Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 55)
І це лякало мене: візуальне підтвердження того, як я заплуталась.
Бо через що мені в біса було злитися? Це ж була моя провина, усе це. Джордан був жертвою. Це казали в усіх репортажах. Кейт теж була жертвою: людиною, що опинилась не в тому місці і не в той час. Ді, Майкл, Сальваторе — вони усі були жертвами. Навіть Еліс, хоч я була єдиною людиною, яка це знала.
Проте, коли я була з ними двома і навіть коли ні, то лютувала: «Джордане, ти мав мені розповісти. Джордане, ти мав не дати цьому статися».
Та «Кейт, ти не мала її провокувати. Запалювати сірника. Так, ти не знала, що там був бензин, — але ти все одно запалила той довбаний сірник».
«Джордане, ти мав сказати, що там був бензин».
Зараз
Коли з’являються новини, ми разом. Сидимо на дивані Кейт разом з Віспер, що розташувалась між нами.
— От лайно, — похмуро зауважує Кейт, дивлячись у телефон, і перемикає канал на КВС.
—І сьогодні, — каже чоловік у дощовику, — у нас є звинувачення, що загрожують кар’єрі колишнього сенатора від штату Луїзіана та кандидата у губернатори Бріґґса Моррісона Вінтера...
Камера обертається і я завмираю, стискаючи пальцями ділянку хутра Віспер. Репортер стоїть біля школи журналістики Керрола, будівлю за ним обвиває плющ, що був там десятиліттями. Злегка дощить, репортер накидає каптур.
—Ці звинувачення, що надходять від репортера Chronicle Тоні Лью, зосереджені на сумнозвісному інциденті, відомому як «Багряне Різдво», що стався майже десятиліття тому. — Він жестом показує вгору на будівлю. — Коли міс Моррісон Вінтер схопила ніж з кухні одинадцятого поверху, відомого студентам як «навчальний поверх»...
—Кейт, — кажу я у паніці, починаючи покидати своє тіло.
— Що? От лайно. — Бачачи моє обличчя, Кейт вимикає звук. — Агов. Шарлі. Дихай, гаразд? Вдих. Видих. Нумо, ти можеш краще. Отак. Просто дихай.
Дихаю. Намагаюся.
Вона тягнеться через Віспер і бере мене за руку.
—Тримайся за мене, — владно каже вона, вмикаючи звук.
— ...закінчення десятиліття запитань про те, чому міс Моррісон Вінтер, якій було на час убивств двадцять чотири роки, вчинила це посеред роботи над отриманням магістерського ступеня. Багато працівників офісу містера Моррісона Вінтера, включно з його колишнім керівником штабу, заявляють, що тодішній сенатор підкуповував, залякував або якось інакше тиснув на представників місцевої та федеральної влади щодо вияву кримінального та психіатричного минулого його доньки...
Вільна рука Кейт обвиває Віспер, яка невдоволено нявчить і зістрибує з дивана.
— ...описуваного Лью як «явно червоні прапорці», включно із чотирма арештами за дрібне переслідування і ще двома за тяжкий напад за вісімнадцять місяців до вступу міс Моррісон Вінтер до Університету Керрола. Працівники офісу, у яких Лью взяв інтерв’ю, описують тривалу кампанію з метою приховати докази того, що колишній сенатор змушував місцеве управління поліції знімати звинувачення з його доньки, на додачу до того, що Лью називає «умисним ігноруванням» психіатричних рекомендацій. Містера Моррісона Вінтера, відомого професійного політика, якого вважали одним з головних кандидатів на близьких виборах губернатора штату Луїзіана, тепер звинувачують не лише у втручанні у федеральне розслідування...
Картинка, слава богу, перемикається зі школи журналістики на зображення батька Еліс, який прокладає собі шлях крізь купу камер. «Будь ласка, будь ласка», — каже він, і якби не те, що він робив, я б майже відчувала до нього жаль.
Не брехав, зауважте. Це вже моє.
Тоді
— Є люди, — сказав Бріґґс Моррісон Вінтер, — які б воліли назавжди мене спекатися. Ладні говорити: «Як ти можеш служити своїй громаді, знаючи, що твоя донька злетіла з котушок?» — Він дозволив собі трохи помовчати. — Цим людям я б відповів: «Я тепер краще, ніж колись знаю, хто я. Чого я можу і не можу досягти. Я не міг, — і він залився слізьми, нібито щира мить, що раніше могла б для мене щось означати, — передбачити, що мою доньку, мою любу дівчинку, світло нашого життя, вразить психоз». — Він говорив про хлопця Еліс, який помер у мотелі в Атлантик-Сіті. — Що вона скоїть те, що залишиться... незбагненним». — Його грубуватим обличчям котиться самотня сльоза, помітна навіть на екрані мого ноутбука з низькою роздільною якістю. — Я можу продовжити свою роботу. Хоч я більше не буду вашим сенатором, я буду боротися за вас. Продовжуватиму стежити, щоб навіть перед загрозою психічних захворювань, цього найтемнішого з темних місць, ви та ваші рідні були захищені. Були в безпеці.
Вогнепальна зброя. Він мав на увазі вогнепальну зброю.
