Дуглас Адамс – Бувайте, і дякуємо за рибу (страница 25)
— Розумію, — сказав Артур. — Розумію.
Фенчьорч легенько кашлянула, щоб привернути увагу Артура. На піску вона намалювала маленьких чоловічків, які летіли серед хмар. На секунду він подумав, що вона намагається збудити його, але потім зрозумів, що це був докір. «Хто ми такі,» — казала вона, — «щоб, вважати його божевільним?»
Його будинок був безсумнівно своєрідним, і оскільки це була перша думка, з якою стикнулись Артур і Фенчьорч, вона допоможе найкраще описати дім.
А він виглядав саме так:
Вивернутим.
Насправді вивернутий до такої міри, що їм довелося паркуватись на килимі.
На протязі того, що зазвичай називають зовнішньою стіною, яка була зі смаком оздоблена у рожевий, що використовують в інтер’єрах, колір, висіла купа книжкових поличок, а також кілька тих дивних столиків на трьох ніжках, з напівкруглою стільницею, які стоять так, наче пропонуючи комусь розбити себе об стіну і картини, які очевидно створені, для заспокоєння.
Та справжня дивина була з дахом.
Він загинався сам на себе, наче у Мауріца Корнеліса Ешера12 була бурна ніч у місті, звичайно оповідач не може припускати, що такий випадок був насправді, хоча інколи важко, дивлячись на його картини, особливо на ту зі сходами, не поцікавитись, чи вона йому бува не приснилась після однієї з таких тусовок. Крім даху маленькі канделябри, які мали бути всеридині, висіли зовні догори дриґом.
Це збентежувало.
Табличка над вхідними дверима вказувала «Виходь», і от, нервуючи, вони так і зробили.
Всередині, звичайно, було як назовні. Груба цегляна кладка, гарні графіті, стічний жолоб у хорошому стані, вимощена стежка, пару маленьких дерев і кілька прохідних кімнат.
Внутрішні стіни були розтягнуті, незвичайно загнуті і на кінці відкриті так, наче це оптична ілюзія, яка змусила Мауріца Ешера насупити брови і запитати себе: «Як це так вийшло, намотати Тихий океан сам на себе.»
— Привіт, — сказав Джон Вотсон, він же Вонко Адекватний.
Це добре, подумали вони, з «Привіт» ще можна справитись.
— Привіт, — відповіли вони, з несподіваною посмішкою.
Тривалий час, здавалося, він був неохочим говорити про дельфінів. Чоловік виглядав відстороненим і постійно казав «Я забув…» як тільки згадували про них. Натомість він з гордістю влаштував екскурсію своїм ексцентричним будинком.
— Я отримую від цього задоволення, — сказав він, — у дивний спосіб, і нікому не завдаю шкоди, — і продовжив, — принаймні, яку б не зміг виправити компетентний окуліст.
Він їм сподобався. Це була відкрита людина, яка заохочувала до розмови і могла покепкувати з себе перед тим, як це зробить хтось.
— Ваша дружина, — сказав Артур, поглянувши навколо, — згадувала якісь зубочистки. Він сказав це із занепокоєним виглядом, наче боявся, що вона може раптом вискочити з-за дверей і знову згадати про них.
Вонко Адекватний засміявся. Його легкий м’який сміх звучав, як один із тих, якими він сміявся раніше, і які його повністю задовольняли.
— Ай, справді, — сказав він, — це було того дня, коли я нарешті зрозумів, що світ геть зовсім з’їхав з глузду, і тому побудував Божевільню, щоб покласти його туди. Бідненький, я сподівався йому стане краще.
Це була точка, в якій Артур знову занервував.
— Тут, — продовжив Вонко Адекватний, — ми за межами Божевільні. Він знову вказав на грубу кладку, шви у фундаменті і стічний жолоб. — Пройдіть через ті двері, — він тицьнув пальцем у двері, через які вони спершу ввійшли, — і ви опинитесь у Божевільні. Я намагався прикрасити його, щоб мешканцям було комфортніше, але один багато не зробить. Я ніколи не заходжу туди сам. Якщо мене коли не будь спокушає думка увійти, що останніми днями буває неймовірно рідко, то варто лише поглянути на знак над дверима і я відступаю
— Отой? — запила Фенчьорч, вказуючи, доволі спантеличено, на синю табличку з якимось інструкціями.
— Так. Там слова, які нарешті перетворили мене у відлюдника. Це було доволі несподівано. Я їх побачив, і одразу зрозумів, що потрібно робити.
На знаку було написано:
— Мені здається, — сказав Вонко Адекватний, — що будь-яка цивілізація, яка настільки втратила голову, що додає детальний набір інструкцій до зубочисток, більше не цивілізація, в якій я міг би жити і залишитися при здоровому глузді.
Джон задивився на океан, наче підбурюючи його, щоб той кричав і лаявся на нього, але він спокійно лежав і грався з побережниками.
— Про всяк випадок, мушу сказати, що розумію, як це може збоку виглядати, але я повністю при здоровому глузді. Ось чому я називаю себе Вонко Адекватний — просто, щоб запевнити людей, що так воно і є. Вонко називала мене мама, коли я був малим, незграбним і змітав все на своєму шляху, а адекватний, це те, як почуваюсь, — додав він, з однією з тих посмішок, які змушують тебе відчути: «О, так. Тоді все чудово.», — і ким маю намір залишитись. Може підемо на пляж і там ви розповісте, про що хотіли поговорити.
