Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 58)
З таким самим успіхом я могла б сказати: «Згодна» там і тоді.
ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ
Вісімнадцять місяців по тому
Гаразд. Не треба панікувати. Так, торт, схоже, тане на моїй сорочці — морозиво, і я трохи нервую, але це нормально. Цього й слід було очікувати. Принаймні я маю...
Стривайте. Де подарунок?
—Джексоне! — горлаю я.
Тиша. Це завжди недобрий знак.
—Джексоне!
Джексон стукотить кігтями по кухні і плюхається мені на ногу. Було б мило, якби з його рота все ще не звисав кусень обгорткового паперу.
—Джексоне, ні! — Кидаюся до спальні, де подарований браслет лежить на підлозі. Цілий і неушкоджений, слава богу, але я не можу сказати те саме про коробочку, обгортковий папір, картку... —Джексоне, — гарчу я, нахиляючись униз, щоб його підняти.
Він штовхає носом мій лікоть, наче пояснює: «Я не хотів, матусю».
— Знаю, мій янголе. Знаю. — Це моя провина: я ж пам’ятала, що не можна залишати нічого там, де Джексон може це знайти. — Досі кайфуєш від свободи, так?
Я тягнуся, щоб почухати його за вухами, як він любить. «Шлях свободи» Джексона з притулку додому був майже рік тому, але якщо він не радіє йому досі, то мій собака — анархіст.
—Шарлі!
Джексон підхоплюється від знайомого стуку по склу.
— Шарлі! Впусти мене!
Я ж казала їй більше не спускатися пожежним виходом. У спробі не заохочувати її поведінку — вона має ключ, заради бога, і може спускатися сходами всередині будівлі — я залишаюся там, де стою, тільки притримую Джексона, що рветься до своєї тітоньки.
—Джексоне! Я чую тебе, Джексоне! Де мій улюблений хлопчик?
Джексон виривається і несеться до кухні. Я неохоче йду за ним і підіймаю вікно, щоб вона могла залізти всередину.
— Наступного разу я його не відчиню, — попереджаю її. — Залишу тебе там. Клянуся.
Кейт надто зайнята метушнею з Джексоном, щоб відповісти.
— Привіт, мій гарненький хлопчику! Ти став гарнішим зранку? О, гадаю, став...
Лайно. Торт. Я заступаю кухонний острівець, щоб вона його не помітила.
— Я бачила його крізь вікно, — каже Кейт, не відриваючи погляд від Джексона. — Твоя матуся купила неправильний торт, любий? Так, купила! Так, купила...
— Ти ж любиш торт-морозиво! — захищаючись, кажу я.
— Звісно, люблю. Але не коли він розтанув.
— Не розтанув...
Проблема в тому, що цей торт-морозиво (який я насправді не збиралася купувати; я мала б уважніше прочитати опис на вебсайті, але Джексон рвався на вулицю) — завеликий для мого холодильника.
—Ми розріжемо його навпіл, — твердо кажу. — Тоді він влізе у холодильник. І люди його скуштують.
—Як скажеш, подруго. — Кейт встає і витягує з підставки ніж. Від його вигляду у мене всередині все стискається, лиш на секунду, але я зосереджуюсь натомість на Джексоні, який тягне до мене лапу у спробі дістати торт. — Але він лише для нас із тобою, — каже вона, розрізаючи його на мокрі шматки. — Бо Ґуннар несе ще один. Я щойно йому написала.
— О. — Я розриваюся між полегшенням і роздратуванням.
—Ми з’їмо його, коли ти завтра страждатимеш похміллям, — каже Кейт.
— Я не страждатиму похміллям, — зневажливо кажу я. (Цього разу я серйозно. Немає нічого дратівливішого, ніж чути від Кейт — яка щойно відсвяткувала п’ять років тверезості, встає о восьмій ранку, щоб займатися бісовою сонячною йогою, — що я страждатиму похміллям.)
—Мм-гмм. — Вона дивиться на мене. — 3 тобою сьогодні усе буде гаразд?
—Так. Гадаю, що так.
— Скажи лише слово, і ми одразу ж повернемося сюди. — Знаю.
Джексон підвиває, протестуючи, що йому не дали торта.
— Це не твій день народження, — твердо каже йому Кейт. — На твій день народження ти торт отримаєш. І ти це знаєш.
(Правда. На третій день народження Джексона, його перший зі мною та його тітонькою/хрещеною, ми вдягнули Віспер святковий ковпачок і приготували йому торт з арахісовим маслом. Потім він блював, але у мене було таке відчуття, що йому це здалось того вартим.)
— Ну, я дозволю тобі подбати про... це. — Кейт жестом показує на місиво, що було тортом, а тепер стало
вісьмома шматочками підталого морозива. — Підіймайтесь, типу, за десять хвилин? Я хочу бути впевнена, що метелик Джексона йому пасуватиме, перш ніж сюди прийдуть люди.
— Гаразд.
Вона стукає мене по носі вкритим морозивом пальцем.
—Ти зрозуміла. Гаразд?
Я витираю ніс.
— Зрозуміла. Підіймайся.
