Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 50)

 

Тоді

 

Мені дали піжаму, щоб перевдягнутися, і медсестра допомогла мені стягнути джинси, светр і білизну. Пальта зі мною не було. Я залишила його у навчальній кабінці.

Я сказала їй, що хочу сходити в душ, а вона відповіла, що мені не можна, ще ні.

Мене поклали у ліжко, навіть якщо я казала їм, що зі мною усе гаразд, і троє чоловіків прийшли ставити мені запитання. Там був лікар, який постійно втручався, кажучи, що у мене шок, і їм слід повернутися завтра. Але ті заперечували: їм потрібно знати все просто зараз.

Вони спитали мене, що сталося, і я сказала, що Еліс їх убила. Вони попросили мене підтвердити її прізвище. Ненадовго вони залишили мене саму, а потім повернулись і попросили підтвердити його знову.

—Я ж казала вам, Моррісон довбана Вінтер, — відповіла я, — і вам потрібно піти та знайти її просто зараз!

—Міс Моррісон Вінтер мертва, — сказав один з них.

— Ні, вона не мертва, — сказала їм я. — Вона прийде по мене.

 

Зараз

 

Усвідомлюю, що автівка зупинилася. З останніх сил розплющую очі. На ведійському сидінні Кейт читає щось на своєму телефоні і їсть яєчний макмафін.

—Куди... — каркаю я. — Куди ми їдемо?

Вона обертається.

— Привіт, — лагідно каже. — Ти отямилася. Ти ще любиш нагетси?

Я хитаю головою.

— Я подумала, що відвезу тебе додому, — каже вона. На секунду я гадаю, що вона має на увазі гуртожиток. — Нічого? — питає вона.

Я киваю. Вона знову заводить двигун автівки, а я занурююсь у хмару.

 

Тоді

 

Мені дали щось, щоб допомогло заснути, а потім постійно будили, щоб посвітити крихітним ліхтариком в око, тож я, звісно, не спала. Вони постійно казали, що Еліс мертва, але як вони знали? Я бачила сон, одне й те саме, знову і знову. Як Еліс замахується ножем, а я кидаюся навперейми. Кров, так багато її.

Приємна медсестра, яка допомогла мені роздягнутися, сказала мені своєю заспокійливою ірландською вимовою, що потрібно з’їсти трохи вівсянки, тож я з’їла трохи вівсянки.

Вона весь час питала, кому зателефонувати, а я ігнорувала це питання, бо не могла назвати Кейтчи Джордана. І не могла назвати своїх батьків, бо я не постраждала, а дзвінок з лікарні в Америці щодо їхньої доньки став би втіленням їхнього найгіршого страху.

Один із чоловіків з попереднього дня повернувся після сніданку і попередив мене, що на вулиці чекають журналісти, але я не повинна з ними говорити, бо це може зашкодити їхньому розслідуванню.

Я не розуміла, чому там чекали журналісти, і він сказав:

— У нас шестеро жертв, троє загиблих, і одна з них — донька дуже впливового сенатора.

—Але Кейт і Джордан не мертві? — спитала я у тисячний раз, бо досі їм не вірила.

— Hi, — сказав він. — 3 міс Андерсон усе буде гаразд, її батьки вже тут. Містер Форд — у важчому стані. Схоже, він утратив багато крові.

—Можна мені до нього? — спитала я.

— Він у реанімації, — відповів чоловік. — Пускають лише родичів.

 

Зараз

 

Я отямлююся знову, коли він сідає на пасажирське сидіння. На ньому все ще гольф з учора, тепер пом’ятий і поцяткований чимось схожим на котячу шерсть, і він не усміхається, але й не здається сердитим.

— Привіт ще раз, — каже він. — Як твоя рука?

—Ми що... — Намагаюсь я це осмислити. — Ми в Колумбії?

— Він повернувся до міста минулого вечора, — каже Кейт. — Хвилювався за тебе.

—Ти не відповідала на мої повідомлення, — каже Ґуннар.

Я кліпаю на нього. Він здається втомленим.

—Пробач, — каже він. — Я ж знав, що щось не так. — Ми завжди знали, — каже Кейт.

 

Тоді

 

Я досі не розумію, чому вони не відпустили мене раніше. Гадаю, тому, що я не сказала їм, кому зателефонувати.

Можливо, вони хотіли, щоб я була під рукою, щоб вони могли ставити мені нові запитання.

Врешті-решт мені дозволили сходити в душ. Диспенсер мила заклинило, тож я зішкрібала бризки крові нігтями, поки моя шкіра не стала червоною й роз’ятреною, а медсестра-ірландка гукала: «Усе гаразд, моя люба?».

Після того мене прийшли провідати батьки Кейт з підпухлими й блідими обличчями. Вони теж сказали мені, що Кейт жива. «Могло бути набагато гірше», — сказав Ті тато, а мама заплакала, взяла мене за руку і сказала: «Ти нічого не могла б удіяти, мила».

Вони розповіли мені, що хлопці, які намагалися допомогти нам, теж постраждали. Майкл і Сальваторе, двоє студентів з групи цифрових медіа, яких ми ледь знали, намагалися нас урятувати. Батьки Кейт називали їх героями.

Майкл не вижив, сказали вони.

Батьки Джордана їхали. Йому зробили переливання крові. Якийсь час ситуація була критичною, сказали вони, але він тримався.

Вони пішли, а я сіла й порахувала на пальцях те, що знала:

Кейт жива. Джордан ледь живий.

Еліс мертва. Майкл мертвий.

Але ж поліціянт сказав: «Троє загиблих».

 

Зараз

 

Вони відвозять мене назад до Верхнього Іст-Сайду, я дрімаю на задньому сидінні, як мала дитина, а Кейт з Ґуннаром тихенько бурмочуть спереду. Сніг уже падає швидше,

вкриваючи наш ґанок і клаптик газону, але великі вікна будинку порожні й темні. Тріппа немає вдома.

Кейт вимикає двигун.

—Хоче... — Голос у мене пронизливий. — Хочете зайти?

Не пропоную їм чаю, води, вина. Навіть не запрошую сісти. Я чекаю, поки вони повісять куртки, а тоді починаю: