Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 51)
—Я збрехала вам.
Ми стоїмо у вітальні тісним трикутником, дивлячись одне на одного, наче ми підлітки, що намагаються викликати дух померлого.
Кейт киває з усе ще м’якими очима.
—Чи не краще нам... — починає Ґуннар.
—Про усе це. — Горло у мене подразнене (я, мабуть, кричала там, у ліфті), але я видушую ці слова. — Я збрехала вам і поліції, про те, що зробила, а Стеф... Стеф дізналася.
Вони не зможуть мені пробачити. Усі, хто міг мені пробачити, мертві.
Але мені все одно потрібно їм розповісти.
—Зараз я поясню, — сиплю я. — Що сталося.
ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ
Тоді
Я ніколи раніше не була у поліційному відділку. Звісно, ні. Я ж була дитиною з вищого середнього класу Лондона — білошкірою і привілейованою настільки, що навіть не усвідомлювала. Я не мала адвоката. Навіть батькам не зателефонувала. Коли мене виписали з лікарні, я повернулася до гуртожитку і ще раз сходила в душ, здавалося, на кілька годин, а потім пошукала картку, яку дав мені один з тих чоловіків: «Приходьте до відділку, як тільки вам буде зручно». Викликала таксі і прочитала вголос адресу.
Озираючись тепер, я повірити в це не можу. Яка ж я була дурна.
Ви маєте зрозуміти, що я тоді довіряла поліції. Знову ж таки, я була білошкірою і говорила королівською англійською. А ще була безнадійно наївною. Хотіла знати, що сталося. Хто загинув. Я усе ще вірила в те, що сказав нам приємний поліціянт, який колись приходив до моєї приватної школи: «Ми покликані вам допомагати. Захищати вас».
Ви, можливо, думали, що подією, яка розділила моє життя на до та після, була мить, коли вона на них напала. І у певному сенсі так було. Але подією стали години, які я провела у поліційному відділку. Я прийшла туди, наче в тумані. Мені потрібно було, щоб вони пояснили мені, що сталося. А коли я вийшла звідти, під вагою того, що дізналась, то прагнула лише подбати про те, щоб ніхто не міг викрити мою брехню.
—Дякую, що прийшли, — сказав один з поліціянтів. Я вже не пам’ятаю його ім’я. Не впевнена, що я й тоді його знала. У нього була ріденька борідка й брови, що стирчали на всі боки, і я думала, що він запропонує мені каву, як у кіно, але він цього не зробив.
—Ми говорили з Кетрін, — сказав він. — Вона підтвердила, що міс Моррісон Вінтер напала на неї та містера Форда. А потім ще й містера Річні та містера О’Нілла.
— Вона знала, — випалила я.
—Хто? — спитав він.
—Кейт. Вона знала, що Еліс подобався Джордан. Мій хлопець.
—Точно, точно. — Він подивився у свої записи. — Коли ми говорили у лікарні, ви сказали, що не пригадуєте, що було після... нападу.
— Приїхала «швидка», — сказала їм. — І там була Стеф.
Я пам’ятала лише фрагменти після. Не те, як мене наполовину винесли з будівлі школи журналістики, але інше... Синьо-білі мигавки. Крижане повітря на моїй шкірі. Стеф, що тримала за руку сестру і кричала на мене. Інших людей, що мочили руки у кров, питаючи: «Що сталося, що сталося, що сталося?».
—Де була міс Моррісон Вінтер? — спитав поліціянт.
— Не знаю, — сказала я. — Ви ж сказали, що вона мертва.
— Коли медики прибули до школи, — сказав він, — то першою знайшли міс Моррісон Вінтер. З міс., міс Алувалією. — Він вимовив це слово швидко, наче не міг відокремити склади. «А-лу-лією».
— Ким?
Він знову подивився у свій блокнот.
—Дхіею. Дхією Алу... валією.
—Ді, — сказала я. Мене не здивувало, що Ді знайшла Еліс. Що вона була саме там, де їй потрібно було бути. Знаючи Ді, я гадала, що вона, мабуть, спробувала серцево-легеневу реанімащю. Ді не вірила у безнадійні справи.
— Ви її знали?
Я навіть не зауважила минулий час.
— Вона — моя подруга.
— Перепрошую, — сказав поліціянт. Не схоже було, що йому шкода. — Я не знав. Я б сказав вам раніше. — Він навіть не зробив паузу на вдих: — Дхія А-лу... Ді. Ді минулого вечора загинула.
Я в це не вірила. Ці чоловіки, схоже, не знали, про що говорять.
—Ді не було у кабінці, — пояснила я. — Вона була на вечері зі своїм хлопцем.
—Її оголосили мертвою на місці, — сказав поліціянт.
Я не розуміла.
— Вони обидві, мабуть, померли миттєво, — сказав він.
Я витріщилася на нього.
