Дуглас Адамс – Життя, Всесвіт і все суще (страница 19)
— І це ключовий чинник. Проти фанатиків ми безсилі. Нам усе до дули, а їм навпаки. Значить, їхнє зверху.
— Багато речей у світі мені не байдужі, — спромігся Слартібартфаст, тремтячим від роздратування і частково від невпевненості голосом.
— Наприклад?
— Хоч би й узяти, — сказав старий, — життя, Всесвіт. Та все суще! Фіорди.
— І ти готовий віддати за них життя?
— За фіорди? — з подивом закліпав очима Слартібартфаст. — Ні.
— Ну, от бачиш.
— Відверто кажучи, не розумію.
— І все ж я не дійду до тями, — пробубонів Артур, — від чого нам доведеться там чхати.
Форд відчував, що тема розмови вислизає з-під його контролю, і вирішив не здаватися.
— Вся заковика в тому, — просичав він крізь зуби, — що ми не фанатики! І ми навіть і чхнути не встигнемо, як…
— Чому ти вирішив, що ми маємо там чхати, — гнув своє Артур, — зроби таку ласку, розтлумач врешті-решт.
— Зроби таку ласку, годі вже про чхання.
— Гаразд, якщо на те твоя воля, — сказав Артур. — Та ти ж сам про це торочиш.
— Бовкнув не подумавши, — буркнув Форд, — забудьмо про це. Справа от у чому…
Подавшись уперед, він підпер лоб рукою.
— Про що ж це я? — мовив він стомлено.
— Давайте просто сходимо на вечірку, — запропонував Слартібартфаст, — хто за чим. — І підвівся, мотаючи головою.
— По-моєму, це я й хотів сказати, — підхопив Форд.
З якоїсь незрозумілої причини, телепортаційні кабінки містилися за дверима з написом «Туалет».
Дедалі більше поширюється думка, що подорож у часі являє собою загрозу, бо викликає екологічне забруднення історії.
Теорія та практика подорожей у часі розлого змальовані у відповідних статтях «Великої Галактичної Енциклопедії», більшість з яких незрозуміла для будь-кого, хто не вивчав найвищу гіперматематику щонайменше протягом чотирьох життів. І позаяк цього не можна було зробити до того, як винайшли переміщення в часі, не зовсім зрозуміло, звідки ж таки взялася сама ідея машини часу. Існує гіпотеза, що по своїй суті машина часу була винайдена одночасно у всіх епохах, що само по собі є чортибатьказнащо.
Вся біда в тому, що багато історичних подій теж виявилися казна-чим.
Візьмемо ось такий приклад. Можливо, для декого він видасться малозначущим, та життя багатьох він буквально перевернув. Значення цієї єдиної події було уже в тому, що вона стала першим поштовхом для заснування Руху за Реальний Час (а можливо, останнім? Це залежить від того, з якого боку ви розглядаєте розвиток історії. А на даний час це питання однозначної відповіді не має).
Живе собі, чи жив собі, один поет. Звався він Лаллафа і написав низку віршів «Пісні Довгої Країни», які вся Галактика одностайно визнала найвизначнішими віршами всіх часів і народів.
Вірші ці несказанно прекрасні (чи то пак, були несказанно прекрасні). Це означає, що людину, яка хотіла поділитися враженнями від них, відразу охоплювало таке сильне душевне хвилювання, почуття цільності та почуття єднання з істиною, що її не скоро потягне на вулицю, щоб хутенько оббігти квартал, а повертаючись додому, зазирнути до бару, щоб хильнути скляночку перспективи з содовою. От такими чудотворними були ті вірші.
Життя поета минуло в лісах Довгої Країни, на планеті Еффа. Там він жив, там він складав свої поеми. Він записував їх на висхлих листках хабри, не користаючись ані благами цивілізації, ані мазилкою для виправлення помилок. Він змальовував промені сонця у лісі і те, що він думав з цього приводу. Він змальовував темряву в лісі і те, що він думав з цього приводу. Він змальовував дівчину, яка його кинула, і геть усе, що про цей вчинок він думав.
Через багато років по його смерті його вірші були знайдені, і світ зачарувався ними. Ніби вранішні сонячні промені, вістка про них умить осяяла всю Галактику. Протягом багатьох віків вони осявали і прикрашали нудне життя багатьох людей, і вони аж жахалися, згадуючи, яким убогим у них було життя без них.
Та, невдовзі після винаходу машини часу, керівництву деяких найбільших корпорацій по виробництву мазилки спало на думку, що, може, його вірші стали б ще проникливішими, коли б у його розпорядженні була високоякісна мазилка. А ще незле було б влаштувати так, аби він з цього приводу висловився.
І от по хвилях часу вони пустилися в мандри, віднайшли Лаллафу — і, не без певних труднощів, розтлумачили йому про свій намір. І врешті-решт умовили його згодитися. Власне, вони переконали його до такої міри, що з їхньої легкої руки він добряче зажився, а дівчина, про яку йому і так випало писати чудесні та образні вірші, навіть і не подумала його кидати, отож поет з дівчиною вибралися з куреня в лісі до затишної двоповерхової з усіма зручностями хатинки в місті, а він учащав до майбутнього, де він, мов з рога достатку, сипав дотепами на телевізійних «ток-шоу».
