відчинила вікно ширше. — Тут задуха, правда? Знаєш, я провела семестр у Франції. У Бордо!

— Круто, — сказала я, не зовсім розуміючи.

— Радію, що ти тут. Я саме йшла до вбиральні. Доля! — Дівчина плюхнулася на голий матрац й усміхнулася до мене. У неї були гарні очі, іскристі та дружні. — Ти остання на цьому поверсі? На третьому живуть люди з бізнес-школи — вони не надто веселі, я побачила. А на другому — студенти-медики. О, до речі, я — Кейт? — Попри усю її бадьорість, наприкінці речень у голосі дівчини зростала невпевненість, наче вона постійно ставила запитання. — Кейт Авдерсон? Я місцева, ну, наче так. З Гринвіча. Однак ніколи раніше не жила у великому місті. Тільки вчора приїхала?

Я не одразу зрозуміла, що вона замовкла.

—Я — Шарлі. Шарлотта. Усі звуть мене Шарлі.

— Спробую вгадати, — захоплено сказала Кейт. — Ти з Лондона! Хочеш мафій?

Я справді хотіла мафій. Також хотіла б проспати наступні сорок вісім годин, але була згодна і на мафій.

—Так? Обом?

Кейт зникла і повернулася з мафіном і серветкою.

—Ти, мабуть, хочеш також чаю, — сказала вона. У неї було одне з тих яскравих відкритих облич — поцятковане шрамами від акне, рожеве від захвату. — Ти ж британка? Наша асистентка кафедри, Ді, (вона теж на цьому

поверсі) має електрочайник. Тобі теж слід такий придбати. Тобі дуже пощастило мати вбиральню, спільна вбиральня жахлива. У якій ти групі?

—Журнальній, — сказала я, жуючи. Це був доволі смачний мафій. Яблуко-кориця.

—Я теж! Моя сестра теж тут, вона — через хол. Проте ми не надто близькі. Як познайомишся з нею, то зрозумієш. — Кейт різко замовкла і намотала пасмо тонкого волосся на палець. — Я забагато говорю, так? Вибач. Ти, мабуть, така втомлена. — Вона зиркнула на мене. — Маю на увазі, вигляд у тебе дуже втомлений.

—Усе гаразд, — відповіла я. Мафій виявився неочікувано рятівним. — Ти класна.

— Ні-ні, ти маєш відпочити! — Вона скочила на ноги. — Маєш наче ковдру, так? А подушку?

— Гм. Ні. Але у мене є трохи одягу. Я можу поспати під ним, це не страшно.

—Боже, ні. — Кейт рвонула з кімнати і повернулася з м’якою ковдрою та подушкою. — Ось, візьми ці. Ковдра — зелена, у кольорі Керрола! Тато купив її в сувенірній крамниці, він такий бовдур.

—Дякую тобі, — ніяково сказала я.

—Та нема за що! — Вона помахала мені рукою і поспішила на вихід. Кожен з її нігтів був пофарбований в інший колір, яскравий та неоднорідний. — Я у кімнаті 4D, до речі?

Отак Кейт Андерсон увірвалася у моє життя.

Це була хороша історія, те, що я просто взяла і приїхала до Америки, бо знічев’я подала заяву до університету не свого рівня. Але було й інше, менш привабливе. Як-от: я знала, що могла це собі дозволити, бо моя покійна бабуся залишила мені купу грошей від її давніх інвестицій у фабрику французького печива — «печивних грошей», як називала їх наша родина. Крім того, я весь час прокидалась у своїй дитячій спальні, дивилася на ліпнину в центрі і думала: «Вдома я більше жити не можу».

