Дуглас Адамс – Бувайте, і дякуємо за рибу (страница 26)
Він похитав головою поволі, поволі усміхаючись, а потім поглянув на Фенчьорч, а пізніше на Артура.
— Ви щось… — запитав він Артура, — щось намагались зробити з вашим? Можу я запитати?
— Ем, я запустив в нього рибку, — відповів Артур, дещо зніяковівши. — Так сталося, що у мене була рибка, і я не знав, що з нею зробити, і, ну, цей акваріум.
Він затих.
— А більше ти нічого не робив? Хоча ні, — сказав Вонко, — якби робив, то знав би. Він похитав головою.
— В нашому акваріумі дружина тримала пшеничні паростки, — продовжив Вонко, з якимось новими нотками в голосі, — аж до минулого вечора…
— Що, — сказав Артур повільно і м’яко, — трапилось минулого вечора?
— У нас закінчились пшеничні паростки, — спокійно сказав Вонко. — І моя дружина, — додав він, — пішла купити ще.
Здавалося, на якусь мить він втратив власний хід думок.
— А, що трапилось далі? — запитала Фенчьорч, знову ледве переводячи дихання.
— Я його вимив, — сказав Вонко. — Я мив його дуже старанно, дуже-дуже старанно, відмиваючи кожну крихту залишків від проростків, а потім почав витирати, повільно, обережно, поволі повертаючи. Тоді я підніс його до вуха. Ви коли… ви притуляли свої до вуха.
Вони похитали головами, знову ж таки повільно, знову ж таки, наче придурки.
— Можливо, — сказав він, — вам слід.
Глибокий рев океану.
Прибій з дальніх берегів, до яких ледве дотягується думка.
Німий гуркіт глибини.
І серед цього всього голос, який кличе, та навіть і не голос, деренчливий гомін, розмиті значення слів, напіввимовлені пісні думок.
Вітання, хвилі вітань, які котяться назад у невиражене, слова, які розпадаються разом.
Крах журби і скорботи на узбережжях Землі.
Хвилі радості на — куди? Світ невимовно знайдений, невимовно прибув на, невимовно мокру, пісню дощу.
А зараз фуга із голосів шуміла поясненнями неминучої катастрофи світу, який має бути знищеним, приплив безпомічності, спазм розпачу, зрив, знову ж таки розпад слів.
А потім кидок долі, знаходження тіньової землі у прихованих значеннях загорнутого часу, захованих вимірах, стягування паралелей, кружляння волі, удар і розкол, політ. Нова Земля прийшла на заміну, а дельфіни пішли.
Тоді приголомшливо, єдиний голос, доволі ясно.
— Цей акваріум було доставлено вам за умовами кампанії Збережемо Людей. Ми прощаємося з вами.
А потім звук довгих, важких, повністю сірих тіл, які котяться до незвіданих бездонних глибин, тихо хихикаючи.
Тієї ночі вони залишились у Вивернутій Божевільні і дивились телевізор всередині.
— Я хотів, щоб ви на це поглянули, — сказав Вонко Адекватний, коли знову почалися новини, — мій старий колега. Він зараз проводить дослідження у вашій країні. Просто подивіться.
Це була прес-конференція.
— Боюся, що я не можу зараз прокоментувати ім’я Бог Дощу, ми його називаємо Спонтанний Паракаузальний Метрологічний Феномен.
— Можете нам розповісти, що це значить?
— Загалом я не повністю впевнений. Будемо чесними з цього приводу. Коли ми знаходимо щось таке, що не можемо зрозуміти, то зазвичай називаємо так, щоб ніхто не зрозумів чи навіть вимовив. Я маю на увазі, якщо ми просто дамо вам називати його Богом Дощу, то це буде означати, що ви знаєте щось таке, чого не знаємо ми. А цього, боюсь, ми допустити не можемо.
Ні, спочатку нам треба назвати його так, щоб це була наша, а не ваша назва, потім ми знайдемо якийсь шлях, щоб довести, що не ваша, а саме наша назва цілком правильна.