Ви не помилилися в своїх здогадках — жодного зі своїх великих віршів він так і не написав, що само собою було заковикою, та не занадто великою. Час від часу виробники мазилки виряджали його на якийсь там тиждень до будинку відпочинку, спорядивши його стосом висушеного листя хабри та одним із пізніших академічних видань його власних творів, які він просто передирав і для достеменності вкрапляв описки, одночасно підмазуючи їх.
Багато людей твердять, що вірші Лаллафи втратили всю свою чарівність. Інші перечать першим і наполягають на тому, що вони такі ж гарні, як і завжди, то що ж змінилося? Перші заявляють, що суть не в тому. В чому ж полягає та суть, сформулювати вони не можуть, та вони цілком певні, що по суті суть не в тому, що там є якась суть, а суть в тому, що там таки щось не теє. І от, щоб розколупати оте «не теє» та попередити повторення подібних порочних інцидентів, вони започаткували Рух за Реальний Час. Вони отримали значну підтримку, дякуючи тому випадковому факту, що через тиждень після заснування РРЧ поширилася чутка про те, що знаменитий Халезмський собор, зруйнований для того, щоб вивільнити місце для нового іонозбагачувального комбінату, не тільки зник з теперішнього, але й з минулого, бо будівництво іонозбагачувального комбінату так затяглося, що заради вчасної здачі об’єкта будівельники змушені були все далі і далі відступати в минуле, і так сталося, що на тому місці, де первинно започали будівництво комбінату, про Халезмський собор тоді ніхто й гадки не мав. Несподівано листівки з зображенням собору стали цінитися на вагу золота.
Тож багато історичних подій позникали на віки вічні. Рух за Реальний Час заявляє, що подібно тому як доступність переміщень у просторі стерла грані між різними країнами, ба навіть між різними планетами, так подорожі в часі стирають грані між різними епохами. «Тепер минуле, — говорять вони, — страх як схоже на сусідню країну. Там твориться таке ж саме, як і у нас».
Артур матеріалізувався. Коліна йому тремтіли, горло перехоплювало, серце стискали спазми, кінцівки німіли. Такі були больові відчуття, притаманні кожній матеріалізації, після кожної триклятої телепортації, до якої він мужньо вирішив будь-що не призвичаюватися. Він пошукав очима інших.
Їх ніде не було видно.
Він знову пошукав їх очима.
Їх усе ще не було видно.
Він зажмурився.
Розплющив очі.
Пошукав очима інших.
Ті затнулися в своїй відсутності.
Він знову заплющив очі, готуючись до ще однієї марної спроби відшукати їх, і лише тоді, коли його очі зажмурилися, його мозок почав обробляти побачене очима до того, як він їх заплющив востаннє. Артур стурбовано наморщив лоба.
Тоді він знову розплющив очі, щоб перевірити достеменність їхнього свідчення, проте зморшки на лобі не розгладилися.
Попри все, вони стали ще глибшими. Якщо він потрапив на вечірку, то на невдалу, на таку, що всі гості вже давно розійшлися. Цю версію він облишив як безперспективну. Очевидно, він попав не на вечірку. То була печера чи, може, лабіринт, а можливо, й тунель — точніше визначити не було можливості, бо була стума. Ну хіба ж можна влаштовувати гулянку при такому освітленні? Артура оточувала стума, аж лискуча від вологості стума.
Жодного тобі звуку, ані шелесь, і чути було тільки його власне переривчасте дихання і, до речі, стривожене. Чим довше він до нього прислухався, тим тривожнішим воно ставало.
Артур тихенько кахикнув, просто так, щоб трохи підбадьорити себе. Він змушений був довгенько прислухатися, як тоненька примарна луна його кашлю петляє по звивистих коридорах та безпросвітних залах того колосального лабіринту, щоби нарешті повернутися до нього іншими невидимими коридорами, ніби питаючи: «Га?»
Така історія повторялася з усяким найменшим звуком і шумом, і це його знервувало. Артур спробував був замугикати веселу пісеньку, та луна перетворила її на сумний жалобний спів, і він замовк.
Зненацька в його уяві зароїлися образи з оповідей Слартібартфаста. Йому уявилося, що там, у тунелі, причаїлися безжальні білі роботи. Зараз вони виринуть безшумно з темряви і його вколошкають. Він зачаїв подих. Роботи не з’являлися. Він випустив подих на волю. Тепер він узагалі не знав, на що й очікувати.
А втім, здавалося, що хтось чи щось там на нього чекало, бо на мить у далекій пітьмі моторошним зеленим світлом блиснув неоновий напис:
Напис погас, і те, як він погас, Артурові зовсім не сподобалося. Він погас ніби з якоюсь презирливою пихою. Артур спробував запевнити себе, що то всього-на-всього сміховинний вибрик його уяви. Неонові вивіски горять або не горять залежно від того, подали на них електричний струм чи ні. І ніяк не може жодна вивіска, — втовкмачував він собі, — переходити з одного стану до іншого з презирливою пихою. Артур ще щільніше закутався в халат, проте труситися від того не перестав.