Дуглас Адамс – Бувайте, і дякуємо за рибу (страница 27)

— Дякую, — сказав Форд, — велике спасибі. Чи ти… — сказав він, і заснув на три години.

— … маєш найменше уявлення, — раптом продовжив він, коли прокинувся, — як важко потрапити до британської телефонної системи з Плеяд? Бачу, що не маєш. Тому я скажу, — промовив він, — через величезну чашку чорної кави, яку ти зараз зробиш.

Він прослідував за Артуром до кухні.

— Тупі оператори весь час питають звідки я дзвоню, а я їм кажу, що з Лечворта, а вони кажуть, що цього не може бути, якщо я потрапив на це коло. Що ти робиш?

— Готую чорну каву.

— Оу. Форд здавався незвично розчарованим. Він сиротливо оглянув місце.

— Що це? — запитав Форд.

— Рисові хлібці.

— А це?

— Паприка.

— Розумію, — урочисто сказав Форд, і поклав обидві речі назад, одну на одну, але ця конструкція виявилась не дуже добре збалансованою, тому він поклав їх навпаки і здається це спрацювало.

— В мене невеликий космічний десинхроноз, — сказав він. — Що я там казав?

— Про те, що ти дзвонив не з Лечворта.

— Так і було. Я пояснив все тій леді. «Мерзенний Лечворт», — сказав я, — якщо вам так зрозуміліше. Насправді я дзвоню з торгово-розвідувального корабля корпорації Сіріус Кібернетікс, який наразі на суб-свтіловому етапі подорожі між зірками, які відомі у вашому світі, хоча і не важливі для вас, люба леді.» — Я сказав «люба леді», — пояснив Форд префект, — тому, що не хотів, щоб вона образилась на мій висновок, що вона неосвічений кретин…

— Тактовно, — сказав Артур Дент.

— Саме так, — сказав Форд, — тактовно.

Він насупився.

— Космічний десинхроноз, — сказав він, — не дуже допомагає тримати основну лінію. Тобі доведеться знову допомогти мені, — продовжив він, — і нагадати, про що я говорив.

— «Між зірками», — сказав Артур, — «відомими у вашому світі, хоча і не важливі для вас, люба леді, як…»

— «Плеяда Епсілон і Плеяда Зета», — закінчив він тріумфально. — Дуже цікава бесіда, чи не так?

— Тримай свою каву.

— Дякую, ні. «А причина, — сказав я, — чому я турбую вас замість того, щоб прямо подзвонити, це, тому що ми маємо досить складне телекомунікаційне обладнання тут, у Плеядах, і хочу сказати, що скупий син космічної шавки, який пілотує цей триклятий корабель, наполягає на тому, щоб я дзвонив за рахунок іншої сторони. Можете в це повірити?

— Вона змогла?

— Не знаю. Вона до цього часу, — сказав Форд, — вже повісила трубку. Так! Як ти гадаєш, — сказав він шалено, — що я зробив потім?

— Не маю уявлення, Форде, — сказав Артур.

— Шкода, — сказав Форд, — я сподівався ти мені нагадаєш. Знаєш, я справді ненавиджу тих хлопців. Вони справді огидні космічні потвори, шастають по нескінченних просторах зі своїми маленькими зломками, які ніколи нормально не працюють чи, коли все ж таки запрацюють, виконують функції, які жодній адекватній істоті не потрібні і, — додав він люто, — пищать, щоб повідомити, що виконали!

Це була чистісінька правда, і така думка широко підтримувалась людьми, які правильно думали, і широко відомі тим, що правильно мислять, що підтверджувалось тим простим фактом, що вони самі підтримували цю думку.

В Путівнику по Галактиці для космотуристів, серед дуже рідкісних моментів ясності на його повних п’яти мільйонах дев’ятистах сімдесяти п’яти тисячах п’ятсот дев’яти сторінках, сказано про продукти корпорації Сіріус Кібернетікс: «дуже легко не помітити їх повну непотрібність, коли вас засліпить відчуття успіху від того, що ви все таки змусили їх запрацювати.

«Іншими словами — а це залізобетонний принцип, на якому заснований успіх цієї галактичної корпорації — їхні конструктивні дефекти повністю заховані за поверхневими дефектами дизайну.»

— А цей хлопець, — не вгавав Форд, — саме летів, щоб спродати їх побільше! Його п’ятирічна місія заключалася в тому, щоб дослідити нові дивні світи і запхнути Прогресивні Музичні Сурогатні Системи в їх ресторани, ліфти і винні бари! Або, якщо в них іще нема ресторанів, ліфтів чи винних барів, штучно прискорити розвиток їх цивілізації, щоб вони вже, в біса, накінець з’явились! Де кава!

