Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 54)

— Зараз я просто не можу. — А потім починає пакуватися знову, цього разу швидше.

Це здається неправильним.

Зовсім неправильним.

— Це ж твій дім!

—А куди ти підеш, — каже він. Це не питання. — Не схоже, щоб ти мала якісь... — Він зупиняється. Це вже надто далекий закид.

—Хай краще я буду тим, хто піде. Будь ласка. — Я хапаю власну валізку для вихідних від L. L. Веаn (це подарунок від Тріппа на нашу третю річницю, гадаю, набір для пари; я ніколи не вітала цього у Тріппі, як він хотів, щоб я поділяла його захоплення) і починаю навмання кидати туди одяг. — Будь ласка. — Мені нестерпна думка залишатися тут, у цьому будинку, що такий жахливо Тріппів, без Тріппа. Мені нестерпний цей будинок, і крапка. — Я не можу тут залишатися. Не хочу.

На щастя, він відходить від своєї валізки.

— Чудово. Чудово. — Він проводить рукою по волоссю. — Слухай, не поспішай. Не квапся. Залишися сьогодні тут, якщо хочеш. Я спатиму в гостьовій кімнаті. Ти ж перестелила після Лів і Фредці... — Він уриває себе. — Не зважай. Мені байдуже. — Він хапає спортивні

шорти і задкує з кімнати. — Я... ми поговоримо. Мені лише треба... — Він хитає головою.

— Я розумію, — кажу.

Він знову хитає головою, а потім іде. Я продовжую кидати одяг, будь-який, у валізку. Я маю піти. Мені байдуже, якщо я щось забуду. Куплю потім нове...

Але Тріпп має рацію. Куди я піду?

Тільки я знаю. Звісно, знаю.

Чекаю, поки Тріпп зайде до гостьової кімнати, щільно зачинивши за собою двері, а потім виходжу в коридор і знімаю слухавку стаціонарного телефона. Набираю номер, який Кейт нашкрябала на пошарпаному папірці, і чекаю, щоб вона відповіла.

 

ДВАДЦЯТЬ СІМ

Зараз

 

Перші кілька днів після того, як Кейт відвозить мене до своєї квартири у районі Коббл-Гілл, я просто сплю.

Її кішка Віспер швидко дізнається, що я найменш рухлива тепла річ у квартирі, і влаштовує собі кубельце у вигині мого сплячого тіла. Я прокидаюсь у наповненій світлом гостьовій кімнаті Кейт з рукою на Віспер, і засинаю під її розмірене похропування.

Кейт приносить мені супу й чаю з молоком, наче я — якась людина з інвалідністю з вісімнадцятого століття. (Вона також приносить котячу м’яту, щоб виманити Віспер назад до себе, але кішка не йде). Кейт каже, що я можу залишатися, бути скільки захочу, що вона відвезе мене назад до Тріппа, коли я буду готова, але я почуваюся роз’ятреною і позбавленою кількох шарів шкіри, ніяк не схожою на жінку, яку Тріпп кохає, кохав, не знаю, а тому продовжую казати: «Ще ні, не сьогодні, мені потрібно більше часу».

Я також продовжую казати: «Пробач. Мені так шкода».

—Дякую, — говорить вона, — але, будь ласка, припини це?

— Гаразд, — відповідаю, кладу долоню на рожеве черевце Віспер і повертаюся до сну.

Кейт тепер інакша, але й водночас та сама.

Тоді вона була уся з бравади й бурі. Зараз у ній є легка впевненість, відчуття задоволеності, коли вона порається у хаті, розмовляє з рослинами та Віспер. Майже не скажеш, що вона — близнючка Стеф. Стеф — з її гострими, як лезо, вилицями та блискучим темним волоссям; Кейт — з округлими формами та безладним білявим кубликом. У них однакові іскристі зелені очі, але там, де Стеф тверда й зосереджена, Кейт — тепла та помережана зморшками від сміху.

(Що змушує її сміятися найбільше? Похмурі жарти про час, коли її вдарили ножем. Я звикаю до цього. Здебільшого.)

Вона не здається сердитою, принаймні я цього не бачу. Атакож здивованою. Нова Кейт — м’яка там, де стара була драматичною, приймаючи те, де вона колись була тривожною.

— Я вже змирилася з тим, що ти для нас втрачена, — зізнається вона. — Тому знайти тебе у вестибюлі будинку Стеф, з усіх можливих місць? Це був доволі неймовірний сюрприз.

— Неймовірний сюрприз? — кажу я. — Спроба вбивства?

Вона лише закочує очі. (Коли я розповіла їй про мафіни, Кейт засміялася. Засміялася. «Ти? — заторохкотіла вона. — Ким ти себе вважаєш, Джеймсом Бовдом? Швейцар хіба не бачив тебе? Крім того, гадаєш, ти б змогла просто собі дивитися, як вона помирає? Ти б знайшла її епіпен і сказала, що то був нещасний випадок».)

Стара Кейт зараз би вже вимагала повного звіту про останні дев’ять років. Але тепер вона більш розслаблена, більш готова дозволити чомусь залишатися несказаним. Ми розмовляємо, та лише по кілька хвилин щодня, зазвичай коли вона готує вечерю чи мокне у ванній (нова Кейт бачить сенс в особистих кордонах не більше, ніж стара.)

