Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 59)

Коричневий собака був брудний і пахнув огидно. Але він поклав свою маленьку голівку зі злиплим ірокезом мені на плече і видав довге зітхання, наче смертельно втомився майже від усього. І я полюбила його. Того ж дня ми забрали пса додому і влаштували йому довготривалу пінисту ванну, яку він досі жодній з нас не пробачив.

Минули роки, відколи я вважала, що люблю собак. А Джексон, мабуть, не надто любив людей після усього, що він пережив. Але ми багато чого навчили одне одного. Наприклад, Джексон навчив мене лікувальної сили довгих прогулянок, частих частувань і пиття багато води. Я навчила Джексона не ганяти білок. (Гаразд, ми ще працюємо над цим.)

Через Джексона у мене відбулася Розмова з Волтером. Повернення до «С» просто не працювало. Довгі вечори, цілодобові імейли, нескінчені макети д ля затвердження — це виснажувало мене сильніше, ніж раніше, чи, можливо, я просто більше це помічала. (Не допомагало й те, що я залишилась без помічниці: мусила звільнити Джулі, коли виявилось, що вона постачала Рене та усіх, хто слухав «анонімні» цитати.) Ми з Джиною обговорювали це на наших щотижневих сеансах у фейстаймі, але адопція Джексона прояснила мої думки: я не могла дбати про нього і далі так працювати. (Я не могла також дбати про себе, як близько мільйона разів зауважувала Джина. Але мені подобається вважати це впливом Джексона.)

Я пішла до кабінету Волтера, підготувавши цілу промову. «Хоч я любила своє перебування в «С», але, гадаю, вже пора...» — почала я, а Волтер урвав мене. Знаєте, коли кажуть, що людина побіліла? Я ще ніколи такого не бачила до цієї миті. З обличчя Волтера зійшов буквально весь колір, і він перебив мене словами:

— Шарлотто, я впевнений, що ми можемо щось вигадати...

— З повагою, Волтере, — сказала я, — та не думаю, що ми можемо.

Гадаю, це його переконало. Він побачив, що я не блефую. Бідолаха ледь через себе не перечіплявся, намагаючись запропонувати мені щось, чого я ніколи не уявляла, що вони мені дадуть. Більше грошей. (Ні, дякую.) Іншу помічницю. (Дякую, але ні.) Двох помічниць! (Я ціную це, але теж ні.)

— Шарлотто, — спитав Волтер. Мені могло це здатись, але він неначе задихався. — Що потрібно змінити?

— Мені потрібен кращий баланс між роботою та життям, — правдиво відповіла, — і я не думаю, що на цій роботі...

— Обіцяю тобі, Шарлотто, — випалив він, — ми дамо тобі це.

Я подумала, що це чистісінька брехня, як зазвичай. Але ми склали перелік усього, що я мала робити у свій робочий день; усіх причин, чому ніколи не могла просто встати й піти о п’ятій вечора. І Волтер знайшов рішення. Ми найняли нову співробітницю для перевірки макетів. Перенаправили рекламодавців та їхні імейли у відділ реклами.

Взяли на роботу помічницю керівника для кращого розподілу мого часу. (Він справді хотів двох, але я йому не дозволила.)

За одну ніч легше не стало. Для початку я мала найняти та навчити усіх цих нових людей, що було ще більшою роботою. (Я досі відчуваю провину через свій період «заочного батьківства». Але Кейт каже, що Джексон здебільшого спав, наче надолужуючи втрачений час.) Проте незабаром я вже змогла іти з роботи раніше. І раніше. А потім запровадила роботу з дому щоп’ятниці — здебільшого тому, що хотіла залишатися на дивані з Джексоном і чашкою чаю. Тепер більшість днів я йду на роботу пізніше за Кейт і працюю тут, коли вона повертається додому. Вона від цього у захваті.

Бам. Бам. Бам. Лунає потрійне гупання у стелю. Це здається стихійним лихом, але я живу тут достатньо довго, щоб знати, що таким чином Кейт каже: «Підіймайтеся сюди». Сьогодні ми святкуємо її тридцять п’ятий день народження.

—Ідемо! — Беру Джексона, який наполягає на тому, щоб його носили, як дитину, навіть якщо він на сім кіло поважчав, відколи я його взяла. (Ветеринар каже, що він ризикує «втратити лінію талії», якщо я й далі годуватиму його улюбленим кормом — ніжною курятиною у кістковому бульйоні. Я вважаю цю фразу трохи жорстокою.)

— Усе буде чудово, приятелю, — кажу я.

Він лиже мені обличчя на знак підтримки.

Сьогодні я не вперше бачу людей з Керрола. Ґуннар зі своїм чоловіком Джоном постійно тусуються тут з їхніми однорічними близнючками Ів та Блер, а зі Стеф ми провели багато часу разом торік. «Немає жодних причин нервувати», — кажу собі, підливаючи у келих вина більше, ніж це необхідно.

— Привіт тобі. — Це Джон. Він притягує мене у ведмежі обійми. — Готова до цього?

Завжди думала, що заведення нових друзів після тридцяти — міф. І це правда, що Джон — чоловік Ґуннара, отже автоматично друг. Але навіть якби він ним не був, мені подобається думати, що ми з Джоном усе одно були б такі близькі. Кейт з Ґуннаром жартують, що ми намагаємося змусити їх ревнувати, але Джон — один з найкращих сюрпризів останніх кількох років. Він — єдина людина, крім Джини, якій я можу розповісти геть усе, а він й оком не змигне.

