Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 2)

Але ніколи так не роблю.

Зате литки у мене — як камінь.

Повертаюся на вісімнадцятий поверх, де у моєму кабінеті на мене чекає Міра. Вона очолює відділ подорожей — кучерява сила природи, здатна гори звернути, та лише якщо певна, що вся слава дістанеться їй. Повірити не можу, що моя помічниця Джулі просто дозволила їй тут вештатися. Доведеться нам іще раз поговорити про призначення зустрічей, Джулі.

— Ще чотири шпальти? — перепитує Міра, коли я заходжу. — Це ж божевілля, Шарлотто. З третього кварталу? Навіть не знаю, із чого нам почати.

Сідаю й чекаю.

Я вже працювала з людьми на кшталт Міри і знаю, як із цим упоратись. Я була б не проти чудової чашки чаю, поки це роблю.

— Це просто неможливо, Шарлотто! — голос Міри дедалі більше нагадує скиглення. — Ти ж знаєш, який мізерний у нас знімальний бюджет. Арт ніколи не дає достатньо добрих кадрів, а деякі макети, з якими ми маємо справу...

—Я тебе чую, Міро, — кажу. (Цього мене навчила моя перша начальниця у «С»: слів «Я тебе чую», а потім багатозначному мовчанню. Щоразу творить дива.) — Це справді складне завдання.

—Ще й яке, — плаксиво продовжує Міра.— Я просто...

— Гадаю, зустрінемося в середу. — Для більшого ефекту цокаю язиком і дивлюся на екран, наче вивчаючи свій календар. Монітор навіть не увімкнений. — Було б добре, якби ти могла підкинути кілька ідей щодо того, чим нам заповнити ці шпальти. Упевнена, ми зможемо знайти вихід.

Міра й далі витріщається на мене. Господи.

— Упевнена, ми зможемо це зробити, — повторюю я. — Дуже ціную твою важку працю.

Ось воно.

Обличчя Міри м’якшає з виразом задоволення від визнання.

—Дякую тобі, — каже вона. — Маєш рацію. Ми завжди знаходимо вихід, правда. — Вона промовляє «тобі» на британський лад, дещо інакше, ніж американці.

Не знаю, чи усвідомлюють люди, як часто вони скочуються у карикатурну британську вимову, коли намагаються мене вразити. Ніяк не вирішу, дратує мене це чи забавляє.

Коли Міра йде, я вмикаю монітор і пробігаю поглядом електронну пошту. Джулі розклала мої повідомлення по теках: «Термінове», «Запрошення» та «Ігнорувати».

Угорі переліку «Термінове» бачу імейл від Джордана Форда.

У рядку теми сказано: «Трохи новин».

—Джулі? — кличу я, і мій голос ледь тремтить. — Можна чашку чаю, будь ласка?

Ці імейли з’являються періодично. «Привіт, Шарлі», — так починався перший понад два роки тому.

Так і чую, як він це каже, виділяючи «ар» у моєму імені. «Зрозумію, якщо ти не хочеш про мене й чути», — визнавав другий. «Сподіваюся, з тобою усе гаразд». Були ще прісні привітання з моїм підвищенням на посаду головного редактора і... що там останнє?

Боже. Восьма річниця. «Рівняний день», — писав він, але мав би знати, що на це я теж не відповім.

Наводжу курсор на його ім’я. І навіть не усвідомлюю, що клацаю, аж поки не відкривається текст листа.

 

Привіт, Шарлі.

Не думаю, що ти це читаєш. Тож привіт, помічнице Шарлі. Це повідомлення Шарлі слід прочитати. Воно про Керрол.

 

З’являється Джулі з моїм чаєм.

Я розтуляю рота, щоб сказати щось про імейл (як Джордан сміє пов’язувати Керрол з моєю помічницею?), але потім стуляю рот знову, невластиво гублячись у словах. Це бісить. Мені ніколи не відбирає мову в офісі. І ось тепер колишній хлопець збирається переслідувати мене решту життя, роздираючи моє доросле і переросле «я»?

—Дякую, — бурмочу до Джулі, але вона вже зачиняє двері.

 

Бачив минулого вечора Стеф. Каже, настав час усе прояснити. Її слова, не мої.

 

Мої пальці охоплюють чашку. Вона пекучо гаряча, як я люблю. Порцеляна поколює подушечки пальців. Це допомагає — та лише трохи.

 

Вона хоче зняти про це кіно. На кшталт «засновано на реальних подіях». На десятиріччя. Вона вже домовилася зі студією та режисером.

 

Уявляю собі актрису — когось енергійного та самовпевненого (такою я була у двадцять три), що сповзає по стіні маленької кімнатки із широкими від шоку очима. А хтось кричить: « Знято!».

 

Вона каже, що слід залучити усіх нас. Що це наша історія також. Вона доволі зациклена на всьому цьому, гадаю, через те, що сталося з Кейт.

 

Я дихаю надто швидко. Краї поля зору починають розмиватися. «Іди додому, — суворо каже голос у голові. — Зберися. Обдумай. Ти можеш це обдумати».

 

Я спитав про тебе. Вона сказала, що ти не захочеш. Але я подумав, що ти маєш знати.

Джордан

 

Намацую телефон.

— Привіт, — кажу я, коли відповідає знайомий голос. — Мені... мені потрібно з вами побачитись. Як тільки буде можливо.

 

Інтерв’ю Аарона Катца для його книжки

«Падіння: повний звіт про трагедію Керрола»

 

Стефані Андерсон, ведуча шоу «Сьогодні ввечері зі Стефані Андерсон» на каналі КВС: Той вечір змінив плин мого життя. Це жахливо, але це зробило мене тією, ким я є... Заждіть, скажу це знову. То була трагедія. Вона змінила мене, але й також... Ні, спробуймо ще раз, дякую. Коли переживаєш щось схоже, це додає смирення.

Тож я вийшла із цього кращою репортеркою, кращою людиною. Використайте це, будь ласка.

 

Ґуннар Коргонен, журналіст-розслідувач, лауреат премії Вайнгарта: Це було надзвичайно сюрреалістично. Ми витратили дуже багато часу на вивчення матеріалів. Але й ми самі — частина цієї історії.

 

Джордан Форд, шеф-редактор WNBC: Вочевидь, я не багато пам’ятаю з того часу.

 

Ґуннар: Подібні речі трапляються постійно. Але через те, як це сталося, через залучених у це людей — воно набуло такого значення.

 

Джордан: Справді. Вибачте, неповне речення. Мене усе ще впізнають.

Так. Це видно, бо вони витріщаються. Нічого не кажуть — лише витріщаються.