Донато Карризи – Ловець тіні (страница 46)

Віцеквестор засмутився, однак вирішив не подавати виду. Замість цього посміхнувся.

— Що ж, якщо я правильно зрозумів, віднині ми співпрацюємо з карабінерами, хоча насправді вони нами командують, а вся ота історія про «посилену команду» потрібна лише для того, щоб не заплямувати нашу репутацію?

— Ви що ж, гадаєте, мені це до вподоби?! — запитав квестор. — Від цієї миті мені доведеться звітувати перед отим тупим начальником карабінерів і терпіти, поки той з виглядом липового благодійника вдаватиме, що ми проводимо спільне розслідування.

Моро збагнув: оті двоє керівників таким чином оголошували вирок його кар’єрі після того, як він вірою та правдою служив, досягнувши неймовірних результатів, а вони приписували собі його заслуги, і їм було начхати, що тепер за поразку заплатить тільки він.

— Що тепер?

— Передавання справи має відбутися сьогодні до вечора, — сказав квестор. — Маєш зустрітися з рівним тобі за званням в органах карабінерів і пояснити йому всі деталі слідства. Відповіси на його запитання, а потім передаси всі речові докази та інформацію.

Моро відчув, як йому перехопило дух.

— Ми що, розповімо їм і про езотеричний символ? І про чоловіка з вовчою головою? Хіба це вже не конфіденційна інформація?

— Про це говорити не будемо, — відповів начальник. — Так буде краще.

— Згода, — продовжив квестор. — Оперативний зал ЦОС не розбиратимемо, однак він більше не матиме тієї вирішальної ролі, як раніше, тому що ваші люди відразу отримають нові завдання.

Ось іще одна брехня, щоб зберегти видимість.

— Я подам рапорт на відставку, — заявив Моро.

— Не можна, не зараз, — заперечив квестор.

Оці поганці побудували свою кар’єру на його успіхах, а тепер без зайвих клопотів скидали його за помилку, вчинену два роки тому. Та що йому було робити, якщо невинна людина зізналася в убивстві двох автостопівців лише для того, щоб отримати знижку під час судового процесу? То система гнила, а не він.

— Я хочу подати рапорт про відставку, ніхто не зможе мені в цьому перешкодити.

Квестор ладен уже був вибухнути люттю, однак останньої миті його зупинив керівник.

— Вам же гірше, — промовив він спокійно. — Поки будете залишатися в органах, ви матимете право на захист державного адвоката, а якщо скинете погони, перетворитеся на звичайного громадянина, і тоді вас можуть притягнути до відповідальності за припущену два роки тому помилку. Власне, хто примушує вас робити це просто зараз? Так ви перетворитеся на чудову мішень для нападників, які зітруть вас на порох.

Моро збагнув, що його приперли до стінки. Криво посміхнувся та скрушно похитав головою:

— Добру пастку ви мені підготували!

— Зачекаймо, коли вгамується гроза, — порадив голова поліції. — Ви тим часом побудете в тіні, залишивши іншим усі пошани та нагороди. Згодом потихеньку зможете повернутися до своєї попередньої роботи. На вашу кар’єру це аж ніяк не вплине, даю вам слово.

«Знаєш, куди можеш запхати собі своє слово?!» — подумав Моро, однак відразу збагнув, що іншого виходу в нього немає.

— Слухаю, генерале!

Підлеглі бачили, як він зайшов до залу ЦОС напружений і не в гуморі. Несподівано звичний робочий гомін затих, і всі приготувалися послухати, що скаже віцеквестор, хоча він і не планував цього робити.

— Нас відсунули, — сказав він без зайвих передмов. — Віднині ЦОС не матиме ніякої оперативної функції, справу передають до рук ООГ.

Залом прокотилися вигуки обурення, але Моро порухом руки примусив усіх замовкнути.

— Я ще більше обурений, аніж ви, можете не сумніватися, але нічого не вдієш. Питання ухвалено.

Сандра не йняла віри. Відсторонювати Моро від розслідування було справжнім безглуздям. ООГ довелося б розпочинати всю справу від самого початку і таким чином гаяти безцінний час. Вона дедалі більше переконувалася в тому, що ця справа ставала інструментом політичної боротьби.

— Я хотів би щиро подякувати вам усім і кожному зокрема за проведену донині роботу, — повторив віцеквестор. — Знаю, що протягом усіх минулих днів ви не досипали й занедбали своє приватне життя. Знаю, що багато хто відмовився навіть від оплати за роботу поза графіком. Попри те що ніхто ніяким чином вас за це не вшанує, запевняю, що я не забуду ваших зусиль.

Поки Моро продовжував свою промову, Сандра скоса поглядала на колег. Утома, що досі відкрито не проявлялася на їхніх обличчях, тепер несподівано проступила. Вона й сама почувалася розчарованою, однак разом з тим у неї ніби гора з плечей упала. Нарешті вона могла повернутися додому до Макса, до свого звичного життя. Минуло лише шість днів, а їй здавалося — кілька місяців.