— Гадаю, що так, — бурмочу я. — Ще не вирішила.

— У Джексона чудовий вигляд, — схвально каже Джон. (У Джексона справді чудовий вигляд з метеликом на шиї. Я упереджена, але нема нічого милішого, ніж мій собака у святковому вбранні.)

—Так і є, — роззираюся кімнатою. Мене дивує, що зі стількома людьми з Керрола Кейт продовжує підтримувати зв’язок. Бачу Райлі, Сальваторе та кількох інших, чиї імена не пригадую, плюс, звісно, Стеф і (Господи, поможи мені) Зака. (З позитивного: час не був добрим до Закової чуприни.)

Джон простежує мій погляд.

—Ти вже привіталася з ними?

— Не зовсім.

Він киває і нічого не каже.

—Гаразд. — Я роблю ще один ковток вина. — Іду.

—Хороша дівчинка. — У кутиках його очей помітні зморшки. — Я буду тут.

Йду до Стеф і цілую її в щоку.

— Привіт, — кажу. — Як ти?

Ми зі Стеф досягли крихкого миру. Мусили — у той дивний період, коли намагались вигадати, що робити з фільмом. «Так, ми, — керівним тоном сказала тоді Кейт. Більшу частину часу ми зі Стеф були у квартирі Кейт, зиркаючи одна на одну через кухонний острівець. — Ми мали достатньо таємниць. Ми вигадаємо, що робити».

Я хотіла, щоб Стеф відкликала цей фільм. Навіть якщо я там ледь фігурувала, навіть якщо в інтернеті нічого не змогли накопати, я не хотіла, щоб мої рідні знову опинилися у центрі уваги. Стеф весь час повторювала, що це не спрацює, наратив має бути, що Еліс вистрибнула, публіка не повинна мати ані тіні сумніву, а з моїми рідними все буде просто чудово.

На що я сказала: «Я будь-коли можу піти в поліцію, ти це знаєш, правда?».

А Стеф відповіла: «Але не підеш, бо муситимеш сказати їм, що збрехала. І хто тобі повірить після того часу, який ти провела, несучи брехні?».

На цьому етапі втрутилася Кейт. Одним з її новонабутих талантів є вгамовувати пристрасті, і почасти тому вона відкрила власну PR-агенцію. Вона каже, що це — один зі способів, якими вона давала раду тому, що сталося у Керролі.

— Ніхто до поліції не піде, — сказала вона. — Думаймо, що нам робити.

Я буркітливо визнала, що фільм було б складно згорнути на цій стадії. Стеф ще буркітливіше визнала, що я зі своїми рідними вже багато всього пережила («Навіть якби я не знала, що ти думала, що вбила її, типу, що це за дурня, а не головна героїня? Ти ж була непритомна!»). Знадобилися тижні та ще кілька зустрічей у квартирі

Кейт, але ми погодилися на компроміс: моя роль у фільмі буде майже повністю вирізана, звівши мене до другорядного персонажа, нікому не цікавого. Будь-які ЗМІ, що наближатимуться до моїх рідних, не матимуть доступу до інтерв’ю чи прев’ю. Фільм вийде на десяту річницю, як і планувалося. П’ятнадцять відсотків зборів підуть благодійній організації, яку вибере тато Ді.

— Шкода, що ти думала, що зробила це, — буркітливо сказала Стеф перед тим, як піти.

(Я не сказала: «Мені шкода, що я прийшла до твого будинку зі свіжоспеченими горіховими мафінами і наміром тебе отруїти», щоб усе не зіпсувати.)

Зараз, привітавши Стеф з днем народження, я переходжу до Зака й Райлі та інших. Десятиліття тому, уперше зустрівши цих людей, я була незграбна та сором’язлива. Кілька років тому я б сказала собі, що стала успішнішою за будь-кого з них, тож чому я маю нервувати? Але зараз заново вигадую, як спілкуватися із цими людьми. Не крижаним тоном, що став для мене звичним, і не з відкритістю та наївністю мого двадцятитрирічного «я». Усе ще не знаю, що посередині. Мабуть, усе ще доволі ніякова.

Але я стараюся. Справді. Теревеню з ними про те, чим вони займаються, ставлю правильні запитання, базікаю відповідним чином при вигляді обручок. Вони питають про «С» та мого нареченого, і я намагаюся чесно відповісти: «З роботою все чудово. Хоч вона й буває втомливою. Ні, ми розсталися, справді. Торік. Дякую, це було важко».

— Шарлі, здається, я міг би чудово попрацювати у Goodman West, десь у корпорації, — відповідає Зак. Він був посланий на Землю, щоб мене випробовувати. — Гадаєш, ти могла б замовити за мене слівце? Не знаю, чи казав тобі, чим зараз займаюсь, але...

Казав. Двічі.

—Мабуть, ні, — відповідаю. — Ми насправді не спілкуємось.

(Точні слова Тріппа: «Я насправді не хочу бути друзями, ніколи, Шарлі, але дякую»)

Зак чухає обличчя.

— Це гірше. А знаєш когось із кадровиків там?

Джон втручається й огортає мене рукою.

—Хочеш покурити? — питає він. (Він ніколи не викурив і цигарки за своє життя. Я так його люблю.)