Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 17)
— Щось мені не дуже подобається це вино, — сказав Артур, нюхаючи вміст келиха.
— То віддай його. Все це є елементи математичного процесу.
Артур так і зробив. Йому не сподобалася топографія посмішки кельнера, але ж він з дитинства не був у захваті від «графій».
— Куди ми тепер? — спитав Форд.
— Назад до Зали інформаційних ілюзій, — відповів Слартібартфаст, промокаючи вуста математичною моделлю паперової серветки, — додивлятися другу частину.
— Кріккітяни, — почав Його Високість Верховний Судочинець суддя Пег. НБЗР (Найученіший, Безсторонній і Зовсім Розкутий), Голова Судової Колегії Всегалактичного трибуналу, який розглядав справу про військові злочини Кріккіту, — ну, самі розумієте, це просто гурт гарних хлопців, розумієте, яким забаглося всіх повбивати. До дідька, інколи прокидаєшся вранці, а у самого аж руки сверблять таке саме зробити. Та ну їх у пень, — продовжував він, задервши ноги на ослін перед ним, щоб зняти якусь нитку зі своїх протокольних пляжних шльопанців, — з цього випливає, що навряд чи кому захочеться жити з тими хлоп’ятами в одній Галактиці.
Він мав рацію.
Навала кріккітян на Галактику була суцільним жахіттям. Тисячі і тисячі велетенських кріккітських крейсерів як сніг серед літа вивалилися з гіперпростору і одночасно напали на тисячі тисяч великих планет, спочатку захоплюючи стратегічні ресурси для спорудження кораблів нової хвилі, а потім холоднокровно стираючи обібрані планети в пил.
Галактика, яка в той час переживала добу незвичайного миру та розквіту, захиталася, мов людина, яку серед чистого поля схопив за горлянку грабіжник.
— Я хочу сказати, — продовжував Його Високість Верховний Судочинець, оглядаючи круглу ультрасучасну (то було десять мільярдів років тому, коли ультрасучасним вважався надмір неіржавіючої сталі та бетону) здоровезну залу суду, — що ті хлоп’ята — звичайнісінькі фанати.
В цьому він теж мав рацію, бо то було єдине правдоподібне пояснення — на інше досі ніхто не спромігся — тої неймовірної швидкості, з якою кріккітяни взялися за впровадження їхньої нової і остаточної мети: знищення всього, що не було Кріккітом.
Тільки цим можна також пояснити, чому вони так блискавично освоїли гіпертехнологію, потрібну для будівництва тисяч космічних кораблів і створення мільйонів білих роботів-убивць.
Ті роботи справді вселяли жах у серце кожного, хто з ними стикався, але в більшості випадків той жах був недовговічний, як і життя тих, хто жахався. То були жорстокі цілеспрямовані летючі бойові машини. Вони орудували грізними багатофункціональними бойовими кийками, які в одному режимі розбивали вщент будинки, в другому — випускали палючі напрямлено-руйнуючі промені, а в третьому — зі свого убивчого арсеналу кидали гранати — від простої запалювальної до максимально гіпер’ядерного пристрою, яким можна знищити великого розміру зірку. Одним ударом бойового кийка по гранаті робот одночасно приводив у дію спусковий механізм, і пристрій спрацьовував з феноменальною точністю, вражаючи ціль на відстані від лічених ярдів до кількох сотень тисяч миль.
— Гаразд, — знову сказав суддя Пег, — тож наша взяла. — Він помовчав, жуючи гумку. — Наша взяла, — повторив він, — та хвалитися тут нічим. Галактика середнього розміру проти якоїсь там однієї планетки. І то скільки ми з нею возилися. Гей, діловоде?
— Ваша честь? — підіймаючись зі свого стільця, озвався дрібного росточку суворий чоловічок, одягнутий у чорне.
— То скільки, синашу?
— Бути точним у даному питанні, ваша честь, справа далеко не проста. Час та відстань…
— Заспокойся, хлопче, давай заокруглено.
— Найменше, ваша честь, мені б хотілося округляти в подібн…
— А ти пересидь своє нехотіння й округли.
Діловод закліпав очима. Ймовірно, він, як і більшість законників Галактики, вважав суддю Пега (в приватному житті відомого як Зіпо Білброкс 5 х 10 У Восьмому Ступені) достатньо неприємним суб’єктом. Без сумніву, він був грубіян і хам. Судячи з усього, він вважав, що володіння найбільшим в історії талантом до юриспруденції дає йому право поводитися так, як йому забагнеться, і в цьому, як не прикро, він не помилявся.
— Е… гм… ваша честь, десь так біля двох тисяч років, — видавив з себе діловод.
— І скільки народу поклали?
— Два торбильйони, ваша честь, — діловод сів. Якби його зараз сфотографували вологочуттєвою фотокамерою, то на фотокартці було б видно, що над його маківкою в’ється марево пари.
