Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 18)
— Угу, — буркнув Зіпо і знову опустив голову на діамантовий пісок.
— Дещо сталося, — докинула вона.
— Мммм?
— Як тільки замкнули часотягкий кокон, — сказала вона і на мить припинила втирати есенцію квалактину, — один кріккітський крейсер, що зник невідомо де і вважався загиблим, таки справді був невідомо де. Він об’явився і спробував був захопити Ключ.
Зіпо рвучко перевернувся і сів на піску.
— Що-що?
— Та все гаразд, — сказала вона таким голосом, який би зупинив навіть Великий Вибух. — Як повідомили, сталася коротка битва. Ключ, а також крейсер були розкладені на атоми і розвіяні на всі просторо-часові боки. Судячи з усього, вони щезли навіки.
Усміхнувшись, вона видавила собі на пучки ще кілька крапель квалактинської есенції. Заспокоєний, Зіпо знову розлігся на піску.
— Зроби оте, що ти робила хвилину чи дві тому, — промуркотів він.
— Оце? — спитала вона.
— Та, ні, ні, — сказав він, — оте.
Вона спробувала знову.
— Так? — спитала вона.
— Ууууіій-ах!
І знов, вам би там бути.
З моря знову прилинув запашний бриз.
По пляжу ходив чарівник, але його послуг тут не потребував ніхто.
— На світі немає нічого, що могло б бути втраченим назавжди, окрім Чалезмського собору, — промовив Слартібартфаст, миготливе полум’я свічки, яку робот-кельнер поривався винести, червоно висвічувало його обличчя.
— Якого собору? — здивовано перепитав Артур.
— Собору в Чалезмі, — повторив Слартібартфаст. — То було тоді, коли я займався дослідженнями на замовлення Руху за Реальний Час, коли…
— Якого руху? — знову спитав Артур здивовано.
Старий помовчав, збираючись з думками, щоб притьмом довершити свою оповідку. Ковзаючи по просторово-часових матрицях та напустивши на себе одночасно послужливий і понурий вигляд, робот-кельнер цапнув свічку і виніс її. Їм принесли рахунок, вони плідно посперечалися про те, скільки було порцій равіолі і скільки вони випили пляшок вина і, як усвідомлював Артур, успішно вивели корабель із суб’єктивної орбіти на паркову орбіту незнайомої планети. І тепер кельнеру хотілося дограти свою роль у цій грі і закрити бістро.
— Вам усе стане зрозумілим, — сказав Слартібартфаст.
— Коли?
— За хвилину. Слухайте. Потоки часу зараз страшенно забруднені. В них плаває всяка мерзота, на кшталт уламків від корабельних аварій, і дедалі більше того мотлоху попадає назад до фізичного світу. Через завихрення в просторово-часовім континуумі.
— Чував, чував, — сказав Артур.
— Послухай, так куди ж ми летимо? — спитав Форд, нетерпляче відсовуючи від столу свого стільця. — Бо мені страх як хочеться туди попасти.
— Ми летимо, — повільним і розміреним голосом пояснив Слартібартфаст, — щоб випередити кріккітянських військових роботів і не дати їм захопити ті частини Ключа, які їм конче потрібні для того, щоб, відімкнувши, випустити їхню планету Кріккіт із часотягкого кокона та визволити своїх біснуватих Повелителів та решту армії роботів.
— Ти ж говорив про якусь вечірку, — сказав Форд.
— Так, — відповів Слартібартфаст і понурив голову.
Він усвідомив, що не слід було говорити. Очевидно, що слово «вечірка» викликало у Форда Префекта нездорове збудження. Чим далі Слартібартфаст розплутував клубок темної трагічної історії Кріккіту та його народу, тим більше Фордом Префектом оволодівало бажання пити, пити і танцювати з дівчатками.
Старий усвідомлював, що краще було б не згадувати про вечірку до останньої хвилини. Та слово не горобець, за хвіст не впіймаєш, і тепер Форд Префект вчепився за цю ідею з завзяттям арктуранської мегап’явки, яка міцно присмоктується до своєї жертви, перш ніж відкусити їй голову і гайнути світ за очі на захопленому зорельоті.
