Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 16)
Глибину потрясіння та жаху, які вони пережили, коли через кілька секунд зі свистом та виском із неба шугонули палаючі уламки зорельота і врізались у землю десь за півмилі від того місця, де вони стояли, словами передати не змога, це все треба було побачити на власні очі.
Дехто говорить з побожним захопленням про «Золоте серце», а дехто з таким самим захопленням говорить про зореліт «Корчмомат».
Та не злічити тих, хто захоплюється історією легендарного велетенського зорельота «Титанік», величного розкішного лайнера, який зійшов зі стапелів великого кораблебудівного астероїдного комплексу Артріфактовола кількасот років тому, і вони мають на те вагомі підстави.
Він був сенсаційно прекрасним, приголомшуюче величезним і до того ж — найкомфортабельніше опорядженим кораблем в історії Галактики, точніше в тому, що лишилося від історії (подробиці дивіться на сторінці 110 в розділі про Рух За Реальний Час), та він мав нещастя бути збудованим на зорі започаткування фізики невірогідності, задовго до того, як ця важка і окаянна галузь знань була повністю, якщо взагалі, осягнута.
У своїй наївності конструктори та інженери вирішили вмонтувати в нього експериментальний генератор поля невірогідності, що згідно з їхніми підрахунками мало забезпечити нескінченну невірогідність будь-яких негараздів на борту корабля.
Вони не усвідомлювали того, що через квазіобернену і циркулярну природу розрахунків невірогідності все, що нескінченно невірогідне, в дійсності трапляється майже відразу.
А який гарний був зореліт «Титанік», коли, ніби арктуранський мегапечерний срібний кит, він гойдався в ажурних лазерних тенетах будівельного риштування, виглядав блискучою хмариною, сплетеною з промінчиків світла на оксамитовому тлі відкритої міжзоряної темені; та коли він зійшов зі стапелів, то він і своєї першої радіограми — сигналу «SOS» — передати не встиг, як раптом безпричинно перестав існувати.
Проте, та сама подія, що бачила жахливий крах однієї науки, яка щойно зародилася, стала свідком апофеозу іншої. Остаточно доведено, що кількість людей, які спостерігали за показом запуску «Титаніка» по телеканалах системи «Три-Брех», перевищила все фактичне населення тогочасного Всесвіту, і цей факт був визнаний, як найвище досягнення статистики телебачення.
Ще однією суперсенсацією, яка опинилася в центрі уваги масової інформації, став спалах наднової суперзірки, в яку декількома годинами пізніше перетворилася зірка Исллодінз. У системі Исллодінз зосереджені — даруйте, були зосереджені — найбільші страхові компанії Галактики.
Та коли про ці зорельоти, а також про інші кораблі-легенди, наприклад про лінкори галактичної армади «Хоробрий», «Відважний» та «Шалений», говорять з благоговінням, гордістю, ентузіазмом, любов’ю, захватом, жалем, ревністю, обуренням — по суті, спонукувані майже усіма людськими почуттями, проте найбільшого подиву вартий «Кріккіт-1», перший космічний корабель, збудований кріккітянами.
І не тому, що він був чудовий корабель. Зовсім ні.
Здавалося, що годиться він хіба що на металобрухт. Виглядав він так, мовби його склепали десь на задвірках, і фактично якраз там його склепали. Подиву гідне не те, що його зробили добре (де вже там), а те, що його взагалі зробили. Проміжок часу, який проминув від того моменту, як кріккітяни відкрили для себе, що є така річ, як космос, та запуском їхнього першого корабля, дорівнював приблизно одному року.
Затягуючи себе лямками, Форд Префект був безмірно вдячний, що то була всього-на-всього ще одна інформаційна ілюзія і що він був у цілковитій безпеці. Це був не той корабель, на який у реальному житті він зміг би ступити навіть за всю рисову горілку Китаю. Перше, що хотілося сказати, було: «На нього страшно зійти», а друге: «Пустіть, я хочу з нього вийти».
— І оця штукенція злетить? — спитав Артур, похмуро оглядаючи сяк-так припасовані труби та пучки дротів, що були порозвішувані, мов ялинкові гірлянди, по тісних переходах корабля.
Слартібартфаст запевнив його, що корабель злетить і що вони будуть у повній безпеці і що наслідки польоту будуть дуже повчальні, хоч доведеться й помучитися.
Форд з Артуром вирішили віддатися долі і перетерпіти муки.
— Божеволіти, так божеволіти, — сказав Форд.
Попереду них сиділи три пілоти, і, звичайно ж, команда аж ніяк не підозрювала про їхню присутність з тієї причини, що насправді їх там не було. Ті ж самі пілоти сконструювали корабель. Саме вони того вечора, йдучи стежиною через пагорб, співали таких чудових душевних пісень. Катастрофа чужинського корабля щось зрушила в їхніх головах. Вони тижнями не відходили від решток корабля, корпалися в обгорілих уламках, намагаючись розгадати всі його секрети і весь час співаючи веселі пісні, які належить співати, коли розбираєш космічний корабель. Потім вони змайстрували свій власний корабель, саме в ньому й опинилися наші космонавти. Це був їхній корабель і тепер вони співали пісеньку і про це, висловлюючи подвійну радість досягнення та володіння. Приспів звучав трохи жалісливо, в ньому виражався смуток з приводу того, що вони змушені були проводити в гаражі довгі днини, далеко від своїх дружин та дітей, які страшенно нудьгували за ними, але підтримували їхній дух нескінченними розповідями про те, як швидко росте цуценятко.