Вчинок Еліс, як виявилось, став для нього знахідкою. Політично, маю на увазі. Він вже був не черствий сенатор-законник, а згорьований батько. Не представник еліти округу Колумбія, а людина, яка скромно прагне запобігти новим стражданням. Бріґґс, звісно, ніколи не подавав це так, що, якби у Керролі був хороший хлопець із пістолетом, більшість жертв досі були б живими, але його приховане послання — це був удар під дих: «Я усім ладен пожертвувати задля вашої безпеки». Деякі опитування показували, що американці відчували привабливість цієї позиції, що політика Бріґґса щодо володіння вогнепальною зброєю не здавалась політиканською. Зрештою, він більше не був політиком: у своєму другому житті Бріґґс став речником Національної стрілецької асоціації, радником президента-консерватора, улюбленцем Fox News. І там було також ще одне послання, приховане у кожному монолозі про озброєння вчителів і захист американців: «Хто ви такі, щоб відбирати у згорьованого батька роботу його життя?».
Батьки Майкла намагалися. Вони пішли на CNN, шоу Стеф, бісового Такера Карлсона. «Більше зброї означатиме більше насильства, — казали вони. — Ця людина наживається на нашій трагедії, вбивстві нашого сина, щоб проштовхнути порядок денний, який покінчить з новими життями». Але це було так огидно: гострі запитання Такера, смертельні загрози, теорії змов. Урешті-решт вони пішли, і газети продовжували вільно висвітлювати постать Еліс.
Вони зачаровані нею. Не лише тому, що вона була вродливою донькою Бріґґса, а й тому, що це, вочевидь, рідкість, коли жінки йдуть на «серію вбивств». (Я цю фразу не вживала, я була там, але ніхто мене не питав). Там були нескінченні відео, які вони могли видруковувати та прокручувати на повторі: знята на камеру робота Еліс під час стажування; кадри з татом на його політичних подіях; усе з її сторінки на фейсбуці, що протрималася кілька днів, перш ніж офіс Бріґґса зумів її закрити. Найчастіше вони використовували фотографію з одного з її стажувань: Еліс усміхалася на камеру, відкинувши голову так, що це здавалося кокетливим: «Правда, ти хочеш знати, що я думаю?».
Ді вони згадували мало. А коли згадували, то висмикували фрази з її некролога —Дхія Алувалія, старанна студентка, любляча донька — і вкидали їх у свої статті майже зарозуміло, наче нагадували читачеві, що має значення. Ді, яка ніколи не побачить двадцять сім; Ді, яка була єдина небіла кандидатка на докторський ступінь у її програмі; Ді, яку ніколи не описували якось інакше, ніж віддану та працьовиту, наче вона була якимось домашнім улюбленцем. До розслідування, до бажання Стеф усе прояснити, їхнім виправданням для підтримки тяглості нашої історії завжди була Ді, яка заслуговувала на справедливість.
Ді заслуговувала бути тут. А вона не була. І цим, я гадала, усе сказано.
Зараз
— Гадаєш, — гукає Кейт з ванної за кілька годин, — це б щось змінило?
Мені не треба питати, що вона має на увазі.
—Ні, — кажу я достатньо гучно, щоб вона мене почула. Кейт любить поговорити під час того, що називає своїм «щовечірнім відмоканням». Її голос відлунює серед кахлів ванної, тоді як я лежу поряд, у своїй спальні (гостьовій кімнаті Кейт).
—Як ти знаєш? — чую я плюскіт води.
Я ковтаю. Звикаю говорити про це.
— Гаразд, гадаю, це б щось змінило. Для преси. І там би розповідали не про сумну гарячу дівчину, що раптом здуріла. А про... — я думаю про це, — тупого білого чоловіка, що ігнорував усі сигнали й отримав купу вбитих людей.
Кейт хихоче.
— Гадаєш, це не могло б лишитися непоміченим? В Англії що, історію не вчать?
Всупереч собі, я усміхаюся.
— Принаймні увага була б прикута до нього. Не до нас.
— Так. — Плюскіт води. — Гадаю... мені б це допомогло. — Вона здається задумливою. — Мати простір, куди вилити свій гнів. Розумієш, про що я?
— Ти була зла? — питаю я, перш ніж встигаю себе зупинити. Господи, звісно, вона була зла. Я просто надто молода і надто зосереджена на собі, щоб це бачити.
— О, так. — На секунду повисає мовчання. — Я була не найбільшою фанаткою, знаєш, себе. Навіть до того. Це здавалось найвищою... карою, гадаю? Тріпати язиком, поки хтось мене не стулив. — Вона ледь сміється. — Я розповідала цю історію стільки разів. Для анонімних алкоголіків, знаєш. Це був мій поворотний момент, вони змушують тебе про таке говорити. І врешті-решт хтось спитав: «Чому ти розповідаєш це так, наче ти була причетна? ». Але там не було кого звинувачувати. Принаймні нікого живого. — Плюскіт. — Бріґґс був би хорошою мішенню.
Я змушую себе подумати про це.
—Для мене... це б нічого не змінило. Того, як я почувалася. Знаючи, що вбила людей, хай яка причина... — Я не бачу обличчя Кейт. Це полегшує ромову. — Ніщо б не допомогло. «Ніщо й ніколи не допоможе».