А якщо виявиться, що ви були таки праві, ви все одно залишитесь не правими, тому що ми просто назвемо його ну… скажімо «Супернормальним…» — не паранорамльним чи надприродним тому, що ви думаєте, що знаєте, що це означає, ні, «Супернормальний Індуктор Нарощування Опадів». Ми швидше всього також жбурнемо «Квазі» до назви, щоб захистити самих себе. Бог Дощу! Хах, в житті не чув такої нісенітниці. Одразу зізнаюсь, з ним на відпустці ви мене не побачите. Дякую, наразі це все, хіба що передам привіт Вонко, якщо він зараз нас дивиться.
На зворотньому шляху з ними в літаку сиділа жінка, яка дивилася на них доволі дивно.
Вони тихо розмовляли між собою
— Мені все ще треба дізнатися, — сказала Фенчьорч, — і я твердо відчуваю, що ти знаєш щось, але мені не кажеш.
Артур зітхнув і дістав шматочок паперу.
— В тебе є олівець? — запитав він. Вона трохи порилася і таки знайшла.
— Серденько, що ти робиш? — запитала вона, після того як він провів двадцять хвилин суплячись, жуючи олівця, малюючи щось на папері, закреслюючи, знову малюючи, жуючи олівця знову і роздратовано щось буркочучи.
— Намагаюся згадати адресу, яку мені колись хтось дав.
— Твоє життя буде набагато простішим, — сказала вона, — якщо ти придбаєш адресну книгу.
Нарешті він передав їй шматочок паперу.
— Слідкуй за ним, — сказав він.
Вона поглянула на листок. Серед усіх закарлючок і закреслень були слова: «Гори Квентулус Квазґар. Севурбопстрі. Планета Прелюмтарна. Сонце-Зарсс. Галактичний Сектор QQ7 Активний J Гамма.»
— Що там?
— Очевидно, — сказав Артур, — Останнє Повідомлення Бога до Свого Творіння.
— Звучить правдоподібно, — сказала Фенчьорч. — Як нам туди дістатися?
— Ти справді…
— Так, — рішуче сказала Фенчьорч, — Я справді хочу дізнатись.
Артур споглядав через маленьке подряпане плексигласове віконце відкритий простір неба.
— Вибачте, — раптом сказала жінка, яка дивилась на них доволі дивно, — сподіваюсь ви не подумаєте, що я не ввічлива. Просто мені стає так нудно протягом цих тривалих перельотів, і так чудово з кимось погомоніти. Мене звати Енід Капелсен, я з Бостона. Скажіть, а ви часто літаєте?
Вони пішли до Артурового дому у Вест Кантрі, закинули до рюкзака пару рушників і ще якийсь мотлох, а потім сіли і почали займатися заняттям, за яким проводять більшість свого часу галактичні космотуристи.
Вони чекали поки літаюча тарілка пролетить повз.
— Мій друг займався цим протягом п’ятнадцяти років, — сказав Артур, однієї ночі, коли вони сиротливо сиділи і дивилися на небо.
— Хто це був?
— Його звали Форд Префект.
Він раптом спіймав себе на тому, що робив те, що насправді ніколи не сподівався зробити знову.
Він думав про те, де зараз Форд Префект.
За незвичайних збігом обставин, наступного дня в газеті з’явилися два повідомлення: одне стосовно дивовижного інциденту з літаючою тарілкою, а інше про серію непристойних заколотів у пабах.
Форд Префект з’явився якраз через день після того, шукаючи де похмелитися і скаржачись на те, що Артур ніколи не відповідає на дзвінки.
Насправді, він виглядав надзвичайно хворим, не так, як звичайно, ніби його протягнули через живопліт, а наче цей живопліт одночасно з ним протягнули через комбайн. Форд похитуючись увійшов у Артурову вітальню, відмахуючись від усіх пропозицій допомогти, хоча це було помилкою, тому що зусилля, які він приклав, призвели до повної втрати балансу і Артурові довелося зрештою затягти його на диван.