Суддя Пег знову оглянув залу суду, заповнену сотнями найнайвищих чиновних осіб зо всіх адміністрацій Галактики, всі в своїх протокольних строях чи тілах (залежно від метаболізму та звичаїв). За стіною з геноцидостійкого скла стояли представники кріккітян і дивилися на некріккітян, які злетілися сюди їх судити, зі спокійним та ввічливим презирством. То був найзначущіший момент в історії юриспруденції, і суддя Пег те усвідомлював.
Він вийняв з рота жуйку і приліпив її під сидінням.
— Це ж ціла копиця мертвяків, — стиха мовив він.
Аудиторія похмурим мовчанням висловила свою згоду з такою думкою.
— Так от, як я вже говорив, це гурт гарних хлопців, але нікому неохота жити з ними в одній Галактиці, якщо вони збираються продовжувати в такому ж дусі, одне слово, якщо вони трохи не вгамуються. Я хочу сказати, що всі будуть постійно нервуватися, правда ж? Брр-брр-брр, а раптом завтра вони знову нападуть на нас? Мирне співіснування на порядку денному не стоїть, правда ж? Гей, чи хто принесе мені води? Дякую.
Відкинувшись у фотелі, він задумливо посьорбував воду.
— Гаразд, послухайте, що я вам скажу. Атож: ці хлоп’ята, як ви розумієте, мають право на свою думку про Всесвіт. І згідно з їхнім поглядом, нав’язаним самим же Всесвітом, вони поступили належно, правда? Звучить дико, та гадаю, що ви зі мною згодні. Вони вірять в:..— Він заглянув до цидулки, яку витяг з задньої кишені своїх протокольних джинсів. — Вони вірять у «мир, справедливість, мораль, культуру, спорт, сімейне життя і ліквідацію всіх інших форм життя».
Він знизав плечима.
— Особисто я чув дещо гірше, — сказав він. По тому задумливо почухав під матнею.
— О-хо-хо, — зітхнув він. Потім ще раз відсьорбнув зі склянки, підняв її на світло і насупився. Покрутив її.
— Гей, у цю воду щось набовтали? — спитав він.
— Е-е. Ні, ваша честь, — нервово відказав Судочинний Пристав, який приніс йому воду.
— Тоді заберіть її геть, — гаркнув Голова, — і набовтайте туди чого-небудь. У мене є ідея.
Він відсунув склянку і нахилився вперед.
— Послухайте, що я вам скажу, — почав він. Рішення він виніс блискуче, і полягало воно ось у чому:
Ще не стихли оплески в залі суду, а суддя Пег уже був у трансенсуальній ванній у супроводі гарненької присяжної, якій він ще півгодини тому перекинув цидулку.
Минуло два місяці. Зіпо Білброкс 5 х 10 у Восьмому Ступені обрізав по саме «тпру» свої протокольні джинси Верховного Галактичного Суду і відчалив тратити свої астрономічні судейські гонорари. Наразі він лежав на діамантовому піску, а вже знайома нам гарненька присяжна шмарувала його спину квалактинською есенцією. У цієї сульфініянки, із області Галактики поза Туманним Поясом Яги, шкіра була подібна цитриновому шовку, а сама вона дуже цікавилася юридичними органами.
— Чув новину? — спитала вона.
— Ууууіій-ах! — вирвалося у Зіпо Білброкса 5 х 10 У Восьмому Ступені, і щоб достеменно знати, чому він так простогнав, вам би треба було бути там присутнім. На інфоілюзійній стрічці цього нічого не було і все награно лише за переказами сучасників.
— Нє-а, — додав він, коли те, що змушувало його ууууіійа-ах-ахкать, уже припинилося. Він засовався, підставляючи своє тіло під перші промені третього і найбільшого з трьох первісних сонць планети Водь, яке тільки-но стало визирати із-за найкрасивішого у всьому Всесвіті виднокраю, і зараз небеса осяялися променями, які були найпотужнішим джерелом засмаглості в усьому світі.
Запашний бриз приблукав з-над спокійного моря, потинявся над пляжем і знов повернувся до моря, роздумуючи, куди б його ще поткнутися. Враз йому забаглося знову прилинути на берег, але за мить він крутнувся і повіявся в морську далечінь.
— Сподіваюся, що новина не є хорошою, — пробурмотів Зіпо Білброкс 5 х 10 у Восьмому Ступені, — бо інакше я її не витримаю.
— Сьогодні був виконаний твій вирок щодо Кріккіту, — піднесено мовила дівчина. У піднесеному тоні для цієї елементарної інформації потреби не було, та все ж вона сказала це саме таким тоном, бо таким був сьогоднішній день. — Це я почула по радіо, — пояснила вона, — коли ходила до яхти по олію.