— Що ти робила сьогодні. Спляча Красуне? — питає вона.

— Зависала з Віспер, — відповідаю я. Або: — Ще трохи спала.

— Заздрю, — каже вона. Або: — Тобі це поперчити?

Але вона — усе ще Кейт. І я відчуваю, що їй кортить спитати.

 

Тоді

 

До середини січня було багато розмов про «відновлення нормальності» та «встановлення рутини». Частини школи журналістики знову оголосили відкритими для роботи (однак не навчальний поверх; керівництво вирішило знести внутрішні перегородки й перетворити його на бібліотеку), і заняття почалися знову — цього разу у бізнес- та медичній школах. Джордана виписали з лікарні, кімнату Ді вичистили, Кейт повернулася до гуртожитку. Усе стало так, як колись, і з якоїсь причини від цього було гірше.

Я з нетерпінням чекала початку занять. Не тому, що думала, що все повернеться до норми — не така була дурна. Атому, що це б дало мені щось робити, кудись іти. Людей, з якими можна говорити, можливо, навіть про те, що не було «Багряним Різдвом» (тоді його вже усі так називали). Але того першого дня наприкінці січня, сидячи в аудиторії і слухаючи, як декан говорить про «рух уперед», з Кейт з одного боку та Джорданом з іншого, я усвідомила: це було гірше, ніж щось втратити. Вимушено вдавати, наче це було досі там, я маю на увазі.

(Що було тупо, гадала я. Подивись на Кейт. Подавись на Джордана. Подивись на родину Ді, Майкла. Яке право я мала почуватися так, наче щось втратила? Я це спричинила. Я розіулювала зі своїм хлопцем перед дівчиною, яка це втрачала. Я дозволила своїй найкращій подрузі підштовхнути її до переломного моменту. Я виштовхнула цю дівчину з вікна одинадцятого поверху. Інша дівчина загинула через мене. А я мала нахабство відчувати жаль до себе?)

Це здавалося смішним — повернутися до розмов про джерела та способи подачі інформації. Але я очікувала цього. Чого я не очікувала, що здавалось найгіршим з усього, — це те, що я більше не знала, як бути з Кейт та Джорданом. Кейт, бо вона була Кейт, ледь це помічала («Вище ніс», — підбадьорювала вона мене, а потім одразу ж поверталась до теревенів), але я розуміла, що Джордан теж не знає, як бути зі мною. Він втратив частину своєї відкритості, дивакуватої впевненості, а я тільки починала усвідомлювати, що втратила. Ми весь час намагались повернути цю злагоду, цю дурну милу хімію, яку колись мали, але не могли.

Могло б допомогти, якби ми про це поговорили. Але ми не говорили, не зовсім. Що було абсурдним, бо усі інші тільки про це й торочили. Люда, яких ми навіть не знали, витріщалися на нас, коли ми йшли кампусом. «Привіт! — життєрадісно казала Кейт, махаючи їм, наче королева. — Так, це я!» Але Джордан опускав голову і дивився в землю. «Тихше», — благав він Кейт.

Дивним було те, що у нас було багато сексу. І він був не поганий; насправді він був кращий, ніж той, що у нас був раніше. Але це змушувало мене почуватися... брудною.

Не тому, що секс був якимось брудним, а тому, що нагадував мені про те, як я почувалася, коли відключилась: первісною, наелектризованою. А також тому, що я знала, чому ми все одно продовжували ним займатися, навіть якщо лікарі Джордана особливо застерігали цього не робити. Секс був єдиним способом, яким ми могли достукатися одне до одного. Раніше він був доповненням до наших стосунків — бонусом до усіх розмов, обіймів і сміху. Тепер він був єдиним способом, яким ми могли зв’язатися, що не здавався натягнутим, вимученим і, не знаю, пасивно-агресивним.

Це була частина, в яку я зовсім не могла повірити. Що ми обоє були такі злі одне на одного.

Ну, це була радше теорія, що Джордан був злий на мене. Він не був недоброзичливий чи грубий — він був Джордан, заради бога, — але між нами відчувалось якесь напруження. Він не дивився мені в очі. Спочатку я думала, що він просто нервує, але з плином тижнів усвідомила, що це було щось більше. Одного разу він бовкнув: «Чому ти не приходила до мене у лікарню?». Я намагалася пояснити йому, що приходила, а він сказав: «Раз чи два прийти не рахується, Шарлі». А я не хотіла виправдовуватися чи звинувачувати його рідних, тому просто знизала плечима. Раніше я б сприймала це з високо піднятою головою: «Ти злий на мене? Як я можу це виправити?». Але тепер не спитала, а він більше нічого про це не казав, геть нічого. І ми проводили час, мовчки дивлячись разом телевізор, наче стара подружня пара, яка мала розлучитися ще багато років тому.

Головною причиною, чому я не поставила ці запитання, — і цієї частини я соромилась найбільше — було те, що я відчувала злість на нього.

Такий гнів був д ля мене новим. Я ніколи не розуміла людей, яким було складно «управляти гнівом», які дозволяли одному почуттю контролювати їхнє життя. Тепер я знала: він контролює тебе. Він живе всередині тебе. Кричить, щоб його випустили — садиш ти тихенько у класі чи дивишся кіно. Іноді у дзеркалі я кривила обличчя у мовчазному дикому крику, щоб просто мати куди виплеснути це почуття.