Дуглас Адамс – Бувайте, і дякуємо за рибу (страница 24)
Він важко сів, а потім зрозумів, що забув щось важливе і попрямував до морозильника.
— Хочеш коктейль?
— Ладна вбити за нього. Я завжди знала, починаються важкі часи, коли мій вчитель гри на віолончелі міряє мене поглядом і каже: «А так, моя дорогенька, думаю трохи Чайковського сьогодні».
— Я передзвонив, — сказав Артур, — і вона сказала, що він зараз за 3,2 світлових роки від телефону і мені варто передзвонити пізніше.
— Ой.
— Я передзвонив знову. Вона сказала, що ситуація покращилась. Він тепер за якихось 2,6 світлових роки від телефону, але це все одно далекувато і він не зможе докрикнути.
— А ти не припускаєш, — сказала Фенчьорч із сумнівом, — що є ще хтось, з ким ми могли б поговорити?
— Навіть гірше, — сказав Артур, — я розмовляв з якимось типом з науового журналу, який насправді знає його, і він сказав, що Джон Вотсон не тільки вірить, але й насправді має абсолютні докази, зазвичай продиктовані йому ангелами із золотими бородами і зеленими крилами, в сандалях Dr. Scholl, що наймодніша нерозумна теорія місяця вірна. Людей, які сумніваються у його маревах і задають питання, він тріумфально перериває на середині речення історіями про сандалі, і більше нічого.
— Я не думала, що все настільки погано, — тихо сказала Фенчьорч. Вона мляво помахала білетами.
— Я телефонував до місіс Вотсон знову, — сказав Артур. — Її звати, між іншим, і тобі, мабуть, було б цікаво дізнатись, Таємна Джил.
— Розумію.
— Я радий, що ти розумієш. Я думав, що ти можеш не повірити в мої розповіді, тому коли я телефонував, то підключив автовідповідач, щоб записати дзвінок.
Він пішов прямісінько до апарату і почав возитися і пітніти над усіма тими кнопками. А все через те, що його особливо рекомендував журнал
— Ось воно, — сказав він решті, витираючи піт з чола.
Голос був високим, з шумом і тріскотом через свою подорож до геостаціонарного супутника і назад, але ще в ньому відчувалась нав’язлива теплота.
— Можливо мені слід пояснити, — сказав голос Таємної Джил Вотсон, — що телефон насправді в кімнаті, в яку він ніколи не заходить. Розумієте телефон у Божевільні. Вонко Адекватний не любить входити до Божевільні, тому він і не входить. Я думаю вам слід це знати, щоб зекономити час на дзвінках. Якщо ви хочете зустрітися з ним, то це дуже легко влаштувати. Все що вам потрібно це увійти. Він зустрічається з людьми тільки за межами Божевільні.
Дуже збентежений голос Артура:
— Вибачте, я не розумію. Де знаходиться божевільня?
—
На плівці, Артурів голос визнав, що не читав.
— Ви можете захотіти зробити це. Ви можете виявити, що це прояснить деякі речі. Ви можете виявити, що там вказано де Божевільня. Дякую.
Звук гудків. Артур вимкнув автовідповідач.
— Ну що ж, я припускаю, ми можемо розцінювати це як запрошення, — сказав він і знизав плечима. — Я насправді дістав його адресу від того типа з наукового журналу.
Фенчьорч поглянула на нього задумливо нахмуривши брови, а потім знову на квитки.
— Ти думаєш воно того варте? — запитала вона.
— Ну, — сказав Артур, — єдина річ, яку про нього розповідають, і з якою я згоден, крім того факту, що його всі вважають божевільним, це те, що він справді знає більше за всіх живих людей про дельфінів.
Важливе оголошення. Рейс номер 212 до Лос-Анджелеса. Якщо до плану вашої подорожі на сьогодні не входить Лос-Анджелес, то зараз якраз ідеальний час, щоб покинути салон літака.
В Лос-Анджелесі вони винайняли автомобіль, в одному з тих місць де дають в оренду машини, які викинули на смітник інші люди.
— Змусити її вписатися в поворот інколи важко, — сказав хлопець в сонцезахисних окулярах, і вручив їм ключі, — інколи простіше вийти з машини і піймати авто, яке рухається у потрібному вам напрямку.
Артур і Фенчьорч залишилися на ніч у готелі Сонячний Бульвар, в якому, як їм казали, вони отримають масу задоволення від його загадковості.
— Тут всі або англійці або дивні, або і те і те разом. В них тут в басейні англійські рокери читають
Це була правда. Там був один, який справді так робив.
Завідувач гаражем не особливо хвилювався про їх машину, але в цьому не було нічого поганого, бо їх також вона не особливо хвилювала.
Пізніше, того ж вечора вони їхали пагорбами Голівуду, вздовж Малхоланд Драйв і спершу зупинилися, щоб окинути поглядом сліпуче море вогнів, які являли собою Лос-Анджелес, а пізніше зупинилися, щоб окинути поглядом сліпуче море вогнів, які являли собою долину Сан-Фернандо. Вони обоє погодилися, що відчуття сліпучості дійшло лише до очей, але зовсім не торкнуло інших частин тіла, і тому поїхали далі несучи в собі, якесь дивне незадоволення побаченим. Коли хвилюючі моря вогнів зникли, стало непогано, але світло означає освітлювати щось, та проїхавши через усе те, що це вогні мали освітлювати, вони про це навіть не задумувались.
