Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 53)
—Гадаєш, — питає Тріпп, — вони можуть нам допомогти?
—Допомогти із чим? — Я усе ще причмелена від минулого, мозок наче пересох.
— Кейт, вона ж сестра Стефані, — каже Тріпп дуже тихо. — Якби Стефані щось знала, я впевнений, що вона б...
«Я хочу знати, що сталося, — сказав він Стеф. — Що було приховано».
Кейтз Ґуннаром зрозуміли. Коли я пояснила. Принаймні начебто.
«Я заслуговую знати», — сказав Тріпп.
Він справді заслуговує.
—Мені треба поговорити з тобою про дещо, — кажу я.
— Звісно, люба. — Тріпп зачиняє за нами передні двері. — Відкоркуймо чудове...
У цьому немає логіки чи передбачення. Я просто не можу більше за це триматися.
—Я збрехала тобі. Збрехала усім. Те, що, за моїми словами, сталося під час, — я змушую себе це сказати, — «Багряного Різдва», несправжнє. То була усе моя провина і...
—Люба. Люба. Зроби вдих. — Тріпп бере мене за небинтовану руку. Ми усе ще стоїмо у передпокої, і моєї шиї торкаються кінчики листя пальми. — Я знаю. Я маю на увазі, не знаю, але розумію, що з тобою щось відбувалося. Ти можеш усе мені розповісти. Ми — команда. Завжди будемо...
— Я їх убила!
Тріпп фиркає. Він справді фиркає.
— Шарлі — ні. Пробач, я не хочу від цього відштовхуватись і знаю, що ти почуваєшся відповідальною, але лише тому, що зустрічалася з хлопцем, який...
— Hi. Hi. Ти повинен вислухати. Я розповіла поліції, що бачила, як Еліс вистрибнула з вікна. Я не бачила, як вона вистрибнула!
Тріпп видає язиком заспокійливі звуки, наче я дитина.
—Шарлі, ти була...
—Послухай мене! Я вбила її!
Це його зупиняє.
— Ось чому я збрехала. Так? Вона не вистрибнула, я вбила її, а Ді загинула через мене, я завжди підозрювала, але просто не могла згадати, а потім ми з Нур провели це опрацювання травми, і я...
Тріпп підіймає вільну руку.
— Зажди. Гаразд? Просто зачекай.
Я чекаю.
— Що ти маєш на увазі, — каже він, — як ти її вбила? — Він трохи відсувається, майже непомітно. — Еліс Моррісон Вінтер? Вона не вбила себе?
— Ні! Вона напала на них, а потім я виштовхнула її з... — Мій голос згасає.
Тріпп хитає головою.
— Це не має жодного сенсу. Навіщо тобі це робити? — Раптом його погляд проясняється. — Вона напала на тебе?
— Не знаю, — нещасно кажу я. — Я пам’ятаю лише звук, який видало вікно, коли я його відчинила. Воно застогнало, типу того, і я пам’ятаю, що стало луже холодно, а вона сказала: «Не треба, Шарлі, будь ласка».
Лагідно і твердо, він розплітає мої пальці від своїх.
—Ти хотіла її скривдити? Ді, я маю на увазі.
—Ні! Вона була моєю подругою! Я любила її, — белькочу я, навіть якщо це теж брехня, бо я не любила Ді, вона мені просто дуже подобалась. Я хотіла бути трохи схожою на неї, як на старшу за мене вожату табору. — Я не бачила її повідомлення, і гадки не мала, що вона йшла, я...
—Вона йшла? — Вираз його обличчя неможливо прочитати. — Щоб... побачитися з тобою?
Це повертається до мене.
«Я так насправд і й не дізнався нічого конкретного про той вечір, — сказав він. Коли розповідав мені про неї. — Ми планували повечеряти, а вона не з’явилась, а потім я побачив новини...»
Немає більше сенсу брехати.
— Вона... вона хотіла привітати мене...
— Ось чому ти не підтримуєш зв’язок зі Стефані, Кетрін та іншими? — Він робить ще один крок від мене. — Вони знали, що ти зробила?
—Ні. Ніхто не знав. Я була... травмована. — Це звучить тупо, навіть д ля мене. Травмована, коли саме я спричинила травму. — Я не могла бути біля них...
— Ось чому ти була така божевільна, — каже він, майже про себе. Слово «божевільна» змушує мене здригнутися. — Боялась, що люди дізнаються.
—Так. Я маю на увазі... так.
— Це було б так жахливо? Якби вони дізнались? — Його щоки у червоних плямах. — Раз ти така травмована. Чи не звільнило б це твою свідомість?
Я ще ніколи, жодного разу не чула, щоб Тріпп так говорив.
—Мої батьки, — м’яко кажу я.
—Точно. Твої батьки.
Повисає мовчання.
—Ти теж брехав, — пробую я. — Пам’ятаєш? Ніколи не розповідав мені про Ді, як ви...
—Я виконував її бажання! — Тріпп ближче до крику, ніж я колись бачила. — Я намагався тебе захистити! Захистити нас! Ти... те, що ти мені говориш, більше, ніж якась... необережність. Це... Господи, Шарлі, це ж ненавмисне вбивство! Як мінімум!
— Я знаю...
— Знаєш, скільки часу я про це думав? Як Ді там опинилась. Чому ніхто не бачив, як вона загинула! Я знову і знову прокручував це у своїй голові — знаєш, як це? Доводив себе до божевілля, порпаючись у цьому, думаючи, господи, божевільні речі, наче якийсь довбаний теоретик змов... — Він випльовує ці слова. — А ти увесь цей час знала.
Я схиляю голову.
— Пробач.
Ще одне мовчання, це вже довше.
— Я йду, — каже нарешті Тріпп. — Не від тебе. Але мені потрібен якийсь час. Побуду з батьками. Можеш залишатися тут.
Чомусь це стає шоком.
—Ти кидаєш мене? — питаю я, як ідіотка.
— Я ж щойно сказав, що ні. — Тріпп відвертається. — Але це... Цього збіса багато, Шарлі.
— Знаю...
— Було легше, — продовжує він, — коли я думав, що та дівчина вбила її.
Я не можу нічого на це відповісти.
Тріпп повільно іде до спальні. Дістає з верхньої полиці шафи свою валізку для вихідних від L. L. Bean. Починає заповнювати її: білизна, шкарпетки, сорочки на вішачках. Я обережно сідаю на край ліжка, що не здається більше моїм.
— Цього тижня прийде дезінсектор, — каже Тріпп без інтонації, кидаючи до валізки краватку. — У п’ятницю. Я надішлю тобі імейлом орієнтовний час. — Його погляд стрибає назад на мою руку. — У гостьовій вбиральні є антисептик.
З якоїсь причини саме це мене добиває.
— Будь ласка, не йди, — прошу я. — Ти ж казав, що ми — команда, казав...
Він підіймає руки.