— Вжик! — вони злетіли.
Корабель з гуркотом помчав у небо, ніби достеменно знав, що робить.
— Не може бути, — трохи згодом, коли очуняли від шоку, викликаного пришвидшенням, і стали продиратися крізь верхні шари атмосфери планети, сказав Форд. — Не може бути, — повторив він, — щоб, хоч які сильні були спонуки, хтось міг спроектувати і збудувати такого типу корабель менш аніж за рік. — Не вірю. Доведете — все одно не повірю. — Він замислено похитав головою і втупився в крихітний ілюмінатор — на суцільну порожнечу.
Якийсь час подорож проходила без будь-яких подій, і Слартібартфаст увімкнув прискорену перемотку.
Таким чином, невдовзі вони досягли внутрішнього периметра сферичної, порожнистої зсередини Пилової хмари, яка оточувала їхнє сонце та рідну планету й утворювала, так би мовити, ще одну орбіту.
Простір не просто поступово міняв текстуру та склад. Тепер морок, здавалося, мчав повз них з дзюрчанням і плюскотом. Темрява була дуже холодна, дуже безпросвітна й важка, це була темрява нічного неба Кріккіту.
Холод, глуха темрява згнітили серце Артура, і він гостро відчув, що почувають пілоти-кріккітяни. Їхні почуття витали в повітрі кабіни, немов потужні статичні заряди. Зараз вони були на самому переломі історичної самосвідомості свого народу. Це був рубіж, за який жоден із кріккітян не заглядав навіть у мріях, бо їм навіть на думку не спадало, що можна мріяти про щось подібне.
Темрява хмари тиснула на корабель. Усередині панувала історично вагома тиша. Історична місія корабля полягала в тому, щоб виявити, чи є там щось, десь по той бік неба, звідки, напевне, і прилетів корабель, який зазнав катастрофи. Можливо, там був інший світ. Ой, яким дивним і незрозумілим було те припущення для тих, хто жив під замкнутим небом Кріккіту.
А історія накопичувала сили, щоб завдати кріккітянам нового удару.
Повз корабель усе ще струменіла непроглядна всеохоплююча темрява. Здавалося, що вона закутувала його дедалі щільніше і щільніше, ставала дедалі густішою і густішою, стискала дедалі міцніше і міцніше. І зненацька зникла.
Корабель виринув із хмари.
Вони уздріли діамантові розсипи ночі з нескінченними пилинками зірок і їхні душі заспівали у трепеті.
Деякий час вони летіли вперед, а точніше, непорушно висіли на тлі безперестанного зоряного потоку Галактики, яка сама непорушно висіла на тлі безкінечного потоку Всесвіту. Затим вони розвернулися.
— Це все треба усунути, — сказали кріккітяни, прямуючи додому.
На зворотному шляху вони проспівали чимало мелодійних, наповнених глибоким змістом пісень на теми миру, справедливості, моралі, культури, спорту, сімейного життя і знищення всіх інакших форм життя.
— Думаю, що тепер вам ясно, як усе сталося, — сказав Слартібартфаст, повільно помішуючи свою штучно сконструйовану каву, таким чином перемішуючи вири інтерфейсів між реальними та нереальними числами, між інтерактивними сприйняттями свідомості та Всесвіту, що в свою чергу міняло матриці потаємної суб’єктивності, яка і дозволяла його кораблю переінакшувати саму концепцію часу та простору космосу.
— Так, — озвався Артур.
— Так, — озвався Форд.
— А що мені робити з цим шматком курятини? — спитав Артур. Слартібартфаст окинув його суворим поглядом і сказав:
— Та просто вози ним по своїй тарілці, — і на прикладі свого шматка показав, як це робити.
Зробивши так, як було сказано, Артур відчув легеньке посмикування: рухаючись чотиривимірно через п’ятивимірний простір, якщо вірити Слартібартфасту, по курячій ніжці пульсувала якась математична функція.
— За ніч усі жителі Кріккіту, — сказав Слартібартфаст, — з чарівних, щирих, розумних…
— … хоч і дивакуватих… — уставив Артур.
— … звичайних людей, — продовжував Слартібартфаст, — перетворилися в чарівних, щирих, розумних…
— … дивакуватих…
— … маніяків-ксенофобів. Ідея існування Всесвіту, так би мовити, не вписувалася в їхнє уявлення про картину світу. Вони просто не могли з нею звикнутися. Тож зо всією їхньою чарівністю, щирістю, розумом, дивакуватістю, якщо так вважаєте, вони вирішили той Усесвіт сплюндрувати. Знову щось не так?