Вони спали неспокійно і прокинулись аж по обіді, коли навколо висіла неймовірна спека.
Проїхавши автомагістраллю до Санта Моніки вони спочатку вирішили подивитися на Тихий океан. Це було місце де Вонко Адекватний проводив весь свій час і добру частину ночей.
— Хтось розповів мені, — сказала Фенчьорч, — що одного разу чув розмову двох старих леді на пляжі, які займались тим же що й ми, вперше в житті споглядали Тихий океан. І очевидно, після довгої паузи, одна з них сказала іншій: «Знаєш, а він не стільки великий, наскільки я очікувала».
Їх настрій покращився коли сонце сповзло ближче до західної частини неба, і до того як Артур і Фенчьорч сіли в гуркітливу машину і рушили прямісінько на захід сонці, перед яким ніхто б не наважився будувати таке місто як Лос-Анджелес, вони раптом відчули напрочуд безпричинне відчуття щастя і навіть були не проти того, що старе радіо в авто грало лише дві станції, і обидві одночасно. Хоча, і там і там йшов відмінний рок-н-рол.
— Я впевнена він зможе нам допомогти, — сказала Фенчьорч рішуче. — Я з тобою згоден. Повтори ще раз, як він любить, щоб його називали?
— Вонко Адекватний.
— Я впевнена, що він зможе нам допомогти.
Артуру було цікаво чи той зможе, і він сподівався, що зможе, і ще сподівався, що те щось, втрачене Фенчьорч, можна буде знайти тут, на Землі, навіть байдуже чим ця Земля могла б виявитись.
Він надіявся, точніше продовжував надіятись з того часу, як вони розмовляли на березі Серпентайн, що йому не доведеться пригадувати нічого з того, що він дуже надійно і ретельно поховав у найдальших закутках пам’яті, сподіваючись, що воно припинить чіплятися до нього.
У містечку Санта Барбара вони зупинилися біля рибного ресторану, який здається був просто переобладнаним складом.
Фенчьорч замовила червону кефаль і сказала, що було смачно.
Артур замовив стейк з риби меча і сказав, що вона розлютила його.
Він схопив за руку офіціантку, яка йшла повз і почав лаяти.
— Чому ця триклята риба настільки добре приготовлена? — гнівно запитав він.
— Будь ласка, вибачте мого друга, — сказала Фенчьорч остовпілій офіціантці. — Здається, йому нарешті випав гарний день.
Якщо взяти двох Девідів Боуї і розмістити одного Девіда Боуї над іншим, а потім приєднати ще Девідів Боуї до кожної з рук верхнього Девіда Боуї і завернути це все у брудний пляжний халат, тоді ви отримаєте щось, що геть зовсім не схоже на Джона Вотсона, але, як вважають ті хто його знає, неймовірно знайоме.
Він був довготелесим і незграбним.
Коли він сів у шезлонг, вдивляючись у Тихий океан, не те щоб з якимсь диким припущенням, а швидше з глибокою зневірою, було трохи важкувато точно сказати де закінчується шезлонг і починається Джон. Ви навіть не наважилися б покласти на нього руку, бо здавалося, що вся ця тендітна структура може раптом обвалитися і защемити вам пальця.
Але його посмішка, коли він її проявляв, була доволі дивовижною. Здавалося, вона складена з усіх найгірших подій, що може влаштувати життя, але які, коли він складав їх у певному порядку на своєму лиці, змушували вас раптом відчути: «О, так. Тоді все чудово.»
Коли цей чоловік говорив ви були раді, що він досить часто використовує посмішку, яка змушує вас так почуватися.
— О так, — сказав він, — вони приходять відвідати мене. Сідають прямо тут. Якраз там, де ви сидите.
Він розповідав про янголів із золотими бородами і зеленими крилами, взутих в сандалі Dr.Scholl.
— Вони полюбляють їсти начос, бо не знають звідки вони беруться. А ще дудлять багато коли і взагалі дуже чудові, як не крути.
— Дудлять? — запитав Артур. — Чудові? То, ем… коли це відбувається? Коли вони приходять?
Він, як зазвичай, спрямував свій пильний погляд на Тихий океан. На межі між водою і сушею бігали маленькі побережники, в яких, здається, була одна єдина проблема: їм треба було знайти їжу у піску, який щойно омило хвилею, і в той же час не дозволити воді намочити лапки. Щоб якось справитись з цією проблемою вони бігали виконуючи дивні рухи, наче сконструйовані кимось дуже розумним у Швейцарії.
Фенчьорч сиділа на піску і бездумно малювала каракулі на піску.
— У вихідні, зазвичай, — сказав Вонко Адекватний, — на маленьких скутерах. Це класний транспорт. Він посміхнувся.