— І скоро ж ми там будемо? — нетерпляче запитав Форд.
— Як тільки я поясню вам, чому ми туди летимо.
— Щодо мене, то я знаю, чому я туди лечу, — проказав Форд і відкинувся на спинку фотеля, заклавши руки за голову. І він видав одну із своїх посмішок, від яких у людей по спині починали бігати мурашки.
Виходячи на пенсію, Слартібартфаст надіявся пожити нарешті спокійно.
Він планував навчитися грати на октравентральному хрюмінорфоні, заманлива, хоч і марна справа, бо у нього не було потрібної для цього кількості ротів.
Він також мав на меті написати ексцентричну і безжально-хибну монографію про екваторіальні фіорди, щоб навіки збити з пантелику вчених, щодо кількох аспектів тієї науки, які здавалися йому важливими.
Та замість того, якогось біса він дозволив умовити себе на погодинну роботу на замовлення Руху за Реальний Час і вперше в житті взявся за справу з усією серйозністю. В результаті цього він, чоловік уже не першої старості, мотається по космосу, намагаючись побороти зло і врятувати Галактику.
Як виявилося, ноша була не з легких, він тяжко зітхнув.
— Слухайте, — провадив він, — в РРЧ…
— Де? — запитав Артур.
— У Русі за Реальний Час, про нього я розповім вам згодом. Тож я уздрів схожість п’яти предметів, що недавно виринули з часового сміття на поверхню реальності, з п’ятьма складовими деталями знищеного Ключа. Я простежив місце знаходження лише двох: Дерев’яного Стовпа та Срібної Поперечки. Схоже, що остання опинилася на якійсь там вечірці. Нам треба поспішити туди і перехопити її, поки кріккітянські роботи її не знайшли, бо хто його знає, до чого це може призвести.
— Ні, — твердо сказав Форд, — ми підемо на вечірку, щоб добряче хильнути та потанцювати з дівчатками.
— Та хіба ти не зрозумів усього, що я…
— Так, зрозумів! — з раптовою і не притаманною йому гарячковістю вигукнув Форд. — Я все пречудово зрозумів. От чому я хочу випити, скільки влізе, і потанцювати зі стількома дівчатами, зі скількома встигну, поки їх ще трохи залишилося. Якщо все, що ти нам показував, є правдою.
— Правдою? То є істинна правда.
— … То на тій суперзірці нам буде кабиця і чхнути не встигнемо.
— Не встигнемо — що? — знову різко втрутився Артур. До цих пір він ретельно слідкував за розмовою і тепер йому не хотілося втратити канву.
— Нам буде кабиця і чхнути не встигнемо, — повторив Форд, намагаючись не втратити запалу, — а…
— Там протяги? — спитав Артур.
— Та їх немає, — розмірено сказав Форд, — немає там ні протягів, ні шансу для нас вижити.
Він зробив паузу, оцінюючи, чи все дійшло. По обличчю Артура пробіг заклопотаний вигляд, який красномовно свідчив про те, що не дійшло.
— Суперзірка, — продовжував Форд так швидко і чітко, як тільки міг, — це небесне тіло, яке вибухає при швидкості, рівній половині світлової з яскравістю мільярда сонць, а потім стає надважкою нейтронною зіркою. Це зірка, яка спалює інші зірки, второпав? На суперзірці ні в кого немає шансів.
— От воно що, — протяг Артур.
— Ти…
— То там буде така висока температура, а від чого б нам там чхати?
— А чому б і не почхати? Та, до дідька. Я просто фігурально висловився.
Артур змирився з цим, і Форд продовжив, намагаючись говорити так само завзято, як і починав.
— Ти прикинь, хто ми такі, — вигукнув Форд. — І я, і ти, Слартібартфасте, і Артур — а особливо Артур — ми ж просто дилетанти, диваки, перекотиполе, якщо вам так подобається.
Слартібартфаст насупився, почасти ображено, почасти здивовано, і вже був відкрив рота, щоб гідно відповісти.
— … Е-е… — тільки й спромігся він.
— У жодному разі ми не фанатики, — не вгавав Форд.
— … Е-е…