Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 52)

—До якоїсь клініки. Знаєш, через травму. — Вона обережно сіла на моє ліжко. — Але з нею усе гаразд. Багато швів, але порядок. Я подумала, ти захочеш знати.

—Так, — відповіла я.

— Коли я прийшла туди... — Вона подивилася мені просто в очі. — То подумала, що моя сестра померла.

— Як і я.

— Повірити не можу, що та психопатка вбила себе.

Я зробила тремтливий вдих.

— Я теж.

— Вони називають це «убивство-самогубство». Поліція. — Вона смикнула за ниточку на ковдрі. — Знаєш, кумедно. Я думала, це за Заком потрібно приглядати. Саме тому вдавала, що він зі мною. Щоб вона на нього не велася. Не хотіла, щоб цей гівнюк зіпсував їй рік. Я можу впоратись із його лайном, але моя сестра... — Вона фиркнула. — Я, типу, ледь навіть помічала ту дівчину.

— Я теж, — збрехала я.

Якусь мить ми сиділи мовчки, а потім я спитала:

—Ти усе чула?

Стеф кинула на мене погляд із серії «Ти що, ідіотка?».

— Кабінки ж звуконепроникні. — Через студентів-мовників, невиразно згадала я. — Я йшла до кухні. Слава богу, опинилася там саме тоді. Це було жахливо. — Вона кидає на мене важкий погляд, наче щоб вразити цим. — Уся ця кров. І вікно було широко розчахнуте. Її вочевидь тоді вже не було, а ти лежала на підлозі із заплющеними очима...

—Так. — Я встаю. — Мені потрібно трохи відпочити.

— Ще б пак. — Вона теж встає. — Ну, я буду неподалік. Якщо тобі щось знадобиться. Новини про Кейт чи... ще щось.

—Дякую, — скуто сказала я.

Джордан провів у лікарні три тижні. Я спробувала представитися його рідним, схвильованій мамі та істеричним сестрам, але вони майже не відреагували на слово «дівчина». Навіть після того, як найгірше було позаду, навіть коли його вже перевели з реанімації, вони зиркали на мене (чи я це собі уявляла?), коли я заходила до його палати, стискаючи дурні квіти, куплені на вулиці. «О, це Шарлі», — казала одна з його сестер іншій, киваючи у моєму напрямку, а я, як ідіотка, махала їм, бурмочучи: «Привіт, гм, як він?».

Вони весь час дивилися на мене, коли я була там, поки Джордан спав, а я ніяково стояла в ногах його ліжка, намагаючись не плакати. (Бо хто я насправді була така, щоб плакати? «Це ж його родина, його плоть і кров», — уявляла я їхні думки). Якось я спитала, чи не хочуть вони зіграти в карти (вони зазвичай це робили, коли я туди приходила, грали у карти), але одна з його сестер сказала:

«Гм, ми щойно закінчили», а друга сказала: «Саманто», і стукнула її, але грайливо, із серії «Ти така погана», і я ніяково всміхнулась і вигадала виправдання, щоб піти. Я ніколи не залишалася більше ніж на десять хвилин. Максимум п’ятнадцять.

Мені потрібна була Кейт зі мною. Але вона не відповідала на мої повідомлення та дзвінки, а Стеф казала, що вона може пробути у клініці кілька тижнів. Ґуннар перший зрозумів, що ми були історією, і зник з гуртожитку до того, як з’явився перший фотограф. Він надсилав мені усі можливі матеріали, які знаходив, заголовок за заголовком про Еліс і те, що сталося, доповнені словами «анонімних однокурсників», а я лежала у ліжку і жадібно читала ці статті одну за одною.

У мене в голові не вміщалося, що Ді була мертва, хай скільки разів я це читала. Я маю на увазі, я ж була там. Я не бачила її у кабінці чи коли мене вели до «швидкої», а жодна зі статей не згадувала її ім’я — вони називали її «однокурсниця» або «остання жертва». Я не могла позбутися відчуття, що вона досі була у своїй кімнаті, схилившись над письмовим столом. Можливо, допомогло б піти до її кімнати, щоб самій побачити, що її там немає, але я цього так і не зробила. Коли ж випадково проходила повз її кімнату, то практично чіплялася за протилежну стіну, як старші люди тримаються за поручні.

До того часу кімнати гуртожитку опустіли. Заняття призупинили на невизначений термін. Мені було нікуди йти, нічого робити. Я ненавиділа садіння у своїй кімнаті — тісному огидному просторі, що здавався домом лише тоді, коли там були Джордан чи Кейт. Але я не могла витримати зустрічі з кимось, їхнє в’язке співчуття, тому почала замовляти усю свою їжу з доставкою, сплачуючи додаткові гроші, щоб її підіймали мені просто до кімнати. Здебільшого я лежала у ліжку, читаючи на телефоні статті, які надсилав Ґуннар, крім того часу, коли вдягала бейсболку, наче вважала себе якоюсь знаменитістю, і прокрадалась до лікарні, щоб побачити Джордана. Але це змушувало мене почуватися тільки гірше, тож я почала приходити кожні д ва дні, потім кожні три дні, а до того часу, як Джордан отямився і заговорив, я вже узагалі там майже не бувала.

