Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 60)
— О, звісно. — Я усміхаюся Закові. — Перепрошую. — Коли Джон відводить мене, я шепочу: — Я взагалі розповідала тобі про цього типа?
— Кейт розповідала, — бурмоче Джон. — Він, типу, шаленів колись від Стеф, правильно?
—Ага.
Ми відчиняємо вікно й опиняємося назовні. Пожежний вихід Кейт — точна копія мого під ним: крихітний і всіяний сукулентами, із чудовим краєвидом міста.
—Мені вдавати, що я курю? — жартує Джон.
— Ні. — Я схиляю голову йому на плече. — Тоді інші люди до нас приєднаються.
Він гладить мене по спині.
— Знаєш, ти чудово тримаєшся.
—Дякую.
Якусь мить ми сидимо у комфортному мовчанні. Перед нами розкинувся краєвид Мангеттена з мерехтливими вогнями.
—Хто з близнючками? — питаю я.
— Моя мама. Мовчи. У нас щаслива мить.
— Народ, — висовує з вікна голову Кейт, — ви не можете тут ховатися...
—Ми куримо, — каже Джон. — Нібито.
—Людей з Керрола забагато! — захисно пояснюю я. — Скажи це мені, — каже голос із-за Кейт.
Я завмираю.
—Джордане! — верещить Кейт. — Ти прийшов!
О господи.
— Я простояв на вулиці, типу, двадцять хвилин, — каже Джордан. — Ти знаєш, що у тебе дзвінок не працює, так?
(Шарлі, ти ж знала, що він може бути тут. Готувалася до цього.)
— От лайно. — Кейт розвертається на п’ятках і починає проштовхуватися крізь масу людей.
(Ну, гадаю, що я не дуже добре попрацювала, правда?)
—Привіт, Джордане, — радісно гукає Джон. Він скидає мою руку (я цього не усвідомлювала, що мої нігті вчепилися йому в передпліччя) і встає. — Я — Джон. Піду допоможу їй.
Я знаю, що маю щось сказати, але не можу.
Джордан відсувається, щоб дати Джонові пролізти всередину. Я вигадую: «Хочеш...» у той самий час, коли він каже: «Нічого, якщо я...?».
— Звісно, — кажу я, а він водночас каже:
— Безумовно.
—Радий тебе бачити, — каже Джордан, сідаючи.
Трохи обертаю голову, щоб глянути на нього. Це нагадує мені те зворотне почуття дежавю, якого я колись так боялася, коли знаєш, що десь була, але ніщо не знайоме. Його волосся інше, одяг інший, але профіль — той самий, як тоді, коли я прокидалась уночі в тій убогій кімнатці гуртожитку і дивилася на нього.
—Я хо-хотів перепросити, — каже він.
Я не одразу розумію.
— Ти хотів перепросити? За що? Це я була поганою. Я усе зіпсувала.
Він усміхається. Це трохи розтоплює лід.
—Ти робила усе, що могла.
«Не плач, Шарлі».
—Той імейл, який я тобі надіслав, — продовжує він. — Він був... різкий.
— Він був чудовий. — (Він таки був трохи різкий.)
—А ти була такою... не різкою. У твоєму імейлі. Такою... чарівною, знаєш? Як завжди була. — Він на мить схиляє голову жестом, який я пам’ятаю. — Це навіяло деякі спогади.
Я не одразу усвідомлюю, про що він говорить. О, так. Імейл, який я надіслала йому з клініки торік, моєї власної персональної версії дванадцятикрокової програми «внесення змін»: «Маю бути з тобою чесною. Я переконала себе, що ти був розлючений на мене, мабуть, тому, що сама була дуже зла на себе...».
—Ти був милий, — кажу я. — То був милий імейл.
(Я постійно кажу це собі. «Зважаючи на усе, він був милий»)
—Я намагався бути милим. Але було складно. Згадувати це. — Він хитає головою. — Ти мала рацію. Я тоді теж був злий. Більше, ніж злий. Я був... Ненавидів себе. За те, що не захистив тебе та інших. Не казав нічого про... ту дівчину. — Йому перехоплює подих. — Я...
—Ти не мусиш, — поспіхом додаю. — Усе гаразд...
— Послухай, послухай мене. Мені шкода. Ти писала, що тобі шкода в імейлі, але я не написав цього у відповідь. А мені теж. Шкода, маю на увазі. Через... через усе.
Нічого не кажу здебільшого тому, що намагаюся не плакати.
—Твій наречений здається приємним, — ніяково каже він. — Вітаю. Це здається дивним, знаю, але...
— Вибач?
— Гаразд, так. Це було дивним. Пробач.
Я заплуталася.
— Мій наречений?
—Той високий хлопець. Він здається приємним. — Він показує на вечірку. — Принаймні...
Я пирхаю. Ненавмисно, так просто виходить.
—Джон — чоловік Ґуннара.
— О.
—У мене немає нареченого. — (Як він і сказав, це вже дивно). — Тобто був. Але ми розійшлися.
— О. Точно.
Якийсь момент ми садимо мовчки.
— Класний сукулент, — каже Джордан, підіймаючи маленьке грошове дерево Кейт. — Дуже... зелений.
Я стримую сміх.
—Зелений?
Він тепер теж сміється.
— Слухай, це... Це дивно, гаразд?
— Повірити не можу, що ти усе ще такий ідіот. — Здається, нам добре сміятися, послабити напругу, сховану в мені, наче пружина.
— Сама ідіотка. — Він продовжує сміятись. — Я ж тут намагаюся перепросити...
— Що так у біса тупо...