Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 56)

— Ну... — Вода плюскоче ще трохи.

— Знаю. Самооборона. Але це все одно була моя провина. — Я прикушую зсередини щоку, поки не відбуваю смак крові. — Еліс скоїла те, що скоїла, через відмову Джордана. Через мене. Напередодні, на святковій вечірці я поцілувала його, бо вона дивилась... — Це надто важко, навіть зараз. — І я ігнорувала тебе. Коли ти казала, що між ними було щось дивне. Що у ній було щось підозріле. — Я не зважала також на інші сигнали: Еліс намотувала кола біля моєї спальні, намагалася стежити за Джорданом через GPS; її колишнього хлопця таємничим чином знайшли мертвим з передозом від наркозалежності, про яку ніхто не знав. — Я не мала цього робити. Вона ж убила лише одну людину, ти колись думала про це? Лише Майкла. А я вбила двох.

Мовчання.

—Є ще дещо. — Я зосереджуюся на кислотному смаку крові. — Під час вечірки «Шампанське й кайданки»... Ти тоді думала, що упала зі сходів, і, клянуся, я теж так думала, увесь цей час, але тепер, коли я знаю, що зробила з Еліс, гадаю, я... — Ковтаю слину. — Зіштовхнула тебе.

Чую плюскіт води, шум, коли Кейт виходить з ванни. Чутно шурхіт, а потім вона стоїть там у своєму халаті. Дивиться на мене.

У моїй голові зблискують слова: «Мені шкода. Мені так шкода».

—Я можу піти, — натомість кажу.

— Ох, люба. — Усе ще стоячи, вона бере мене у свої обійми. Краплі з її мокрого волосся стікають моєю шиєю. — Я перечепилася з тих сходів сама, ти, ідіотко. Ти взагалі пам’ятаєш, скільки я раніше пила? Ох, Шарлі.

Хочу розридатися у її щільний мокрий халат, як дитина, але не можу. Вона має зрозуміти.

—Знаю, що ти не хочеш думати, що я скривдила тебе, але ж я зробила з Еліс те саме, точно те саме...

—Тихше, тихше. — Кейт, мабуть, не чула, бо вона усе ще гладить мене по голові. — Ти це пам’ятаєш? — раптом питає вона. — Як виштовхнула Еліс?

—Так. — Я не плакатиму. Кейт, тут жертва не я. — Усе це трохи розмите, але я... Я знаю, що сталося. — Там не було більше нікого, хто міг би відчинити те вікно. Нікого, хто міг би її вбити. Її останні слова: «Не треба, Шарлі, будь ласка...».

—Дев’ять років, — каже Кейт приголомшеним голосом.

—Я знаю.

— Слухай мене, Шарлі. — Вона відхиляється назад. — Ти їх не вбивала. Еліс та Ді. Ти цього не робила.

Я опускаю голову.

— Знаю. Самооборона. Я розумію. Просто...

— Ні. Ти не штовхала Еліс. — Її голос ясний, як дзвін. — Це зробила Стеф.

Спочатку Кейт думала, що це їй, мабуть, наснилося. Поліція сказала їй, що Еліс вистрибнула, що я бачила, як вона це зробила. Вона пам’ятала проблиск, образ — Стеф стоїть з рукою на засувці. Але Кейт втратила забагато крові, а усі постійно казали, що Еліс сама стрибнула назустріч смерті: рідні Кейт, преса, поліція, навіть я.

Минали роки. Кейт не надто багато про все це думала. У лікарні вона бачила стільки дивних снів, що ті вже зливалися воєдино. Бачений нею образ, та мить, повністю зникли.

Тобто — поки Стеф не заговорила про фільм.

Спочатку Кейт не могла зрозуміти, чому Стеф раптом захотіла перетворити найгірший день їхнього життя на справжнісінький балаган. Стеф ніколи не виявляла особливого інтересу до розмов про нього, не лише з Кейт, але й з усіма: кілька інтерв’ю з Аароном, коротка згадка на шоу, та й усе. Але тепер вона постійно торочила про те, щоб усе з’ясувати, і мала цей сяючий, трохи божевільний погляд. Кейт гадала, чи не займалась вона самолікуванням, аддералом чи ще чимось.

А потім прийшли зауваги зі студії. «Нам дуже подобається, — сказали там, — але ми не можемо показати її стрибок». Вони нервували щодо драматизації суїциду: це піднесе рейтинг до R, потенційно вимагатиме попередження про чутливий зміст.

«Ми не вирізатимемо його» — відповіла Стеф.

Студія тиснула. «Ми отримаємо негативну реакцію, — сказали там. — Хвилю суїцидів серед вразливої молоді. Але вразлива молодь це не побачить, якщо фільму присвоять рейтинг R».

Стеф погрожувала знайти іншу студію.

Там запропонували компроміси. «А якщо у потрібну мить камеру від неї відведуть? Що як останнім кадром буде розчахнуте вікно? Що як ми, що як...

Стеф сказала: «Або ми показуємо її стрибок без дурні та обхідних маневрів, або я знайду студію, що поділятиме моє бачення».

Кейт не могла цього зрозуміти. Стеф не була притаманна педантичність щодо деталей. Вона була чіткою, вимогливою, але не проблемною, а прагматичною, завжди була. Студія, з якою вона працювала, була найкращою та найбільшою у галузі. Саме тому Стеф хотіла їх залучити насамперед. Якщо вони відмовляться від цього проекту, інші великі студії будуть хвилюватися. Стеф це знала.

Кейт це муляло. Вона знала свою сестру. Щось тут було не так.