Тепер я живу у квартирі під квартирою Кейт, на другому поверсі будинку з бурого піщаника у районі Коббл-Гілл. Я покинула оселю Тріппа позаминулого січня, що було жахливим сірим часом, про який не хочу думати. Можна було вважати, що я буду втішена, знаючи правду, але я не була. Це наче прокинутись у світі, де говорять іншою мовою, наче дивитись у дзеркало і бачити обличчя когось іншого. Я будувала життя на фундаменті того, що думала, що сталося. Коли ж Кейт розповіла мені про Стеф, воно розсипалось. Я розсипалась.
Кейт відвезла мене до клініки, де вона лежала після «Багряного Різдва». Я пробула там три тижні. До того часу я усе ще не дуже розуміла, «хто така Шарлі» (у клініці завзято повторювали це: «Нам потрібно дізнатись, хто така тепер Шарлі»), але я знала, що залишатися з Тріппом буде неправильно. Він хотів іншого, навіть якщо я дозволила йому думати інакше. А я, як уже казала, й гадки не мала, чого хотіла. Він заслуговував на краще.
Досі вважаю, що це було найгіршим, що я коли-небудь зробила. Не порвала з Тріппом (це було жахливо, гірше, ніж із Джорданом, унікально та страшенно жахливо), а змарнувала усі ці роки його життя, а потім покинула його непоясненним чином, про що, звісно, написав The New York Times («Видавничий магнат і головна редакторка скасовують весілля»). Моя психотерапевтка з клініки, Джина, каже, що мені потрібно пам’ятати, що я була не в собі, зробила те, що змогла. Я заперечила, що Еліс була хвора, що Еліс усе ще заслуговує бути відповідальною. Але я теж, бо ламання психіки людей не можна виправдати.
А Тріпп не здавався. Це був шлях Ґудман-Вестів: якщо ти чогось хочеш, працюй над цим, і це здійсниться. Він місяцями вважав, що мене можна від цього відмовити, що достатньою кількістю квітів, листів і прогулянок з відвертими розмовами у Центральному парку мене вдасться завоювати знову, навіть якщо ми з Джуд й усі інші казали йому, що я — безнадійний випадок. «Ти гадала, що не хочеш нас, ще коли ми уперше зустрілися, — повторював він. — Я це розумів. Мені просто потрібно було потерпіти».
Я так і не сказала йому, що не вбивала Ді. Не було сенсу. Він усе одно мені пробачив, змішав нашу брехню разом і пообіцяв «залишити усе позаду». Це наполовину вбило мене: його непохитна віра в те, що, якщо він просто поводитиметься так, як слід, якщо пробачить, потерпить і дотримуватиметься курсу, з нами все буде гаразд. Я не просто розбила йому серце, а зруйнувала його світогляд. А я знала, на що це схоже.
Три місяці я залишалась у гостьовій кімнаті Кейт. А потім пара з квартири під нею виїхала, і було майже очевидно, що я житиму там. Якщо й без жодних інших причин, то щоб хоч показати Тріппові, що усе справді скінчено. Моя нова квартирка була маленькою та світлою, і я набила її речами, що дозволяли мені почуватися собою — фотографіями моїх рідних, старомодною друкарською машинкою, дивакуватими лампами, які я знайшла на блошиних ринках, — але вона усе одно була надто тихою, наче чогось бракувало. Я суворо сказала собі, що це не чоловік — і що я краща феміністка.
Одного вечора я розмовляла по телефону з Фелісіті, і вона спитала, чи викинути її сукню дружки. Я заплакала — плач дратує. Здавалось, не могла зупинитись, а вона стривожено повторювала:
— Не плач, не плач!
—Мені шкода, мій янголе, — хлюпала я носом. Ми тепер з Фелісіті розмовляли щодня, але зазвичай лише про її нового собаку Шість і Кейт. (Фелісіті любить Кейт. Вони так зблизилися під час її останнього візиту, що Кейт зве Фелісіті своєю «бонусною сестрою», а Фелісіті пищить від захвату.)
Повисла пауза.
— Коли я плачу, — сказала нарешті Фелісіті, — то знову почуватися добре мене змушує П’ять... чи Шість. Ти маєш завести собаку.
—Можливо, — сказала я.
—Точно, — переконано підтвердила Фелісіті.
Я розповіла Кейт, бо, ну, про це особливо не думала, і вона упродовж місяця щонеділі возила мене «покататися», що закінчувалось зупинкою у притулку для тварин. Це було жахливо, наче тебе змушують грати в бога. Я плакала, коли бачила довгі ряди собак у клітках. Всі вони жалісно скавчали, коли ми проходили повз, а я виводила Кейт звідти і вимагала відвезти нас додому. Але у п’яту неділю вона привезла нас на виїзну акцію з адопції, що не розбила мені серце — собаки здавалися сумними й худими, але принаймні грали на свіжому повітрі.
І там я помітила цього кістлявого коричневого песика з висячими вухами та крихітним ірокезом. Він сердито стояв осторонь.
—Хто це? — спитала я одну з волонтерок.
— О, цей хлопчина! — Жінка підхопила песика, який бурчав у відповідь, і простягнула мені. Я обережно взяла його, як ви могли б узяти туалетний йоржик. — Ми думаємо, йому близько двох років. Його покинули у коробці на узбіччі дороги. Люди такі жахливі, правда?