Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 15)
— Золота поперечка — то частина ключа, — продовжував він, — якого ми шукаємо, щоб визволити наших Повелителів із Кріккіту.
Зафод кивнув знову. Він ще раз помахав пістолетом.
— Ключ був роздроблений у часі і космосі. Золота поперечка вмонтована в пристрій, що приводить у рух твій корабель. Вона знову має стати частиною ключа. Наші Повелителі вийдуть на волю. Перебудову Всесвіту буде відновлено.
Зафод кивнув поновні.
— Що, ви кажете, буде відновлено? — поцікавився він.
Видалося, що по зовсім невиразному обличчю робота промайнув трохи болісний вираз. Очевидно, що розмова викликала перевантаження його нервових блоків.
— Знищення, — сказав він. — Ми шукаємо Ключ, — повторив він. — У нас уже є Дерев’яний стовп, Крицевий стовп та Плексигласовий стовп. За мить ми заволодіємо Золотою поперечкою…
— Ні, не заволодієте.
— Заволодіємо, — просто сказав робот.
— А дзуськи. Без неї мій корабель не зможе рухатися.
— За мить, — терпляче повторив робот, — ми заволодіємо Золотою поперечкою…
— А зась, — сказав Зафод.
— А затим ми маємо поспішати, — сказав зо всією серйозністю робот, — на вечірку.
— Отак, — сказав здивовано Зафод. — А мені можна з вами?
— Ні, — відказав робот, — ми маємо намір застрелити вас.
— Та хіба? — сказав Зафод, помахуючи пістолетом.
— Так, — сказав робот, і вони в нього стрельнули.
Зафода охопив такий подив, що він остовпів, і роботи вимушені були дати ще один залп, перш ніж він упав.
— Тссс, — сказав Слартібартфаст, — слухайте і спостерігайте.
На стародавній Кріккіт уже опустилася ніч. Небо було темне і порожнє. Тільки й світла було, що з ближнього міста, з якого ласкавий вітерець доносив звуки свята. Вони стояли під кроною дерева, яке п’янило їх своїми хмільними пахощами. Артур сів навпочіпки і відчув під долонями інформаційну ілюзію ґрунту та трави. Він провів по них пальцями. Ґрунт видавався твердим і ситим, трава — цупкою. Важко було уникнути того враження, що у всіх відношеннях це було справді чарівне місце.
Та все ж небо було надмір порожнім, і Артурові здавалося, що воно кидало певний холод на ідилічний в цілому краєвид, хоча зараз його і не було видно. І все ж, міркував Артур, це справа звички.
Він відчув, як хтось торкнувся його плеча, і підняв очі. Слартібартфаст мовчки показував йому на щось таке, що було з іншого боку пагорба. Він поглянув і зміг роздивитися лише вервечку крихітних вогників, що, гойдаючись та пританцьовуючи, повільно посувалися в їхньому напрямку.
У міру того як вони підходили ближче, стало чутно і якісь звуки, і невдовзі стало ясно, що тьмяні вогники та нерозбірливий галас належали невеличкому гурту людей, які через пагорб чимчикували додому, до містечка.
Вони пройшли зовсім близько від спостерігачів під деревом, розмахуючи ліхтарями, від чого м’які химерні тіні танцювали поміж стеблами трави та стовбурами дерев. Вони вдоволено балакали і врешті заспівали пісню про те, який чудовий-пречудовий світ, які вони щасливі, як гарно вони попрацювали на фермі і як приємно йти додому, де на них чекають їхні дружини та діти. Потім ішов ритмічний приспів про те, як особливо гарно пахнуть квіти о цій порі року, і про те, як прикро, що здохла собака, так і не діждавшись, доки заквітнуть її улюблені квіти. Артурова уява майже змалювала Пола Маккартні, який сидить вечірком, задерши ноги на парапет каміна, намугикуючи оцю пісеньку Лінді і гадаючи, що б його купити на гонорар за неї — може, графство Ессекс.
— Повелителі Кріккіту, — промимрив Слартібартфаст замогильним тоном.
Оскільки ці слова пролунали саме тоді, коли Артур думав про Ессекс, на мить усе змішалося в його голові. Потім логіка ситуації допомогла йому зібратися з думками і повернула його до реальності їхнього стану, проте, все одно не второпав, що має на увазі.
— Хто? — перепитав він.
— Повелителі Кріккіту, — знову сказав Слартібартфаст, і якщо перед цим його шепіт був замогильним, то на цей раз він прозвучав ніби з царства Аїда, та ще й належав бідоласі, хворому на бронхіт.
Артур удивлявся в гурт фермерів, намагаючись стулити докупи ті крихти інформації, що на даний момент була в його розпорядженні.
Люди з гурту явно були позаземцями, хоча б тому, що вони здавалися трохи зависокими, худорлявими, незугарними і такими блідими, що мало не білими, а взагалі здавалися доволі привабливими, можливо, трохи дивакуватими; бачте, не обов’язково горіти бажанням вирушити з такими людьми в далеку екскурсію на автобусі, але якщо вони відрізнялися від звичайних добропорядних людей, то тільки тим, що були надто симпатичні, а не не дуже симпатичні… То навіщо ж було Слартібартфасту шипіти, мов ковальський міх, що більш згодилося б для радіореклами одного з тих мерзенних фільмів про лісорубів з циркулярною пилкою, які беруть додому халтуру?