Не з принципу, зауважте; мені подобалося жити вдома. Але у нашому будинку скрізь були фото Адама. Я бачила його у колисці, коли підносила до рота ложку з пластівцями, проходила повз його здивоване личко, коли йшла на зміну в барі. І щоразу, як я дивилася на його беззубу усмішку (Адам помер ще до того, як його молочні зуби мали шанс з’явитися), то згадувала, що марнувала своє єдине й дорогоцінне життя на те, щоб вештатися брудним баром, подаючи незнайомцям джин з тоніком. Що я була на двадцять років старшою, ніж мій брат колись буде, та досі спала у ліжку з балдахіном, яке випросила в батьків ще у дитсадку.

Мої батьки. Вони теж були на тих фото. їхні сповнені надії, щасливі обличчя були ще гіршими, ніж усмішка Адама. З їхнього сина зміїлися трубки, але вони все ще здавалися радіснішими (ніж я колись їх бачила). І набагато молодшими, навіть якщо Адам і помер лише за рік до мого народження. Моя мама й тато ніколи не казали, що я повинна змусити їх пишатися мною, жити прекрасним життям, бо Адам не зміг, але вигляд цих зображень день у день присоромлював мене. Я думала, що не можу постійно підводити батьків.

А потім одного вечора, приблизно за рік після випуску, я була у ресторані із шотландським хлопцем (з яким мене звела Олівія), що стажувався у банку і мав таке збіса самовдоволене обличчя, і він спитав:

— Чим ти справді хочеш займатися?

—Хочу писати, — відповіла йому.

Це було правдою. Після повернення до батьків я тижнями подавалася скрізь: у великі газети, модні журнали, перспективні вебсайти. «Коли у вас буде більше досвіду», — відповідали деякі. «Коли у нас буде більший простір для найму», — обіцяли інші. Врешті-решт друг мого тата запропонував мені роботу в одному з кількох пабів, якими він керував, оце й усе.

—А ти в цьому вправна? — спитав шотландський хлопець.

—Сподіваюся, — відповіла я, роблячи ковток вина.

—Але якби ти такою була, чи платив би тобі хтось за це? — Його водянисті очі свердлили мої. — Знаєш, уже зараз?

Це боліло так, як болять порізи від паперу. Він не казав нічого, чого б я не знала. Проте за наступну годину я вижлуктала більше ніж половину вина з пляшки і дозволила зібратися праведному гніву. Та ким він у біса себе вважав? Деякі з нас хочуть не лише гроші заробляти! У голові моїй лунав голос: «Шарлі, ти ледве і це робиш».

Тож я холодно попрощалася, пішла додому і лягла спати, а наступного дня випила три ібупрофени і подала заяву до школи журналістики Керрола. Не щоб вступити туди, зрозуміло. А щоб довести цьому хлопцеві й самій собі, що я збиралася зробити щось зі своїм життям. Полетіти на Місяць, висадитися серед зірок, усяке інше лайно.

Я не очікувала справді висадитися на Місяці.

Для свого есе я написала про Фелісіті. Як її синдром Дауна спочатку мене лякав. Як уникала її першу частину життя, коли вона повзала навколо, тягнулася руками. Як напередодні її п’ятого дня народження я почала дозволяти

Їй залазити у ліжко зі мною. Того року я дуже сильно прикипіла до своєї сестри, лежачи біля неї, поки вона белькотіла про те чи інше, а я гладила пальцями її золотаве волоссячко, смішила, роблячи дурнуваті вирази обличчя. Коли я поїхала в університет, то щовечора телефонувала додому, щоб вона могла розповісти мені, що вони з П’ять того дня робили. Три роки не пропускала жодного вечора.

Пишучи есе, я плакала. Я ще ніколи так не розуміла, яким могло б бути моє життя без Фелісіті, скільки радості вона усім нам приносила. Я знала, що ніколи не зможу її покинути. Але ж це був Керрол, це був бісів Керрол, тож я й не планувала.

А тоді мене прийняли. А потім, перш ніж встигла це обдумати, я розповіла батькам.

—Але це надто дорого, — сказала я.

—«Печивні гроші», — тихенько сказав тато.