Голос віцеквестора, приглушений її власними думками, відійшов на другий план. Сандра вже поринула думками кудись далеко. Саме тієї миті вона відчула в кишені вібрацію. Вийняла мобільний і поглянула на дисплей.

Повідомлення з невідомого номера. Воно містило незрозуміле їй запитання.

Ти його обожнюєш?

4

Сестру Віктора звали Ганна. Вони були близнюками.

Вона померла в дев’ятирічному віці, майже в той самий час, коли її брат прибув до інституту «Гамельн». Маркус вирішив, що ці два факти обов’язково якось пов’язані.

То були діти Анатолія Ніколаєвича Агапова, російського дипломата, який служив при Посольстві в Римі в період холодної війни, а потім примудрився зберегти посаду і в роки перебудови.

Років двадцять тому він помер.

Клементе прислухався до інтуїції Маркуса й вирішив зосередити пошуки на дівчинці, а не на скоєному Віктором злочині. І таким чином йому вдалося визначити ім’я та прізвище близнюків.

Коли Маркус поцікавився, як він про це дізнався, його приятель обмежився фразою, що у Ватикані зберігали досьє на всіх осіб, бодай якось пов’язаних з комуністичними режимами, що побували в Римі. Було очевидно, що хтось із вищих ешелонів влади передав йому потрібну інформацію. У документах вказували на «підозру вбивства», однак офіційно Ганна померла з природних причин.

Саме ота невідповідність допомогла вилучити справу з ватиканських архівів.

Та Клементе зробив навіть більше. Він роздобув навіть ім’я домоправительки, яка в той час працювала в Агапових. Тепер старенька жінка перебувала у будинку-інтернаті для осіб похилого віку, яким керували черниці-салезіянки.

Маркус сів на метро, щоб навідатися туди, сподіваючись дізнатися більше про цю справу.

Тієї ночі дощило, а тому соляний хлопчик утримався від убивств. Зате навів поліцію на два скелети в лісі. Коли пенітенціарій дізнався новину, то не дуже здивувався. Убивця-оповідач просто додав ще один розділ до своєї розповіді. Та насамперед йому кортіло розказати про своє минуле. Ось чому пенітенціарій мусив дізнатися якомога більше про його дитинство.

Подароване дощем перемир’я завершувалося, наступна ніч могла принести нові жертви.

Однак Маркус знав, що йому слід остерігатися й тих, хто полював на монстра. Він був упевнений, що йдеться про осіб, яких він бачив на відеозапису, врятованому від пожежі в інституті «Гамельн».

Старший санітар, без сумніву, загинув у полум’ї пожежі, лікаря Астольфі теж не було вже серед живих. Залишалися санітар з однією рукою і рудоволоса жінка. Звісно, окрім професора Кроппа.

Заправляв усім психіатр.

На станції «Терміні» Маркус пересів на іншу гілку метро, у напрямку П’єтралата. Багато хто з пасажирів у вагоні тупився в безкоштовну газету, яку роздавали на вході до станцій метро. То був позачерговий випуск, присвячений «пробудженню» Діани Дельґаудіо. Дівчина написала на аркуші паперу одне слово.

Вони.

Хоча журналісти вважали інакше, Маркус відкидав думку, що вона хотіла повідомити, ніби в лісі біля Остії на неї напав не один чоловік, а кілька. Ішлося не про банду, нападник був один. І він, можливо, зовсім скоро дізнався б про нього більше.

Кілька хвилин по тому він прибув до станції призначення. Будинок для людей похилого віку був розташований у білій споруді, зведеній у строгому неокласичному стилі. Вона налічувала три поверхи, навколо розлягався парк, оточений чорною огорожею з кованого заліза. Маркус попередив черниць про свій візит по телефону.

Він прибув туди як священник. Цього разу сан став йому як ніколи в пригоді.

Мати-настоятелька прийняла пенітенціарія в залі, де перебували літні гості закладу, за кілька хвилин до шостої вечора, коли подавали вечерю. Хтось сидів на дивані перед телевізором, хтось грав у карти. Якась блакитноволоса жінка грала на піаніно, киваючи головою в такт музиці та своїм думкам, що переносили її до невідомо яких згадок минулого, а ще вона похитувала плечима в ритмі вальсу.

— Ото і є синьйора Феррі, — кивнула настоятелька у бік жінки на інвалідному візку, що сиділа біля вікна з відсутнім поглядом. — Вона не завжди в собі. Часом зовсім нічого не тямить.

Її звали Вірджинія Феррі, їй уже виповнилося вісімдесят з гаком.

Маркус підійшов ближче:

— Добрий вечір.

Жінка повільно повернула голову, щоб побачити, хто її привітав. У неї були зелені очі, як у кішки, що по-особливому блищали на світлій шкірі обличчя. Шкіру по всьому тілі вкривали коричневі плями, характерні для її віку, а от на обличчі вона була дивовижно чистою і гладкою. Волосся на голові ріденьке й закублене. Одягнена жінка була в нічну сорочку, однак міцно тримала шкіряну сумочку, поставлену на коліна, ніби кудись збиралася поїхати з хвилини на хвилину.