Дженни Холландер – Усі, хто міг мене пробачити, мертві (страница 49)

2:10: Я почуваюся дивно, залишаючи його там

 

2:10: Гадаю, ти сьогодні покинув усіх своїх друзів заради неї

 

2:24: Якщо чесно, Джордане, перш ніж почати зустрічатися з нею, ти не мав би просто покинути мене чи Зака отак самих. Ти ж не такий

 

2:24: Чи, може, вже такий, не знаю

 

2:56: Я намагаюся сказати, що ти змінився, Джордане, і кажу це як друг

 

2:56: Вочевидь, ти знаєш про мої почуття, але й також знаєш, що я чесна з тобою

 

3:11: Люди змінюються, коли мають інші стосунки, але ти казав, що я тобі не байдужа, і я тобі вірила

 

3:12: Це була моя помилка

 

3:13: А ще помилка Зака та інших твоїх друзів, до яких ти обернувся спиною

 

3:13: Крім Кейт. Навіть якщо вона ненавидить мене без жодної причини

 

3:13: Лол, я знаю, чому вона мене ненавидить. Вона бачить, що між нами, і крутиться навколо Шарлі, наче довбаний пітбуль

 

3:14: Хай там як, я лягаю спати

 

4:04: Хотілося б, щоб такі люди, як ти, мене не кидали, бо стає складніше думати, що десь є інші добрі люди, а ти здавався саме таким

 

4:04: Типу, ти навіть не запросив мене на Різдво, навіть якщо знаєш, що я сама

 

4:05: Цікаво, скільки дівчат ти вже обдурив?

 

4:05: А Шарлі знає, який ти насправді?

 

4:05: Типу, я їй не розповім, але хтось це зробить

 

6:00: Я ще не сплю, якщо захочеш зайти і поговорити перед виходом

 

Повідомлення від Джордана Форда Еліс Моррісон Вінтер, 24 грудня

 

10:05: Я знаю, що казав, ніби ми будемо друзями, але не думаю, що це хороша ідея

 

10:05: Це просто не здається доречним

 

10:06: Будь ласка, не пиши мені більше

 

ДВАДЦЯТЬ ЧОТИРИ

Зараз

 

Коли двері ліфта відчиняються, я стою навколішки — давлюся, благаю, не знаю, про що. Стеф там, дивиться на мене, тримаючи телефон біля вуха, а ще швейцар у капелюсі Санти, який веде мене до стільця у вестибюлі. Вони говорять до мене — Стеф, управитель, швейцар, якась літня жінка, яка постійно пропонує викликати «швидку»...

Вона заходить до вестибюля. Бачить мене.

Волосся у неї тепер біляве, пасма стирчать з-під вкритої снігом шапочки, а обличчя схудле там, де колись було пухкеньким, шрами від акне вже майже повністю зблякли. Але вона — усе ще Кейт, моя Кейт, з іскристими зеленими очима у світлі різдвяних вогників. Я змушую себе встати, щось перехоплює мені горло — «Кейт», одне лише слово «Кейт». Вона розкриває обійми, я падаю в них, запаху неї точно той самий, і я хапаю ротом повітря, ледь видушуючи: «Мені шкода, мені шкода, мені шкода».

—Я знаю, — каже вона, і її рука підіймається, щоб охопити мою потилицю. — Знаю.

 

Тоді

 

Вони не одразу зрозуміли, що я не поранена. На мені було забагато крові. Вони хотіли, щоб я лягла, але я не могла, я мала бути насторожі, коли повернеться Еліс. Саме це я весь час повторювала: «Де вона? Де вона?».

У глибині душі я знала, що Кейт із Джорданом мертві, що вона вбила їх, і що, як тільки я сяду на один з їхніх дурних стільців, вона повернеться і вб’є мене теж.

Вони казали мені, що Кейт із Джорданом живі, але я їм не вірила.

Вони казали мені, що Еліс мертва, але я їм не вірила.

Насправді я їх послала.

 

Зараз

 

Вона лагідно вивільняється від мене, виводить мене назовні і саджає на заднє сидіння автівки.

— Зачекай тут, — каже вона, і я чекаю, чекаю там, доки вона повертається з подушками, ковдрами, пляшкою води та антисептиком, розкладає їх на сидінні, бинтує мені руку і пристібає мене, наче дитину.

Я не питаю, куди ми їдемо. Бо ще ніколи не була така втомлена. Я провалююсь у хмару з подушок і ковдр. Кейт їде далі, нічого не каже, просто їде. Хвилини, години, не знаю. Просто хочу спати.