Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 3)
Ґуннар: Добре, можливо, подібні речі й не трапляються постійно. Це було перебільшення. Той вечір, він був унікальний. Кращого слова не знайти.
Джордан: Вони не дають нам спокою.
Ґуннар: Преса. Вони ставляться до нас як до тварин у зоопарку. Тикають, сунуть руки. Те, як вони кричать до нас: «Ґуннаре! Ґуннаре! Що останнє ви пам’ятаєте?».
Стефані: Щоразу, коли я висвітлюю в шоу якийсь злочин, — щоразу, як беру інтерв’ю в людини, звинуваченої у чомусь жахливому, — я бачу її обличчя.
ДВА
Зараз
Заходячи до кабінету з табличкою «Лікарка Назарі», схованого у лабіринті приміщень будівлі зі швейцаром на площі Коламбус-Серкл, перевзуваюсь із черевиків на підборах у кросівки — я в Америці вже так давно, що навіть не думаю про «тенісні туфлі» — і вдягаю поверх сорочки старий светр. Я виявила, що мені потрібен фізичний перехід між моїм «я» у «С» та моїм «я» на терапії. Інакше, я спілкуюся з Нур очікувальним тоном, кажучи щось на кшталт: «Це частина мого проектного росту у другому кварталі». Перебільшую, звісно, але лише трохи. Я плачу багато грошей людині, яка допоможе розв’язати вузли у моїй голові; мені треба гарантувати, щоб воно було того вартим. Тож — кросівки та светр.
— Шарлотто, — каже Нур лагідним голосом. І запрошує мене проходити.
— Вітаю. — Коли я говорю з Нур, мій голос теж стає іншим: спокійнішим, таким, як колись. Ділову себе — різку й безцеремонну — потрібно скидати, наче стару шкіру. — Дякую, що втиснули мене у розклад.
— Звісно, — каже Нур. — Ви сказали, що це терміново?
Обережно опускаюся на кушетку. Цей рух — відчуття, що я зараз зламаюся, — нагадує мені про маму.
— Стеф хоче зняти про це фільм, — кажу я без вступу. — На десяту річницю. Не знаю, що робити.
Це не зовсім правда. Останні кілька годин я провела, вигадуючи План А, План Б і відчайдушний запасний варіант. Але не схоже, щоб я могла розповісти про них Нур.
— Ідеться про Стефані Андерсон? — питає Нур. — Ведучу КВС? — Вона щось занотовує. — Вчилася з вами в Університеті Керрола? Сестра-близнючка... — Вона замовкає. Слово «Кейт» — одне з кількох, які ми не вимовляємо в цій кімнаті, — застигає між нами.
—Так.
— І хтось зіграє вас у цьому фільмі?
— Звісно. — У горлі наче щось застрягло. Вочевидь, ні. Так просто трапляється, коли я говорю про Керрол. — Стеф когось добере на цю роль, гадаю.
—Розумію.
—Я не можу, — зізнаюся їй. Зазвичай я на цих сеансах уважна й зібрана; мені подобається думати, що я найдисциплінованіша пацієнтка Нур. — Не можу, — повторюю.
—Чого саме ви не можете? — питає Нур.
—Не можу пережити це заново. Тільки не знову.
Це правда. Не вся, звісно. Але наразі — це теж правда.
—Ви вже пережили... це колись, — обережно каже Нур. Раніше я склала для неї перелік термінів, яких слід уникати. «Багряне Різдво». «Ґуннар Коргонен». «Кейт Андерсон».
—Але це... — пробую я. Потім зупиняюся.
Частини мене цього не пережили. Це я можу сказати Нур. Але не можу сказати, що, якщо моя брехня випливе, я й гадки не маю, що від мене залишиться.
—Це інше, — нарешті вимовляю я.
— Справді? — м’яко питає Нур. — Поговорімо про це. Коли це сталося, ви пережили. Коли вийшла книжка, ви це теж пережили.
Книжка. Я тоді не знала, але відколи це сталося, Аарон Кац готував бомбу уповільненої дії. Тижні й місяці після того ця історія була скрізь, отримавши назву, яку не вимовляю і ніколи не вимовляла. Саме тоді, коли я вже думала, що все стихло, Кац зробив свою справу. Книжка «Падіння» вийшла на другу річницю: «перший повний звіт про трагедію, що приголомшила країну, у розповідях людей, які були там». І я, мов ідіотка, її прочитала.
Вона мене розбила.
Місяці по тому, коли я знову змогла вийти зі своєї квартири, — після приписів, терапій та усіх боргів — я усвідомила, що більше не хочу бути письменницею. Для того, що сталося, не було жодних слів. Не те щоб я не могла їх знайти — їх просто не існувало. Натомість вирішила стати редакторкою: хотіла працювати зі словами, що вже існували, а не винаходити власні. Не тоді, коли це було так неприємно, так безцільно.
Того року я вирішила багато чого. Як-от: ніколи не дозволю собі зламатися так знову.
— Зараз усе інакше, — каже Нур. — Ми працюємо разом уже скільки, сім років? Подумайте про навички, які ви виробили. Ті, яких не мали, коли ми зустрілися вперше.
Коли ми зустрілися вперше. До Тріппа, до «С», до особняка у Верхньому Іст-Сайді та моєї грін-карти. Тріпп часто згадує мить, коли він уперше мене побачив: «Пила собі сама, пускаючи бісики офіціантам, — каже він. — Я побачив тебе і подумав: “Вона, мабуть, найцікавіша людина у залі”». (Тоді я додаю: «А потім я заговорила», — від чого ми завжди сміємося на вечірках.) Але мені більше подобається, коли Нур розповідає мені про перший раз, коли вона мене побачила. Мені по-мазохістськи
подобається, як вона розповідає мені, що я була кістлява, бліда і водила очима по кімнаті, наче спіймана в пастку тварина. Це нагадує мені, що я більше не та дівчина. Що я не можу стати нею знову.
Коли я вимовляю це вголос, Нур пропонує свою звичну промову про те, що усі ми — лише розвинені версії наших минулих «я», ми носимо їх усіх у собі, наче ляльку в ляльці. Я рідко ігнорую Нур, та на це уваги не звертаю.
— Поговорімо про цеглинки вашого життя, — пропонує вона.
Ми вже робили цю вправу раніше. Вона мала нагадувати мені, що, якщо одна цеглинка випаде — наприклад, ми з Тріппом порвемо, — інші встоять. Якщо чесно, це змушує мене почуватися так, наче моє життя — низка частинок доміно, що тільки й чекають, аби посипатися разом. Але Нур каже, що то мій мозок грає зі мною в ігри.
—Робота, — одразу пояснюю я. — На роботі мене дуже поважають. Я була у списку «40 до 40», Людиною року, отримала дві нагороди за інновації у медіа, профіль у Forbes. — Я знову починаю відчувати себе собою.
—Що ще?
— Ну, Тріпп. Наступного року о цій порі він буде моїм чоловіком. — Уявляю собі Тріппа: його хлопчачу широку усмішку, як тремтіла його рука, коли він простягнув мені коробочку з перснем його бабусі. Пам’ятаю, бо це було так несхоже на знамениту впевненість Тріппа. Він кохав мене достатньо, щоб боятися. До того я ще ніколи не бачила його наляканим. — І мої рідні у Лондоні, звісно. Моя сестра. — Фелісіті, вісімнадцятирічна людина, яку я люблю найбільше у світі. — Мама й тато.
Ніколи не пробачу собі того, що моїм рідним довелося пережити через мене. Репортерів, що ломилися у мамині двері, заголовки Daily Mail, дітлахів у класі Фелісіті, які до сліз мучили її запитаннями. Я тоді була німа, живучи у щільній сірій хмарі, а зараз мені нестерпно про це думати. Наче моїм батькам було того замало.
—Мама й тато, вони люблять Тріппа, — різко кажу я. — Вони так пишаються... усім. Спеціально замовляють Chronicle, щоб мати можливість читати мій журнал, навіть якщо він приходить, наприклад, на місяць пізніше. — Моя мама, знаю, розповідає про мене усім: продавцям, сусідам, ерготерапевту Фелісіті. «Шарлі усе ще в Нью-Йорку, має круту роботу, бачили б ви, де вона зараз живе, вона виходить заміж, можете повірити?»
—Це мило, — каже Нур. —. Що ще?
— Ну, Олівія, звісно. — Моя дружба з Лів була однією з небагатьох речей, що пережили те, що сталося (уявляю це як ядерний вибух, що зруйнував частини мого життя), і лише тому, що вона не покинула мене саму. Донині моя найкраща подруга телефонує мінімум раз на тиждень і приїздить у гості раз на рік, щоразу зупиняючись рівно на чотири дні — із четверга по неділю. Цьогоріч вона не приїхала, бо нещодавно народила дитину. Я вже познайомилася з малою через фейстайм. Вона доволі дивна.
—Щось іще? — питає Нур.
—Ну, Нью-Йорк.
Не розповідаю про це нікому, крім Нур, бо це надто банально. Але після того, як усе минулося, я закохалась у це місто. Раніше не бачила в ньому нічого особливого: тут було надто спекотно чи надто холодно, брудно, спішно та дорого. Воно було схожим на Лондон, але суворішим, дорожчим, з різкішим кліматом.
—Ніколи звідси не поїду, — кажу тепер. — Люблю тут усе, навіть огидне.
Нью-Йорк — це місто вцілілих. Люди ходять навколо, вдягнені, як смурфики чи Спайдермен, співаючи щось зі зміями на шиях, але вони триматимуть тебе за руку, якщо в тебе станеться панічна атака у метро (лондонці б ніколи такого не зробили). У цьому місті почуваєшся безсмертним, бо коли на тебе кричать, супроводжують захопленими вигуками і пригощають кавою, то за якісь пів години ти почуваєшся саме таким. Швидкий темп — наче морський приплив, завжди готовий поставити тебе знову на ноги. Кажуть, щоб бути ньюйоркцем, треба прожити у цьому місті десять років. Мені залишилося ще вісім місяців.
—Мені є що додати, — каже Нур. — Ви дбаєте про себе так, як не робили цього раніше, Шарлі. Ви їсте, навіть коли не голодні. — Нур знає, що голод зникає першим, коли у мене все йде якнайкраще. — Вживаєте багато добавок. — За цим стоїть Тріпп, який вважає ключем до доброго життя поєднання гольфу та БАДів. — Тренуєтесь.
—Я не дбала про себе раніше, бо була молода. — Стаю на захист свого молодшого «я», що жило на дешевій піці та дорогих коктейлях.
—Так. А зараз ви стали старші і вмієте краще дбати про себе, — зауважує Нур.