Кейт товаришувала з Аароном, відколи він узяв у неї інтерв’ю для своєї книжки. Це було єдине інтерв’ю, яке вона колись давала, і їй сподобалось, якою вийшла книжка. Вона довіряла йому. «Це лише один зі бзиків Стеф, — сказав Аарон, коли Кейт його спитала. — Вона весь час питала, як я напишу про смерть Еліс, хотіла прочитати цей розділ, як тільки він буде готовий. Господи, у неї було стільки записів».

Отоді Кейт і почала згадувати той вечір. Згадала той проблиск. Стеф вовтузилась із засувом вікна.

Але ж я сказала поліції, що бачила, як Еліс вистрибнула.

Якщо тільки... Я не збрехала заради Стеф.

Але ми зі Стеф не були навіть подругами.

Кейт принесла на квартиру Стеф їжу на виніс.

У мене такий дивний спогад про той вечір, — сказала вона сестрі.

Ти втратила багато крові, — сказала Стеф.

Я пам’ятаю, як ти відмикала вікно.

Відмикала вікно?

— Так.

Стеф нічого не сказала, а просто встала і почала збирати посуд, і тоді Кейт зрозуміла.

— Це ти її виштовхнула?

Втупившись у холодильник, Стеф зупинилася.

Так, — відповіла вона.

— Чому?

Тобто, чому? Вона намагалася тебе вбити. Я думала, ти померла.

—Але Шарлі сказала, що вона вистрибнула.

— Шарлі взагалі була непритомна. Коли я туди прийшла, ви усі лежали безтямні.

Кейт не одразу це перетравила. Вона не могла нікому розповісти, навіть своєму психотерапевту, бо саме так Кейт опрацьовувала події, проговорюючи їх. Але вона багато думала про те, що сталося задовго до того, ще у школі. У п’ятнадцять років Кейт буквально за одну ніч стала популярною, коли у неї виросли груди, і вона вдавала впевненість у собі, залишивши позаду тихих, непримітних дівчат, з якими товаришувала із часів середньої школи, — не зовсім парій, але точно не популярних. її колишні подруги ширили плітки: Кейт смокче члени, мов цукерки; у Кейт були чотири венеричні хвороби. Популярні дівчата влаштували їй холодний прийом. Коли на святкуванні шістнадцятиліття трьох колишніх подруг Кейт накачали наркотиками, й одну так сильно, що їй довелося робити промивання шлунка, вони клялися, що винна Кейт.

Кейт винна не була. Але вона знала, хто був. Вона позичила один з клатчів Стеф і знайшла у ньому дві порожні баночки. Стеф місяцями бачила щодня після школи її плач. Але ніколи її не втішала, жодного разу. Вона здавалася радою позбутися галасливих подружок Кейт і їхніх нескінче-них базікань. Проте знайшла спосіб поквитатися.

Коли Кейт спитала її про події в кабінці, вона відповіла чесно. «Так, це прикро, що там опинилася Ді. Але це не моя провина».

Стеф сказала: «Ні, Шарлі нічогісінько не знала. Вона ж, типу, була непритомна. Еліс навіть кликала її на допомогу, типу, “Шарлі, будь ласка” та “не треба”. Це було останнє, що вона сказала: “Шарлі, будь ласка”, викрикувала ім’я Шарлі — але Шарлі не поворухнулась. А коли вона отямилась, я крикнула їй: “Еліс вистрибнула. Еліс вистрибнула з вікна”. Вона, як папуга, повторила це потім копам».

Стеф сказала: «Я сподівалася, що вона поїде з міста, назад до Лондона чи ще кудись. Не хотіла, щоб вона тут крутилася. Не довіряла їй. Не хотіла, щоб вона відчувала провину і казала: «Слухайте, я збрехала». Тож я накрутила кількох репортерів, щоб вони побігали за нею, попросила подругу з Vanity Fair трохи пополоскати їй мізки. Але це не спрацювало. Вона оскаженіла, прийшла до мого кабінету і погрожувала мені. Була на диво перелякана. Потайлива. Тоді я й подумала, що можу цим скористатися».

Вона сказала: «Звісно, я почуваюся погано, Кейт. Але не я почала усе це лайно, а Еліс».

Цікаво, що це не змінило стосунки Кейт з її сестрою. Це точно не зблизило їх, але й не вбило між ними клин.

«Ти б зробила для мене те саме», — пожартувала Стеф.

 

Тоді

 

Було розуміння, що, як тільки усе запрацює знову, преса піде. Але коли ми вступили в середину лютого — місяця, що був таким холодним (я не очікувала), з якимось пронизливим холодом, що здавався особистим — журналісти були гірші, ніж колись. Розслідування прокурора штату затягувалося, щодня з’являлися нові заголовки: «Слідчі визначили часові рамки “Багряного Різдва”». «Нова теорія щодо мотиву доньки Моррісона Вінтера». «Університет Керрола заперечує ігнорування сигналів». Нові й нові.

Не треба бути журналістом, щоб знати, що над схожим інцидентом неодмінно повисає великий знак питання — навіщо вродливій перспективній молодій жінці це робити? — допоки хтось не пояснить. Але навіть коли розслідування прокурора штату вийшло зі своєю версією «встановлення подій 24 грудня», відповідей не було: «Через зумовлений горем психоз, — припускали вони, — поєднання рецептурних ліків і заборонених препаратів, недіагностоване психічне захворювання». (Ви серйозно?) На його прохання, Джордана вони не називали, тож звіт породив ще більше домислів про її мотив, головну мішень. Це Кейт? Я? Хтось, хто навіть не був там?