Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 4)
«Я також маю набагато більше чого втрачати», — думаю собі, але не кажу.
Іноді, я гадаю, чи щось із цього — моя робота, Тріпп, наше життя — сталося б, якби не сталося це. Бо інакше не уявляю, як усе б це отримала. Те, якою я колись була, — безтурботною, наївною, відкритою — якось не пасує Тріппові, такому амбітному, що брати звуть його Молотком (у Тріппа трохи квадратна голова). Це не пасує
моїй роботі у «С». Але, думаю, усі почуваються так щодо свого молодшого «я».
—Гадаю, — каже Нур, — зараз слушний час поговорити про це.
—Ми й говоримо про це, — випалюю я у відповідь, наче дитина.
Вона ігнорує мене.
—Можемо почати спочатку. — Її голос усе ще лагідний, але вже енергійний. — Коли ви приїхали до Нью-Йорка. Ми можемо прокласти шлях до того вечора. Повільно. — Вона обводить рукою кімнату. — Безпечно. Коли вам потрібно буде зупинитися, ми зупинимось.
—Навіщо? — каркаю я, хоч і знаю. Нур роками підштовхувала мене до цього — гадаю, це зветься «опрацювання травми». «Наша робота не зайде далі, — казала вона спочатку лагідно, а потім суворіше, — якщо ми не говоритимемо про те, що сталося».
—Думайте про ваш мозок як про фабрику, — рекомендує вона зараз. Це я теж уже чула. — Більшу частину того, що сталося, ваш мозок може опрацювати, перетворити на спогади. Але коли стається щось жахливе, на кшталт того, крізь що ви пройшли, Шарлі, фабрика не знає, як із цим упоратися. Механізми ламаються. Усе вимикається. Спогад так і не опрацьовується і стає — як ви це називали? — чорною дірою.
Я сказала це під час першого сеансу. «Лікарко Назарі, той вечір як чорна діра».
—Мозок намагається вас захистити, не дозволяючи вам згадати. Реагуючи так, як він це робить за певних обставин. — Ліфти. Різкі рухи. Перший сніг у сезоні. Він не хоче знову вимкнутися. Але якщо ми розіб’ємо той рік на частини, на низку сеансів у безпечній та дружній атмосфері... — Її голос такий обнадійливий. — Ваш розум може опрацювати події... того інциденту. Вони стануть спогадами — жахливими, звісно, — швидко додає вона. — Але тими, до яких ви будете менш... чутливі.
—І я згадаю усе. — Це лунає звинувачувально.
— Цього не знаю, — ледь усміхається мені Нур. — Але це може допомогти. На мою думку, це допоможе, Шарлі.
«Я плачу вам не за вашу думку, — думаю, але не говорю. — Сотні доларів, щотижня, як вам відомо, щоб навчитися це обходити: дихати, говорити із собою, не тонути у почуттях. Ваша думка...»
Але вона продовжує.
—Десята річниця — це завжди виклик, Шарлі. Навіть раніше. Той вечір знову буде в новинах. Люди питатимуть вас про нього. Вони будуть набагато вимогливішими за мене. — Ще одна лагідна усмішка, наче ми маємо спільну таємницю. — Ця робота може полегшити вам життя. Коли вийде фільм Стефані...
—Якщо її фільм вийде, — перебиваю я.
—Так. Звісно. — Нур вказує на настінний годинник. — Сеанс закінчено, Шарлі. Подумайте про це. Позаяк хочу, щоб ви запам’ятали таке: хай що буде далі, ви зможете це передоїти. Ви пройшли довгий шлях.
Хотіла б я сказати їй правду. Я зазвичай кажу, знаєте, «Ви маєте рацію, Нур, я пройшла довгий шлях. Мені тепер набагато нижче падати, ніж коли я уперше почала брехати про це».
Біля метро на П’ятдесят сьомій вулиці є магазин електроніки з телевізором у вікні. Він завжди показує КВС, канал Стеф. Зазвичай я бачу її лише в анонсах — мої сеанси з Нур відбуваються із шостої до сьомої, а шоу Стеф починається лише о восьмій, — але наш позаплановий сеанс почався пізніше, і, йдучи до метро, відчуваю на собі погляд Стеф, зелений з іскорками, як у її сестри.
Іноді переходжу дорогу, щоб не мусити її бачити. Але сьогодні ввечері я не переймаюсь. Усе одно думаю лише про неї. У передачі «Сьогодні ввечері зі Стефані Андерсон» на Стеф приталена темно-синя сукня (Pyer Moss, певно) та перлові сережки. За дев’ять років вона не надто постарішала, хоч я впевнена: вона багато працювала заради такого ефекту. їй можна дати двадцять п’ять. Я пам’ятаю Стеф крижаною і трохи переляканою — її шарм був у тому, як вона вміла вмикати та вимикати його, наче світло, — але на екрані вона здається м’якою, майже доброзичливою.
Зупиняюся, щоб подивитися на неї. Її гість щось каже, і вона відхиляє голову назад, сміючись, мотиляючи волоссям по плечах. Наче ніщо у світі її не турбує.
Я думаю про імейл Джордана: «Стеф каже, настав час усе прояснити».
«Стеф каже, настав час».