Вони пішли на пляж, до того ж місця, де він почав розповідати про золотобородих янголів із зеленими крилами і сандалями від Dr.Scholl.
— Щодо дельфінів… — з надією сказала Фенчьорч.
— Я можу показати вам сандалі, — сказав Вонко Адекватний.
— Мені цікаво, чи ви знаєте…
— Ви хотіли б, щоб я показав вам, — не вгавав Вонко, — сандалі? У мене є. Я зараз дістану. Вони виготовлені компанією Dr.Scholl. Янголи кажуть, що це якраз те, що треба для місцевості на якій вони працюють. Вони кажуть, що скоро запустять станцію біля повідомлення. Коли я кажу, що не розумію, що це значить, вони кажуть ні, ти не розумієш, і сміються. Ну що ж, хай там як, я дістану їх.
Він пішов до дверей і увійшов, чи вийшов, залежить з якої сторони поглянути. Артур і Фенчьорч переглянулись у запитальній і злегка безнадійній манері, а потім кожен знизав плечима і почав ліниво малювати фігурки на піску.
— Як твої ноги сьогодні? — тихо запитав Артур
— Добре. Від піску не такі вже й дивні відчуття. Та й від води. Вода взагалі їх ідеально облягає. Я лише думаю, що це не наш світ.
Вона знизала плечима.
— Що по-твоєму він мав на увазі,— запитала вона, — кажучи на замовлення?
— Я не знаю, — сказав Артур, хоча спогад про чоловіка на ім’я Прак, який постійно над ним сміявся, набридливо спливав з пам’яті.
Коли Вонко повернувся, в руках він тримав щось таке, що приголомшило Артура. Справа була не в сандалях, вони були звичайнісінькими, з дерев’яною підошвою.
— Я подумав, що ви хотіли б побачити, — сказав він, — що янголи носять на ногах. Думав вам буде цікаво. Я не намагаюсь нічого довести, між іншим. Я науковець і знаю з чого складається доказ. Але причина, з якої я називаю себе дитячим іменем, це щоб постійно нагадувати, що справжній вчений має також бути майже цілком повністю як дитина. Якщо він бачить річ, він мусить сказати, що бачить її, і не важливо чи це те, що він збирався побачити, чи ні. Спочатку подивися, потім подумай, пізніше протестуй. Але завжди спочатку роздивися. В іншому випадку ти завжди будеш бачити лише те, на що сподівався. Більшість науковців забуває про це. Пізніше я вам дещо покажу, щоб ви краще зрозуміли, про що я вам розповів. Ще однією причиною, чому я нарік себе Вонко Адекватний, було бажання, щоб люди вважали мене дурнем. Це дозволяє мені казати те, що я бачу, коли я його бачу. Вам не вдасться стати науковцем, якщо ви проти того, що люди вважають вас дурнем. Хай там як, та я подумав, що вам захочеться побачити це.
Це була річ, яка приголомшила Артура. Крім сандалей він побачив чудовий сріблясто-сірий скляний акваріум, на вигляд ідентичний до того, який стояв в його спальні.
Артур намагався добрих тридцять секунд, безуспішно, вимовити: «Звідки він у вас?» різко і на одному диханні.
Нарешті, його час настав, але він не встиг на якусь мілісекунду.
— Звідки він у вас? — запитала Фенчьорч різко, на одному диханні.
Артур кинув погляд на Фенчьорч, різко і на одному диханні він запитав:
— Що? Ти бачила їх раніше?
— Так, — відповіла вона, — В мене є такий. Чи принаймні був. Рассел окупував його своїми м’ячиками для гольфу. Я не знаю звідки його надіслали, ось чому я була така зла на Рассела за те, що він його забрав. То, де ви його взяли?
— Так, це було…
Вони обоє помітили, як Вонко Адекватний кілька разів різко повернув голову вперед і назад, намагаючись зітхнути на півдорозі.
— У вас також є такі? — запитав він їх обох.
— Так. — Сказали обоє.
Він довго і м’яко подивився на кожного, а потім підняв в руках акваріум, щоб піймати промені каліфорнійського сонця.
Здавалося, наче посудина співала разом із сонцем, дзвеніла від світла, відкидаючи загадково яскраві веселки на пісок і на них. Він знову і знову обертав його. Вони доволі ясно побачили у витончених візерунках вигравіюваних на поверхні «Бувайте, і дякуємо за рибу».
— Ви знаєте, — тихо запитав Вонко, — що це?
Вони обоє похитали головами повільно, зацікавлені, майже загіпнотизовані грою світла і тіні на сірому склі.
— Це прощальний подарунок від дельфінів, — сказав Вонко низьким тихим голосом, — істот, яких я любив, вивчав, з якими плавав, годував рибою і навіть намагався вивчити їхню мову, завдання, яке вони зробили неможливо важким, враховуючи той факт, який я нещодавно усвідомив, що вони були цілком здатні спілкуватися на нашій мові, якби захотіли.