Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 57)

Я була розлючена на них. Я була розлючена на Керрол за думку, що ми усі можемо просто ковзнути назад у наше життя. Але найбільше я була розлючена на Кейт із Джорданом, на себе. Почала думати, що цього не позбутися. Що я буду у владі цього гніву, цього жару в грудях, доки застрягла там з ними.

Те, що я зробила пізніше, я зробила дуже обережно.

По-перше, я подалася на стажування. Не переставала використовувати своє ім’я, розповідати про те, що сталося, бо знала, що це привертатиме увагу. Дедлайн, який Керрол встановив для вибору стажування, давно минув, але на той час у мене було відчуття, що жодні правила Керрола мене не стосуються. Я отримала чотири співбесіди та дві пропозиції, тож погодилася на шестимісячне стажування у Chronicle, газеті, про яку мало що знала, але про яку люди говорили з пошаною.

Потім я пішла на зустріч із деканом. Була надто зайнята мріями про Джордана, щоб слухати правничі заняття, але усі знають, що американські навчальні заклади бояться позовів. Я, звісно ж, нічого не казала про позов. Але сказала, що не почуваюся комфортно у кампусі, хочу закінчити навчання дистанційно і для мого ментального здоров’я дуже важливо, щоб мені дозволили це зробити після того, що я пережила у Керролі.

Декан, звісно, погодився. Одразу ж.

Я мала намір попросити повернути мені частину грошей за навчання, але не зробила цього. Не була цілеспрямована. Але у мене залишалося ще достатньо «печивних грошей», щоб внести аванс за кімнату в чотирикімнатній квартирі у Вільямсбурзі, яку я обрала, бо вона була на іншому острові, але я могла їздити на метро у Chronicle. Троє дівчат, що там жили, теж були студентками магістратури, і я зібралася з духом, щоб їх зачарувати. Я ніколи не була особливо чарівною, а зараз, підозрювала, була геть непривітною. Але їх так приваблював мій акцент, що вони запропонували мені кімнату в перший же візит. Школа журналістики знайшла дівчину на моє місце у гуртожитку, заочницю Керрола, яка хотіла заселитися вже наступного тижня.

Кейт проводила весняні канікули у клініці, де вона знову перестала відповідати. (Насправді вона, мабуть, казала, що там не дозволяють телефони. Я не дуже слухала). Я не залишила їй записки. Я знала, що мала б, і збиралась це зробити, але не знала, що написати. «Я поїхала. Намагаюсь рухатися далі. Будь ласка, не спілкуйся зі мною». Врешті-решт я просто спакувала речі й поїхала. Багато людей на нашому поверсі бачили, як я іду. Вони їй розкажуть, переконана.

Останнім пунктом був Джордан.

Я мала зробити це віч-на-віч. З Кейт я не могла зв’язатися, навіть якщо хотіла, але Джордан був лише за п’ять хвилин пішки. Був моїм хлопцем. І стільки всього пройшов. Я ніяк не могла, не знаю, обмежитися повідомленням. «Привіт. Будь ласка, вважай це сповіщенням про наш розрив. Річ не в тобі, а в мені. P.S. Не приходь до моєї кімнати, бо налякаєш нову дівчину».

Я попросила його зустрітись зі мною у кав’ярні біля кампусу. Не надто цьому зрадів, тож я припустила, знав, що буде.

Він не знав.

Це було плутано. Я це усвідомлювала. Ні, я не кидаю навчання; так, я їду. Ні, я не повертаюся до Англії; так, я продовжуватиму вчитися. Ні, я не буду на заняттях. Я весь час намагалась перенаправити розмову на «нас», щоб покінчити із цим, але Джордан весь час ставив запитання: «Коли це ти подалася на стажування?», «Де ти житимеш?», «Ти, типу... впевнена?».

—Я впевнена, — відповіла йому.

Так, справді. Це було кумедно, бо раніше я ніколи не була рішучою людиною. Я приїхала до Америки спонтанно, заради бога, і лише тому, що батьки мене не відмовили. Але щодо цього була впевнена — не що це правильний вихід, а що це єдиний вихід. Я не могла уявити, як залишусь там ще на три місяці чи навіть ще на три дні. Історія для мене була вже написана, рішення ухвалене. Сумніватися не було сенсу.

—А як щодо нас, Шарлі? — спитав він. — Тебе і мене, маю на увазі.

Це була вона, та мить, якої я боялась, але відчувала лише полегшу. Бо це останній фрагмент, останній зв’язок з минулим, і, як тільки я його обірву, буду вільна. Жодної більше люті. Жодного болю. Жодного сидіння з ним у тиші, шкодуючи, що усе так сталося.

— Гадаю, для нас, можливо, усе скінчено, — сказала я.

Джордан відкинувся назад на стільці і втупився у флуоресцентний світильник.

— Ти розриваєш зі мною, — сказав він.

— Так.

Він перетравив це. У моїх грудях було трохи жалю, глибоко всередині. Але здебільшого, я відчувала полегшення.

— Шарлі... Я кохаю тебе, — говорив він, усе ще дивлячись у стелю. — Але ж ти це знаєш, так?

Я не знала, що сказати. Я це зробила, усе було скінчено. Мені хотілося просто піти.