Ті перші кілька тижнів після того, як це сталося... Я ще ніколи не переживала нічого подібного. Я не була зла, обтяжена провиною чи навіть сумна — усе це прийшло пізніше. Але у мене було дивне, смутне відчуття, що я більше не реальна. Що я якийсь завислий привад, який вдає, що досі людина. Я не відчувала нічого з того, що колись: нічого не хотіла, не прагнула, не раділа і не сумувала. Я лежала у ліжку, загорнута у це відчуття, наче щільний туман, й існувала — чи вдавала, що існувала. Але вже тоді знала, що якась частина мене залишилась у тій кімнатці, тій дурній навчальній кабінці, і знала, що це моя провина. Що я ніколи не поверну собі цю частину.

В іншому світі я б зізналась. Я не ладнала з таємницями, навіть коли була підліткою. Не любила цього відчуття. За рік чи два, можливо, приблизно в той час, коли вийшла книжка Аарона, мене б прорвало. Я б тоді вже знала, що тягар цієї конкретної таємниці нікуди не подінеться. «Я збрехала, — сказала б я. — Не бачила, як вона вистрибнула. Не знаю, що сталося. Не знаю, чи не вбила їх обох». Навіть якби я опинилась у тісній тюремній камері, навіть якби усі вважали мене монстром, я б почувалася легше. Здатною на спокуту.

Але щоразу, як я дозволяла собі уявити це — надмірну важкість, що була б знята, якби я комусь розповіла, то думала про своїх батьків і Фелісіті. Як цей тягар натомість перейде на них.

Мої батьки знали, що таке трагедія. Вони розуміли, що життя несправедливе. Я не пам’ятала часу, коли моя мама не рухалася б зморено, наче готувалася до чогось іншого, що зламає її рівно навпіл. Те, що зробила Еліс, достатньо чітко вписувалось у їхній світогляд. Вона була хвора. Не знала, що коїла. Слава богу, Шарлі була однією з тих, кому пощастило.

Вони пишалися мною, звісно. Але це було не все. Мої батьки мали трьох дітей, і лише одна з нас вийшла у світ, жила серед яскравих вогнів Нью-Йорка. Зробила так, що наше прізвище друкували у справжньому журналі.

Ніщо з того, що я колись зроблю, не виправить усе, що пережила наша родина.

Але я допомагала.

Мої батьки завжди вважали мене хорошою, як мій брат Адам, який прожив недостатньо довго, щоб стати кимось іще, як моя сестра Фелісіті, яка була втіленням сонячного світла. Я ніяк не могла дозволити їм дізнатися правду: що я виросла, оточена любов’ю, однак стала монстром.

Бо це не мало значення, вирішила я на той час. Миті, які я загубила у тій чорній дірі. З якого боку я б не дивилася, той вечір усе одно був моєю провиною.

 

ДВАДЦЯТЬ ШІСТЬ

Зараз

 

Коли Стеф дізналася, — вимучую, — я... я...

Кейт тримає мене за руку, ту, що не забинтована. Ми сидимо на дивані у салоні, я — посередині, а Ґуннар з Кейт — по боках.

—Дихай, — тихо каже вона.

—Я пішла до квартири Стеф. — Я відсмикую руку, видушуючи слова. — І принесла...

— Шарлі? — доноситься з передпокою голос Тріппа. — Люба?

Лайно.

—Ми тут! — гукає Кейт.

Тріпп проходить до салону з пальтом, перекинутим через руку.

— Вітаю, — каже він, тепло усміхаючись нашим гостям, наче це звичайна середа. (От тільки ж для Тріппа так і є, правда? Тріпп вважає, що я пішла попрацювати, зустрітися з Волтером, узяти якусь роботу додому. Господи.) — Кетрін, правильно? — питає він. — І Ґуннар?

Мені потрібна секунда — Як він...? — Але звісно, звісно ж, Тріпп ковтав інформацію про той вечір так само відчайдушно, як я.

— Правильно. — Кейт встає, щоб обійняти його. Наче ми з нею та Ґуннаром — давні друзі й давно не бачились. Наче ми возз’єднуємось. — Дуже рада нарешті познайомитися.

—Я теж, я теж. — Якщо Тріпп і здивований, що я привела друзів (що у мене узагалі є друзі, крім Олівії), він цього не показує. — Принести вам трохи вина?

—Дякую, але ми вже йдемо. — Кейт плескає Ґуннара по плечу. — Йому треба додому до чоловіка. А я маю повернутися до своєї кішки.

— Завжди хотів кішку, — тужливо каже Тріпп.

Я наче сплю.

— Перш ніж ми підемо. — Кейт дістає зі своєї сумочки папірець і шкрябає щось на ньому. Вона простягає його мені. Я бачу, що погляд Тріппа зупиняється на моїй руці, усе ще незграбно забинтованій. — Мій номер телефона.

«Не йдіть», — хочу сказати я.

Натомість кажу:

—Дякую.

Вони обоє махають на прощання і шурхотять нашим ґанком, обережно ступаючи по тонкому шару снігу. Ми з Тріппом дивимося на них з передпокою, і Тріпп з відсутнім виглядом притулив губи до моєї голови.

—Так мило, — каже він, — що ви відновили зв’язок. Що з твоєю...

— Вони були моїми найкращими друзями у Керролі, — кажу я, дивлячись, як Кейт грайливо буцає Ґуннара, коли вони йдуть до її припорошеного снігом «форда».

— Знаю, люба.

Звісно, він знає. Кожне фото нас із Кейт, що опублікували (вечірка «Шампанське й кайданки», довгі вечори у навчальних кабінках, п’ятниці у засмальцьованих барах), було свідченням нашої близькості: губи Кейт на моїй щоці, руки Кейт, переплетені навколо мене. Зараз мені боляче, що я колись дозволяла її легкій вдачі ставати між нами. Що я бачила у ній щось зловісне.