Дивлячись на неї, думаю про власну сестру. Моїх маму й тата. Якщо Стеф це зробить, то знову почнеться. Папараці у кущах, зернисті поляроїдні знімки у таблоїдах. Моїм батькам— шістдесят три та шістдесят дев’ять, але вигляд у них на десяток років старший: туга за Адамом зістарила їх, зробила кволими й повільними ще до сорока. Тато забуває вживати ліки відтиску. Моя сестра достатньо доросла, щоб ставити питання, на які вони не зможуть відповісти. Якщо все повториться, вони цього не витримають.
Але це не повториться, усвідомлюю я.
Цього разу буде гірше.
Дев’ять років тому я була ніким. Зараз я — головна редакторка, майбутня дружина і спадкоємиця медіаімперії, людина, яку вже сотні разів професійно фотографували камери з високою якістю зображень. Єдина з нашої компанії вцілілих, яка ще не висловилась. Ось що писатимуть знову і знову. Для преси немає нічого спокусливішого, ніж блискуча гарна людина, яка не патякає, їх і раніше дратувало, що я мовчу. Цього разу вони будуть розлючені.
Дивлюсь, як губи Стеф рухаються, коли вона зосереджує на камері цей свій класичний погляд: натяк на усмішку, іскристі очі давляться просто на тебе. Для Стеф цей фільм — самореклама, спосіб опублічнити себе. На початку буде присвята: «Для Кейт», і ці слова мерехтітимуть, а потім зникнуть. Бо недостатньо бути успішною, вродливою та безтурботною. Навіть я це знаю. Тобі потрібна трагічна передісторія — або половина Америки перемкнеться на інший канал, пробурчавши супутникові життя: «Настирлива, чи не так?».
Мої руки стискаються в кулаки. Не можу дозволити їй це зробити.
І не дозволю.
ТРИ
Тоді
Текст із цифрової статті msnbc «Терміново: студенти Університету
Керрола знайдені мертвими»
24 грудня Нью-Йорк. Шестеро нинішніх студентів школи журналістики Університету Керрола були знайдені недільного вечора у справді критичному стані. Усіх їх виявили у кампусі й доправили «швидкою» до лікарні Бельв’ю, де трьох зі студентів визнали мертвими;
Правоохоронці не розкривають ані імен студентів, ані подробиць їхніх ушкоджень. Ще двох студентів, яких доправили до Бельв’ю, лікують від шоку. Речник Університету Керрола зазначив, що в інциденті не була задіяна вогнепальна зброя, як припускали спочатку, але відмовився надати більше деталей.
Університет наразі зачинений.
Зараз
Потягу метро знадобилося більше часу, ніж зазвичай, щоб дочмигати до Верхнього Іст-Сайду. Тріпп не розуміє, чому я не користуюся службовою автівкою — моя попередниця у «С», Табіта, й ногою в метро не ступала з 1987 року, — але я ненавиджу тривалу тишу і тісний нудний інтер’єр. У більшості випадків мені подобається чути ґвалт і стогін підземки, уривки розмов та освітлення, наче в тераріумі. Мене це заспокоює. Витісняє все інше.
Проте сьогодні я хочу лише (цитуючи мою маму в її хороші дні) «трохи довбаного спокою».
Бо знаю. Знала з тієї самої миті, як про це заговорила Нур: мені доведеться повернутися. Не лише тому, що я втомилася від паніки, яка накриває щоразу, як хтось каже: «Привіт, пам’ятаєте цю історію...» чи «Привіт, ви дуже схожі на...». Не лише тому, що я роками змушувала себе існувати, уникаючи тиску тієї частини мене, що колись зламалася. Ні. Причина, чому мені потрібно це зробити, в іншому: дані, доступні зараз публіці, були тихенько оприлюднені на сьому річницю. Закриті під час першого спалаху інтересу та виходу книжки Аарона — суддя постановив, що приватні інтерв’ю з нашими однокурсниками та батьками можуть «привернути забагато нав’язливої уваги» — ці дані стали публічними тільки майже два роки тому, доступні усім, хто може подати запит.
Кілька журналістів так і зробили. Я знову почала вживати клопонін, ковтаючи його, наче м’ятні драже, щоразу, як перевіряла сповіщення гуглу. Знову ненадовго перестала їсти.
Але нічого не сталося. Поступово я знову розслабилася.
Проте Стеф, вона свою справу знає. Використає цитати з інтерв’ю — моїх інтерв’ю, записаних у наступні дні, коли я була достатньо дурна та необачна, щоб навіть не мати біля себе юриста. У неї будуть цілі «голодні» за матеріалом команди, щоб перелопатити первинну документацію, покази свідків та фото із часовими мітками. Вони знайдуть, якщо досить уважно пошукають.
Якщо — коли — вони наштовхнуться на неточності, деталі, що не сходяться, мені треба буде знати більше, ніж я знаю зараз.
Сидячи у вагоні метро, я міркую: «Навіщо чекати?».
Тоді
«Не треба панікувати», — казала собі, як молитву.
— Питаю, — повторив знудженим голосом працівник прикордонної служби аеропорту імені Кеннеді, — з якою метою ви прибули до Сполучених Штатів Америки?
Здавалося, мені заціпило. Почасти через великий пістолет, пристебнутий до пояса прикордонника, а почасти тому, що я очікувала, як він чи хтось інший з відповідальних осіб підкаже мені відповідь.
— Магістратура, сер, — нарешті відповіла я.