Отож ця історія з Кріккітом не така проста, як здається. Він так і не допетрав, який же існував зв’язок між тою грою, що на Землі називається крикет, та тим…
На цьому Слартібартфаст перервав перебіг його думок, ніби відчувши, що роїться в його мозку.
— Гра, яка відома тобі, як крикет, — заговорив він, а його голос, здавалося, ще блукав підземними переходами, — є одним з тих дивних породжень родової пам’яті, дякуючи якій багато концепцій і образів продовжують жити в свідомості і після того, як істинне значення втратилося в імлі часів. З усіх існуючих у Галактиці цивілізацій та племен тільки англійці могли в якійсь мірі оживити пам’ять тих страхітливих воєн, які колись терзали Всесвіт, і, даруйте, перетворити її в те, що загалом розглядається як нудна і безцільна гра.
— Мене самого вона захоплює неабияк, — додав він, — та, в очах більшості людей, ваша вина полягає в непоправно-гротескно-поганому смаку. Взяти хоча б той епізод, коли маленький червоний м’ячик уціляє в хвіртку, — це дуже непристойно. Просто нахабство якесь.
— Гм, — насупившись, гмикнув Артур, показуючи, що його казанок може залюбки переварити і таку інформацію. — Гм.
— А оці поселяни, — сказав Слартібартфаст голосом, який лунав наче із склепу, показуючи на гурт кріккітян, які саме проходили повз них, — якраз і заварили цю кашу, і вона закипить цієї ночі. Гайда, ходімо за ними і побачимо все на власні очі.
Вони тихенько висковзнули з-під віття дерева і по темній стежині пагорба рушили слідом за бадьорим гуртом. Їхній природний інстинкт підказував іти за об’єктом свого спостереження тихо і крадькома, та оскільки вони йшли лише по «фанері» інформаційної ілюзії, то хоч би вони і розмалювалися найбарвистішими фарбами і загуділи в сурми, ніхто б їх тут не побачив і не почув.
Артур зауважив, що двійко з гурту затягли якусь іншу пісню. Її ритмічна мелодія линула до них на хвилях теплого вечірнього марева. То була ніжна романтична балада, така б дала змогу Маккартні купити графства Кент із Сассексом, а ще реальні шанси стати власником графства Гемпшир.
— Ти звичайно знаєш, — мовив Слартібартфаст до Форда, — що зараз має статися?
— Я? — вирячив очі Форд. — Ні.
— А хіба в школі ти не вивчав стародавньої історії Галактики?
— Моя кіберкабінка була позаду Зафодової, — сказав Форд, — це дуже відволікало. Проте, це не завадило мені довідатися про деякі разючі речі.
У цей мент Артур зауважив цікаву деталь у тексті пісні, що її співали кріккітяни. Всередині восьмого такту, який би твердо забезпечив Маккартні володіння містом Вінчестер і дав би йому можливість, кинувши зором поверх Тестової долини, вибирати гарненькі ділянки Нового лісу[2], там був ужитий дивний вираз. Пісняр змальовував побачення з дівчиною не «під місячним сяйвом», не «під зорями», а просто «над травою», Артур був вражений таким прозаїзмом. Потім він знову звів очі до на диво порожнього неба і гостро відчув важливість тієї деталі, хоча і не міг збагнути, в чому вона полягає. Погляд на небо навіяв йому почуття всесвітньої самотності, і він сказав про це своїм супутникам.
— Ні, — трохи прискоривши кроки, сказав Слартібартфаст, — люди Кріккіту ніколи не міркували про себе: «У Всесвіті ми одні». Розумієш, вони оточені величезною хмарою пилу, для них існує лише одне їхнє сонце та їхня планета, і перебувають вони на самісінькому краєчку Галактики, на її східній околиці. Тож через ту хмару пилу вони споконвіку не цікавляться небом, бо там ні на чому зупинити погляд. Уночі воно зовсім чорне. Вдень світить сонце, та на нього довго не подивишся, тож вони й не пробують. Одне слово, неба вони не помічають. Виходить так, ніби над ними нависла сліпа пляма, розтягнута від виднокругу до виднокругу на 180 градусів.
— Розумієте, чому вони ніколи не думали «у Всесвіті ми одні»? Тому, що до сьогоднішнього вечора вони навіть гадки не мали про Всесвіт. До сьогоднішнього вечора.
Помовчавши хвилину, він додав:
— Тільки уявіть, ні разу не подумати: «Ми одні як перст», — просто тому, що їм і на думку не спадало, буцімто може існувати якийсь інший спосіб буття.
За хвилину він додав:
— Боюся, що це трішки полоскоче нам нерви.
Він ще не закінчив говорити, коли з високого сліпого неба до їхнього слуху донісся слабкий ревучий виск. Вони стривожено підвели очі, та якусь хвилю чи дві нічого не було видко.
Потім Артур зауважив, що гурт людей попереду них теж почув виск, та, очевидно, ніхто з них не знав, що то за вереск і звідки він. Вони оціпеніло оглядалися кругом себе, наліво, направо, вперед, назад, навіть на землю. Їм навіть на думку не спадало поглянути вгору.