— Від сили падіння, — сказав він. — Падіння міс Моррісон Вінтер з одинадцятого поверху.
Знаєте, я тоді замислилася: чому збрехала? Я ж могла сказати їм правду. Що я відключилась, а коли отямилась, Еліс зникла. А вікно було розчахнуте.
Але як тільки вони це сказали, я зрозуміла.
Я цього не пам’ятала. Як виштовхувала її, маю на увазі. Досі не пам’ятаю. Як сказала Нур, мій мозок намагався мене захистити. Але тієї ж миті, коли вони це сказали — «падіння з одинадцятого поверху» — я відчула це знову: як кожна частина мого тіла спалахує, стає твариннішою, ніж я колись почувалася, моя шкіра майже лускає, бо вона вбила Джордана та Кейт, мого Джордана, мою Кейт. І я зрозуміла.
Пізніше я казала собі, що усе це сталося у моїй голові. То був посттравматичний стрес. Провина вцілілого. Не важливо. До того часу я стала вправною у створенні цього наративу та дотриманні його. То був спалах, галюцинація, реакція на травму. Не було жодних причин, не насправді, думати, що я когось убила. Моїм єдиним чесним перед богом спогадом після того, як я відключилася, була нерухомість. Холодне й розріджене повітря. Ніщо не рухалось, поки там раптом не з’явилася Стеф і не почала кричати, колисаючи сестру і кричачи: «Що сталося? Еліс? Вона вистрибнула? Вона вистрибнула з вікна? Шарлі, скажи мені! Шарлі!».
Гадаю, я б сказала їм правду. Просто там і тоді. Якби не Ді. «Я могла виштовхнути Еліс, — сказала б я. — Розчахнути вікно, виштовхнути її та відключитися». Я ж була з тих дітей, які люблять казати правду. Крім того, я могла б це виправдати. Перед собою. Перед ними. То був самозахист. Можливо, хтось інший міг би вихопити в неї ніж, провести якийсь хитрий прийом крав-маги, не знаю. Хотіла б я бути людиною, яка мала таку впевненість у власному тілі, але я... я ледь м’яч можу спіймати.
Але я з неприхованим жахом думала про Ді. Яка пробиралася крізь сніг, щоб потрапити до будівлі. Щоб знайти мене. Раніше, коли мені віддали моє пальто з телефоном у кишені, я виявила там її повідомлення. «Мені дуже шкода, — писала вона. — Я так запізнююся. Дуже пишаюся тобою. Я вже йду». Пізніше коронер підтвердить це: вони померли одразу, шия Ді зламалась одразу ж, як Еліс на неї впала.
Щодо мене, я вийшла з тієї будівлі — чи, згідно з фото, мене під пахви вивели медики — без жодної подряпинки.
Я не змогла сказати це одразу. Крім того, вони змінили тактику, показуючи мені видруки того, що знайшли у телефоні Джордана. Тисячі повідомлень Еліс, зібраних у теку завтовшки з мій кулак. Дзвінки, їх багато — більшість із них були пропущені, на деякі відповіли. Там був застосунок, схований у папці «Інше», що відстежував його пересування через GPS. «Гадаєте, він знав, що це було там?» — похмуро спитали вони мене, а я ледь не засміялася, бо виявила, що нічого не знала про Джордана, нічого.
Останнє повідомлення, яке вони мені показали, було з вечора святкової вечірки. «Ти казав, що не цілуватимеш її у мене на очах», — писала вона. Але він мене не цілував. Це я поцілувала його, жадібно та довго, і лише тому, що відчувала її погляд.
— Це було незадовго до... нападу, — сказав одинз детективів.
Я намагалася згадати, чи була це правда.
— Схоже на те.
—Ми вважаємо їх (він постукав ручкою по видруках останніх повідомлень Джордана «Це просто не здається доречним», — перефразував він мене, «Будь ласка, не пиши мені більше») тригером. Ми поки не знаємо, що міс Моррісон Вінтер робила упродовж дня, але, коли вона померла, у її крові був кокаїн і рецептурні ліки, і...
— Вона вистрибнула, — сказала я. — Я тепер пригадую.
Усі троє миттєво зосередилися.
— Я лежала на підлозі, — сказала я, — а вона розчахнула вікно і вистрибнула.
На секунду я подумала: «Вони ніколи мені не повірять».
Натомість один з них сказав:
— Нам потрібно буде, щоб ви підписали свої покази.
Того вечора Стеф прийшла провідати мене до моєї кімнати. Я була впевнена, вона скаже, що бачила, як я виштовхнула Еліс. Але все одно впустила її. Я гадала, чи стане це полегшенням. Як скоро я потраплю до в’язниці. Чи екстрадують мене. Чи буде суд.
Натомість вона сказала:
— Батьки відіслали Кейт.
— Що?