— Мені шкода, — сказала я.

Він кивнув. На мене він не дивився.

—Я піду, — сказала.

—Розумію, розумію. — Він опустив голову. А потім підняв погляд на мене. Його очі блищали. Я відчувала потужне прагнення вибігти, просто забратися, піти.

—Сподіваюся, ти... Сподіваюсь, усе буде гаразд, — сказав він. — І ти завжди можеш мені подзвонити. Якщо захочеш.

Краще б він не був добрим. Так було б легше.

— Ти теж, — ніяково сказала я. — Бувай, Джордане.

Я не сумувала за ними. Абсолютно.

Знаю, що ви думаєте. Він був моїм хлопцем. Я кохала його. Вона була... Кейт. Я покинула їх саме тоді, коли була потрібна найбільше, і навіть не сумувала за ними?

Ну, заждіть. Я відчувала полегшу. Таку, що кайфувала від неї. Це як вода, коли в голові вже паморочиться від спраги, як тепла ковдра, коли замерзаєш.

Пізніше, коли я розповідала людям, що цілими днями була зайнята стажуванням, поки закінчувала магістерку — дивлячись записи лекцій по ночах, працюючи над завданнями до першої чи другої ночі, ставлячи будильник на шосту ранку, — вони сприймали це як свідчення моєї амбітності. Але вони помилялись. Я робила це не тому, що була амбітна. Я була амбітна тому, що знала, що, якщо перестану штовхати себе вперед, навіть на мить, мені доведеться повернутись. До школи журналістики. До того, що я зробила. До усього цього.

Озираючись назад, там це усе почалося.

Та зима здавалася нескінченою. Пізніше я дізналася, що усі зими в Нью-Йорку такі. Літа теж. Вони здаються безмежними настільки, що ти не можеш уявити, що колись вийдеш на вулицю, а там не буде пронизливого холоду чи задушливої вологості. Вони тривають надто довго, щоб дочекатися їхнього закінчення. Доводиться забути, що погода була колись якоюсь іншою. Це єдиний спосіб її пережити.

Але тієї першої зими я такого не очікувала. У Лондоні в лютому та березні вже теплішає. У Нью-Йорку стає лише гірше. Сніг тієї зими падав разів тринадцять, і після того ще кілька днів було майже неможливо пройти. Я була впевнена, що ризикувала життям щоразу, як спускалася тими обледенілими сходинками підземки. Вночі я вдягала під теплу ковдру два светри, бо мої сусідки хотіли економити на опаленні.

Це додавалося до відчуття, що кристалізувалося всередині мене тієї зими — думки, що усе це потрібно було просто подолати.

Одного дня у квітні — наприкінці квітня, потрібно додати, коли у Лондоні вже практично літо, — виглянуло сонце. Я йшла на роботу, коли відчула його. То був найгірший період мого життя, але я досі пам’ятаю цю мить. Відчуття нового тепла. Воно було простим. Прекрасним.

Я подумала: мені подобається це у Нью-Йорку. Він підштовхує тебе до самого краю, а потім обіймає. Мені подобалась думка, що я жила у місті колег-виживальників.

Того травня я закінчила магістратуру. На випуск не пішла.

Я звикла до цього. Вставати щодня, вмиватися, готувати сніданок знову і знову, весь час почуваючись підвішеною за мотузочки маріонеткою і якимось чином також людиною, яка смикає за ці мотузочки. Робота допомагала. Коли я працювала, то не мусила нічого вдавати, і що успішнішою ставала, то легше було за нею ховатися.

Коли я зустріла Тріппа, коли він сказав мені того першого вечора в будинку, що не почувався так, відколи його дівчина загинула, то подумала: «Я на це не здатна». Я подумала: «Я надто амбітна». А потім: «Ага, звісно, Шарлі, саме тому». Я взяла напій, який він мені запропонував, і спробувала вирішити, що робити.

Він був привабливий, цілеспрямований та уважний.

Але чогось бракувало. Ми наштовхнулись у розмові на важкі ділянки, виявили, що нам складно прочитати одне одного. Ми не йшли в ногу, не усміхалися розуміюче, не сміялися з одних і тих самих жартів. Наш зв’язок не був природним, інстинктивним — якими, на мою думку, мали бути стосунки.

Як це було з Джорданом.

Раптом це вразило мене, як щось дитяче. Думала, що мені потрібна радше споріднена душа, ніж товариш по команді. (Товариш по команді — Тріпп любив ці слова, вживав їх ще тоді). Він вірив у розбудову кохання, а не пірнання у нього стрімголов. Тріпп ставив про мене запитання й уважно слухав відповіді, а потім обрав мене — такою, як я була, стала, а не сукупність «я», що сиділи всередині мене, ніби лялька в ляльці.

Було щось романтичне, вирішила я, романтичне та задовільно доросле у виборі партнера, життя, втіленні цього у життя, замість падіння у кролячу нору бозна-куди. Це заспокійливо нагадувало мені мою роботу, винагороду та задоволення — більше, ніж я заслуговувала, — які я там знайшла.

Це нагадувало мені, що я щось контролюю.

«Ти теж став для мене особливим», — сказала я.