— Я її вилив.

— Зроби нової. Мені треба згадати, що я зробив потім. Як ми вже знаємо, я врятував цивілізацію. Я знав, це було щось таке.

Він заспотикався назад до вітальні, де здавалося продовжував говорити сам з собою, натикатися на меблі і пищати наче робот.

Через кілька хвилин, надавши лицю дуже безтурботного вигляду, Артур пішов за ним.

Форд здавався приголомшеним.

— Де тебе носило? — домагався він.

— Я робив каву, — сказав Артур, з усе ще невимушеним лицем. Ще колись давно він зрозумів, що єдиний спосіб знаходитись в компанії Форда − мати великий запас дуже безтурботних виразів обличчя, і носити їх весь час.

— Ти пропустив найкращу частину! — скаженів Форд. — Я повалив того хлопця. Тепер, — сказав він, — мені потрібно буде стрибнути на нього знову!

Він щосили сміливо накинувся на стілець і зламав його.

— Було краще, — раптом сказав Форд, — минулого разу, — і він недбало махнув в напрямку іншого зламаного стільця, уламки якого лежали на обідньому столі.

— Розумію, — сказав Артур, окинувши безтурботним оком колишній стілець, — а, ем, для чого всі ці кубики льоду?

— Що? — прокричав Форд. — Що? Цю частину ти також пропустив? Це ж камера анабіозу! Я поклав того хлопця у камеру анабіозу. Мені ж довелося, так?

— Мабуть так, — сказав Артур, своїм безтурботним голосом.

— Не чіпай її!!! — заволав Форд.

Артур, який збирався покласти на місце слухавку, що містичним чином опинилась на столі, знята з телефону, безтурботно зупинився.

— Добре, — сказав Форд, заспокоюючись, — послухай.

Артур приклав трубку до вуха.

— Це телефонна служба точного часу, — сказав він.

— Біп, біп, біп, — промовив Форд, — якраз те, що було чути на всьому кораблі того хлопця, поки він спав, серед льоду, обертаючись навколо маловідомого супутника Сезефраз Маґна. Лондонська Телефонна Служба Точного Часу¹³!

— Розумію, — сказав Артур, і вирішив, що настав час задати важливіше питання.

— Навіщо? — запитав він, безтурботно.

— Трішки удачі, — сказав Форд, — і цей дзвінок зробить цих покидьків банкротами.

Весь спітнілий він плюхнувся на диван.

— Хай там як, — сказав Форд, — драматичний вийшов приїзд, чи не так?

Розділ 36

Літаюча тарілка, на якій зайцем прилетів Форд Префект, приголомшила світ.

Нарешті не було ні сумніву, ні будь-якої можливості помилки, ні галюцинацій, ні містичних агентів ЦРУ, які плавали в резервуарі.

Цього разу все було справжнім, це точно. Це було цілком точнісінько точно.

Вона спустилася з вражаючою зневагою до всього, що під нею і розчавила цілий район з найдорожчими в світі будинками, включаючи більшу частину Harrods¹⁴.

Тарілка була велетенською, майже милю в довжину, тьмяно-срібного кольору, побита, попалена і знівечена шрамами численних жорстоких космічних баталій, проведених з дикими силами, під світилами невідомими людству.

Відкрився люк, розтрощивши Harrods Food Halls¹⁵, зруйнувавши Harvey Nicholls¹⁶, і з фінальним скреготом катованої архітектури, поваливши Sheraton Park Tower¹⁷.

Після довгого і хвилюючого моменту, який наповнювали звуки гуркоту, тріску і скреготу машинерії, з корабля по рампі спустився величезний срібний робот висотою в сто футів.

Він підняв руку.

— Я прийшов з миром, — сказав робот, і додав після довгого скреготіння, — відведіть мене до вашого Ящера.

Форд Префект, звісно, мав пояснення для цього, дивлячись разом з Артуром по телевізору шалений нон-стоп репортаж екстрених новин, в яких тільки й говорили про наслідки колосальних руйнувань, які вже оцінили в мільярди фунтів, і в яких загинуло, майже така ж, але зовсім інша кількість людей. Вони продовжували повторяти те саме тому, що робот тільки тим і займався, що ледве помітно хитався, видаючи короткі незрозумілі повідомлення про помилку.